Інші

Білозерка – Херсон. Репортаж із прифронтової зони від нашого редактора: дрони, обстріли, конференція з Магучіх і звернення Хацкевича

Андрій Піскун 4 грудня 2024, 09:36

148

★★★★★

11 голосів

Білозерка – Херсон. Репортаж із прифронтової зони від нашого редактора: дрони, обстріли, конференція з Магучіх і звернення Хацкевича — Андрій Піскун. Колаж: Sport-express.ua

Редактор сайту Sport-express.ua Андрій Піскун побував у своїх рідних Херсоні і Білозерці та написав репортаж із прифронтового регіону, який зазнає щоденних обстрілів.

Херсон вже два роки як деокупований, але й досі страждає від ворожих російських військ. Редактор сайту Sport-express.ua Андрій Піскун, який родом із Білозерки Херсонської області, нещодавно побував на батьківщині та написав репортаж. Далі пряма мова автора.

Вступ

Давно нічого не писав, але було не до того. Їздив у Херсон, на свою батьківщину. Зроблю трохи відступ, щоб було зрозуміло. Сам я родом із селища Білозерка, що у Херсонській області. Після одруження проживав у Херсоні. Майже чотири місяці пробув в окупації, а потім із сім’єю виїхав до Одеси. На Херсонщину після звільнення правобережної частини навідуюсь раз в три-чотири місяці. Але нинішня поїздка вийшла незапланованою. Помер тесть, треба було попрощатися і похоронити.

Дорога

Зазвичай я подорожую у Херсон з перевізниками. Вони забирають людей із адреси в Одесі і везуть на адресу в Херсоні на комфортному бусику Мерседес. Ціна – 500 гривень, так само, як і на автобусі. Але перевізників треба замовляти заздалегідь, хоча б днів за два, бо місць може не бути. Зважаючи на те, що їхати мені потрібно було вже завтра, то довелося скористатися послугами міжміського транспорту. Дорога вийшла трохи довшою, але не критично. Відправлення із Одеси о 8:20, прибуття у Херсон – об 11.30.

У дорозі нічого цікавого не відбувалося. Слухав музику у навушниках та дивився у вікно. Радує, що ожив Миколаїв, бо під час окупації Херсона орки були дуже близько до міста і нещадно його атакували артою. Коли проїжджав Посад-Покровське, то краєвид був сумний – зруйновані будинки, заправки, побиті дороги. Це село було сірою зоною під час окупації Херсона. Багато дахів натягнуті плівкою, деякі будинки – відремонтували, але більшість – це просто скелети стін і дахів.

Перед в’їздом у Херсон стоїть блокпост. Військові перевіряють документи. Якщо прописка місцева, то питань немає. В однієї жінки прописка була із населеного пункту на тимчасово окупованій території лівого берега. СБУ-шник запросив її на приватну розмову. Про що спілкувалися, я не знаю. Через хвилин 5 жінка повернулася і автобус рушив далі.

Привіт, Херсон

Херсон відразу зустрічає вибухами, але десь далеко – у прибережній зоні. Машин і людей мало, але вони є. Деякі райони більш-менш спокійні (наскільки це може бути у прифронтовому місті), але райони біля Дніпра майже мертві. Там наче стерв’ятники кружляють дрони, видивляючись цілі. Багато понівечених машин так і стоять на обочинах. Окупанти просто кошмарять мирне населення, атакуючи маршрутки і скидаючи вибухівку на зупинки громадського транспорту. Також можуть прилетіти КАБи, що було вже не раз. Щоб ви розуміли, від ворожих військ місто відділяє лише природна перешкода – Дніпро. Російські війська знаходяться зовсім поруч, на лівому березі.

Але я трохи відволікся. На автостанції автобус відразу оточили представники ТЦК із львівським акцентом – перевірка військово-облікових документів. У мене було все в порядку, тож довго не тримали. З рюкзаком я рушив на зупинку. Маршрутка прибула через 7 хвилин, вільних місць не було, тож довелося стояти. Ціна маршрутки у Херсоні – 10 гривень, тролейбуси – безкоштовно.

Через декілька хвилин я був уже на рідному районі – Житлоселищі. При виході із маршрутки мене зустрів зруйнований від ворожого прильоту магазин «М’яско», де раніше я часто купував реберця. Пройшовся по ринку. На центральній алеї життя кипить, а от там, де раніше продавали одяг – пусто. Після деокупації орки «Градами» вкрили речовий базарчик, зруйнувавши кілька бутиків.

Ринок на Житлоселищі. Колаж автора

Чим далі я йшов від ринка, тим менше ставало людей. Через декілька хвилин я був на вулиці зовсім один. У багатоповерхівках замість вікон на мене дивилися OSB-плити, якими замінили вибите скло. Вдома, окрім тещі, мене зустріли собака та двоє котів. Я до цього був готовий і почастував своїх улюбленців заздалегідь купленим кормом.

Похорон і перша зустріч з ворожим дроном

Похороном займалося ритуальне бюро. Ми скористалися послугами агентства в селі Комишани: по цінах там вийшло дешевше, ніж у інших місцях. Загалом вклалися у 20 тисяч гривень. Тіло тестя було у морзі, тож план був таким: забрати його на катафалку, привезти додому, щоб відспівав священик і попрощалися сусіди, а потім – на кладовище.

До моргу ми з тещою приїхали на таксі зарано, тому годину довелося чекати на катафалк. Морг знаходиться у доволі небезпечному місці у «червоній зоні», зовсім недалеко від Дніпра. Будівля понівечена від прильотів, обстріли тут звичне явище, і від цього стає якось не по собі. До речі, недалеко знаходиться стадіон «Кристал», але прогулятися туди я не ризикнув.

🔥 Ось моє інтерв’ю з колишнім адміністратором Кристала Миколою Комаренком 👉 Херсон звільнений: «Форму ховав по всьому місту» – адміністратор Кристала про окупацію і зрадників

Щоб вбити час, вирішили піти до найближчого магазину та випити кави. Питаю у продавчині, чи не страшно працювати у такому районі?

«А куди подітися?, – відповідає вона. – Я живу неподалік на Перекопській (назва вулиці – прим. А.П.). Жити за щось потрібно. Раніше було спокійніше, а тепер кожну ніч прилітає. Я вже не спускаюся у підвал, коли починаються обстріли, вип’ю валер’янки та накриваюся ковдрою. Будь що буде».

«Будь що буде». Цей вислів я часто чую від мешканців Херсона. Як би страшно це не звучало, люди вже змирилися і звикли до постійних обстрілів.

Морг у Херсоні. Фото: Андрій Піскун

Повертаємося до моргу. Теща пішла у приміщення оформлювати документи. Я закурив цигарку і став під дерево. Чую – незрозуміле дзижчання десь нагорі. Я вийшов на стежку і підняв очі до неба, намагаючись знайти об’єкт шуму.

«Дрон!!!» – повернув мене до реальності крик чоловіка, який визирнув із моргу. – «Хутчіше, у приміщення!».

Я кинув цигарку і побіг. Серце калатало від адреналіну. Через пару хвилин дзижчання припинилося. Люди почали потроху виходити на вулицю.

Чую розмови: «Учора дрони розкидали міни-пелюстки на Перекопській. Там тепер не те, що проїхати, а пройти важко, щоб не наступити. А коли листя опаде, і мін не буде видно, то взагалі біда буде».

Тут на великій швидкості летить поліцейська машина. Із неї вибігає правоохоронець з документами, біжить всередину будівлі, але чує розмови про дрони і зупиняється.

«Що, і тут літали?, – питає він. – Ми на Текстильників ледве втекли від дрона».

У «червоній зоні» всі автомобілі їздять дуже швидко, більше 100 км на годину. Якщо будеш їхати повільніше, то є шанс потрапити під скид або стати жертвою FPV-дрона. Окрім цього, машини не можна залишати на відкритій місцевості, треба ховати їх під деревами.

Нарешті дочекалися катафалк. Хлопці забрали тіло тестя і ми поїхали додому. У дворі нас вже чекали сусіди і священик з матушкою. Відспівування зайняло півгодини. У кінці батюшка заявив: «Дивлюсь, ви всі християни, але чомусь мало кого з вас бачу у своїй церкві». Не знаю, з чого він взяв, що ми всі християни і чому повинні ходити саме у його церкву. Від його слів залишився неприємний осад.

Я підготував священику пакет, у який поклав 500 гривень, цукерки, різні крупи і макарони: «Візьміть, отче». Піп мовчки кивнув на матушку – маленьку, худорляву дівчину зростом 150 см, яка була разом з ним – щоб я віддав їй. Матушка взяла десятикілограмовий пакет і пішла слідом за священиком. «Справжній джентльмен», – подумав я.

На кладовище поїхали тільки я, теща та ще одна жінка. Інші побоялися. Та й правильно. Мало що збреде в голову окупантам, якщо вони побачать скупчення людей.

Коли ми прибули, яма була вже готова. Теща розплакалася. «Бувай, Петровичу», – попрощався я із тестем. Десь далеко почали лунати вибухи. «От чорти, навіть похоронити людину нормально не дадуть», – сказав копач. Через півгодини ми вже їхали у зворотному напрямку.

Білозерка

Через декілька днів після похорону я поїхав до рідної Білозерки, де живе моя матуся. Контраст із Херсоном відчутний. Якщо у деяких районах міста відносно (наголошую!) спокійно, ходять люди, працюють кафешки, то у Білозерці спокійних місць немає. Кожен прильот відчувається у будь-якій точці селища. Це пов’язано з тим, що Білозерка набагато менша за Херсон. Руйнувань у селищі значно побільшало у порівнянні з моїм минулим приїздом. Ще декілька місяців тому я ходив до нотаріуса завіряти документи, зараз те приміщення повністю знищене (ДИВИТИСЯ ВІДЕО).

У моїй квартирі у кожній кімнаті потріскані вікна, але поки тримаються, лише на балконі випали. Заклеїв їх плівкою.

Життя у Білозерці вирує, але це гучно сказано, лише у центрі, та й то – до обіду. Після – людей на вулиці вже не знайти. Окупанти не цураються обстрілювати селище не тільки вночі, а й вдень. У червні минулого року вони вкрили центр Білозерки вогнем прямо під час видачі гуманітарки (ВІДЕО НАСЛІДКІВ).

Життя тут нагадує фільм про постапокаліпсис. Людям до обіду треба встигнути зробити всі свої справи: сходити в магазин, набрати води тощо. Коли заходить сонце, то світло у будинках не вмикають, щоб не побачили ворожі розвіддрони. Селище засинає і прокидається мафія, у даному випадку – ворожі війська.

Друга зустріч з ворожим дроном

На наступний день я зустрівся зі своїм другом – Мар’яном. Він провів вдома всю окупацію і застав звільнення. До обстрілів звик, виїжджати не планує. Прогулялися з ним до центру, зайшли в АТБ, випили кави. Ще один момент – алкоголь у Херсоні продають з десятої ранку до 15:00, а в Білозерці віднедавна – повна заборона на торгівлю спиртними напоями.

Якщо сильно хочеться, то можна поїхати у Херсон, купити напої там і привезти додому – це не заборонено. Їздити у Херсон також небезпечно, дорога через Комишани прострілюється, літають кляті дрони. У той же день після обіду був скид, постраждала маршрутка, слава Богу, без жертв, але є поранені.

Поки пили з товаришем каву, спостерігали, як зачинявся магазин «Єва». Причина – зовсім маленька виручка. Заправка у Білозерці також не працює. Декілька разів її атакували дрони. У Мар’яна є авто, але пересувається він пішки. «Так безпечніше, – каже він. – Я хоч дрон можу почути, а в машині його не почуєш».

Ми вже хотіли розходитися, але я знову почув знайоме дзижчання. Від центру ми відійшли далеченько, сховатися немає де. У мене почалася паніка, Мар’ян крикнув: «Біжимо під дерево!». Гул дрона не припинявся і що найстрашніше – було незрозуміло, він нас побачив чи ні. «Якщо що, то вибиваємо двері і біжимо в ту хату», – сказав Мар’ян і показав на покинуту будівлю.

Обійшлося. Дрон почав віддалятися. Через декілька хвилин ми почули вибух, механічний стерв’ятник знайшов ціль. Дрон атакував цивільний автомобіль біля АТБ, пощастило, що в той момент нікого з людей у салоні не було.

Пошкоджене дроном авто у Білозерці

Через декілька днів вночі прилетіло перед будинком Мар’яна, у його домі вибило вікна і пошкодило дах. Влада надає постраждалим оселям будівельні матеріали, але робити ремонтні роботи доводиться самим. Товариш оформив акт пошкодження у поліції і у військовій адміністрації отримав накладну на отримання трьох листів OSB і брезенту, шиферу не було. Але наймати авто для перевезення здалося не дуже практичним, тож він полагодив вікно і дах власним будматеріалом.

Інший мій друг – Антон – через атаки дронів перестав виходити на роботу. Він працює на Агрофірмі, яка знаходиться неподалік від лиману. Його посада – оператор насосної станції. Вона знаходиться на самому березі і нещадно атакується як артою, так і дронами (ВІДЕО ВОРОЖОГО ПРИЛЬОТУ). Навіщо там оператор-насосник, я так і не зрозумів. Антон отримує зарплату – 10 тисяч гривень. Погодьтеся, ризикувати життям за такі гроші не дуже то й хочеться, але знайти роботу у прифронтовому селищі проблематично.

«Їду на я на роботу, – розповідає Антон. – Бачу – попереду вибух і маленький грибок підіймається. Я пригальмував. Назустріч на великій швидкості летить машина. Зупиняється. Там сидить наш механік, руки трясуться: «Не їдь туди, нас чуть дрон не йоб#ув!» Я подивився на все це, розвернувся і поїхав додому».

На тій дорозі постраждало вже багато машин, деякі стоять і досі, як привиди і нагадування про небезпеку. Маршрутки припинили ходити в села за Білозеркою, але люди там живуть, вірніше виживають: без світла, води, газу та інших комунікацій, які зруйнували росіяни.

Ворожий дрон зі снарядом, що не розірвався. Центр Білозерки

Прес-конференція з Магучіх під обстрілами з «Градів»

Хоча атмосфера у Білозерці дуже тривожна, але працювати-то треба. Декілька інтерв’ю я записав, коли за вікнами лунали вибухи, а я розмовляв у цей час з Мілевським, Леоненком по телефону. Але найбільше мені запам’яталася онлайн прес-конференція з Ярославою Магучіх перед Олімпіадою, яку я відвідав під час позаминулої поїздки до Білозерки.

Надійшло мені завдання від редакції – взяти участь в онлайн-заході нашої прославленої легкоатлетки. Початок о 22:00. Відмовлятися не став, бо цікаво ж. Підключився, світло вимкнене, підсвічував фонариком.

І тут починається масований обстріл Білозерки «Градами». На 5 хвилин довелося вимкнути камеру і пересидіти у ванній, але потім ввімкнувся і завдання успішно виконав.

Цікавий факт, який може врятувати життя: час від ворожого виходу до прильоту складає приблизно 3-6 секунд залежно від відстані.

Щоб ви розуміли всю повноту картини, прикладаю скрін із конференції та відео, яке я зняв під час обстрілу.

👉ДИВИТИСЯ ВІДЕО ОБСТРІЛУ З "ГРАДІВ"👈

Стадіон «Харчовик», на якому грав брат Коваленка, Саленко, Хлус, Сирота і полеглий герой

До війни у Білозерці була футбольна команда «Іскра», яка грала у районній лізі. За неї іноді бігав старший брат Віктора Коваленка. Сам Віктор футбольний шлях починав у херсонській «Освіті», звідки перейшов у Шахтар. Також у Білозерку на товариські матчі приїжджали відомі ветерани: Саленко, Хлус, Сирота та інші.

Білозерська футбольна ліга (БФЛ) у розквіті була досить цікавим турніром. За аматорські клуби виступали професійні гравці з Кристалу, ті ж Цой, Барладим, Штихар. Зараз футболістів БФЛ розкидало кого куди: хтось під час окупації через Крим виїхав у Європу, хтось – на підконтрольну територію, хтось і досі проживає у Білозерці, хтось – служить в ЗСУ.

Розповім трагічну історію про воротаря та спонсора дніпровської команди Гроно – Ігоря Капляра.

Ігор Капляр. Фото: Facebook

Після деокупації він вступив до лав ЗСУ. Його друзі у Польщі зустрілися із Олександром Хацкевичем, який тоді очолював Заглембє, та Іваном Яремчуком. Легенди Динамо записали відеозвернення до Капляра, де подякували йому за захист України (ДИВИТИСЯ ВІДЕО).

Наступного дня зранку Ігор подивився повідомлення і йому було дуже приємно, що до нього особисто звернулися Хацкевич і Яремчук. А вже в обід надійшла трагічна звістка про те, що Ігор Капляр загинув при виконанні бойового завдання на Сході України. Вічна пам'ять герою.

Зараз на стадіоні «Харчовик» у Білозерці вирви від прильотів. Про футбол не може бути й мови, але я впевнений, що після війни команди БФЛ знову вийдуть на зелений газон під Гімн України та оплески тисяч уболівальників.

Стадіон "Харчовик" у Білозерці. Фото: Андрій Піскун

Епілог

Пробув я у Білозерці більше місяця. Сумно було покидати рідне селище. Кожного разу, коли я їду в Одесу, то задаюсь питанням, чи повернуся ще додому? З кожним днем обстановка там стає більш жорсткою, обстріли частішають – немає жодного дня без прильотів. Люди, які там залишилися, бояться, щоб Херсон знову не захопив ворог.

Розмовляв з мамою. Світла в Білозерці немає вже четвертий день. Пролітає сніжок… Без електрики у похмуру погоду селище стає ще більш депресивним, але народ тримається. Учора світло дали, але при виконанні ремонтних робіт від ворожого обстрілу загинув чоловік, світла йому пам'ять😢

Безлюдний центр Білозерки. Фото: Андрій Піскун

Спочатку важко перелаштовуватися із прифронтової Херсонщині до Одеси. Тут життя кипить і війна майже не відчувається (у порівнянні з Херсоном звісно), хоча Одеса страждає від ракетних обстрілів. Зайшов підстригтися і розговорився з перукарем. Жінка дізналася, що я приїхав із Херсону і запитала: «Там також стріляють, як і в Одесі?». Я тільки посміхнувся. Поняття війни розмивається, чим далі від фронту. Але це нормально, от війна – це ненормально.

Ненормально, коли божевільний сусід має імперські плани і готовий, незважаючи на життя дітей та жінок, захоплювати території суверенної країни. Ненормально, коли люди чим далі від фронту називають мешканців прифронтової території, у яких немає змоги виїхати – «ждунами». Про такі моменти можна довго говорити, але це тема точно не для цього матеріалу.