«Показую друзям «золото» Олімпіади 1992, кажуть: «Ні фіга собі!»: Житник – про Грецкі, український хокей і боротьбу за життя

Олексій Житник – у минулому український хокеїст, а сьогодні – керівник громадської організації «Хокейний клуб Сокіл Київ».

Абсолютно легендарний персонаж: олімпійський чемпіон, дворазовий учасник Матчу всіх зірок НХЛ, перший виходець із СРСР, який награв 1000 матчів в НХЛ. Дворазовий фіналіст Кубка Стенлі з Лос-Анджелес Кінґс і Баффало Сейбрс, у яких грав із грандіозними Уейном «Королем» Грецьким і Домініком Гашеком.

В інтерв’ю сайту Sport-Express.ua Олексій Миколайович розповів про:

• сьогодення легендарного клубу Сокіл,
• боротьбу за власне здоров’я,
• ситуацію навколо Федерації хокею України,
• спільні історії із Вейном Грецкі та ще багато цікавого.

«Якби не спорт, я би не виявив хворобу вчасно»

– Олексію Миколайовичу, чим сьогодні зайняті ваші думки?

– Ми готуємося до сезону в Українській хокейній лізі. Сокіл і всі інші команди поки не розуміють розкладу змагань. Навіть не те що ми, а ніхто не розуміє, що буде. Але ми всі готуємося, щоб у будь-яку секунду розпочати змагання. Наша команда їде до Італії, аби взяти участь у розіграші Континентального Кубку. Сподіваюся, що до кінця жовтня будемо розуміти ситуацію із чемпіонатом України.

– Уточню: яка у вас посада у Соколі юридично?

– У нас є громадська організація Сокіл (Київ), я там президент.

– Чи вдається вам зараз підтримувати фізичну форму? Граєте на аматорському рівні у хокей?

– Авжеж. До речі, ми на аматорському рівні відкрили чемпіонат минулої суботи. Це була перша гра. Будемо виступати щосуботи або щонеділі. У нас вісім команд у дивізіоні Мастерс. Маємо одне тренування у середу, і одну гру, орієнтовано, у суботу.

– А де граєте зазвичай?

– Наша домашня арена – АТЕК. А першу гру ми грали на Шаллет, проти Крижинки, молодіжки. У Києві на сьогодні є три катка: АТЕК, Шаллет та ВДНГ.

– На ВДНГ – відкритий лід?

– Ні, надувна конструкція. Або, як в народі кажуть, «дутік».

Олексій Житник. Фото: Google

– Влітку я читав, що у вас було онкологічне захворювання. Ви боролися з ним і нібито успішно. Яка ситуація зараз?

– Рік тому, у серпні, знайшов цю онкологічну болячку. А потім пройшов дві-три процедури, плюс хімія. Десь у березні цього року було останнє операційне втручання. Зараз, за протоколом, минулого місяця я пройшов ще одну протокольну процедуру, бо треба було спостерігатися. Тьфу-тьфу-тьфу, ніби все не так погано.

– Слава Богу. Коли ви дізналися свій діагноз, якими були ваші перші емоції? Ступор, тривога чи ви одразу були впевнені, що все буде добре?

– Зазвичай, такі речі, поки сам не отримав, то не відчуваєш. Ясно, що перше – це шок. Що робити, куди бігти? За день-два я розумів, що треба щось робити, бо само воно не вирішиться. Чому бути, того не оминути. Але добре, що знайшов лікарів. Його Величність спорт допоміг мені у цьому сенсі. Бо якби я не займався, можливо, воно б так швидко не проявилося. Я не запустив цю проблему, а намагався якось вирішувати. 

Перший день-два була певна прострація. А згодом, поспілкувавшись із лікарями, та й гугл в поміч, якось взяв себе в руки. Є хлопці серед знайомих, у кого по інших місцях теж були такі справи. Але що пригнічуватися, треба щось робити. Якщо сумувати та сидіти, воно ж не допоможе. Зібрався з думками, дружина мене дуже підтримала, дякую їй величезне. Тому все ніби добре.

«Підйом пішки на 23-й поверх – нормальне кардіо»

– Наскільки я розумію, ви постійно зараз мешкаєте у Києві, навіть попри усі ризики воєнного часу, ракетно-шахедні удари рашистів і так далі. Чи пам’ятаєте ви, як почалася повномасштабна війна для вас?

– Ми з дружиною переїхали до Києва остаточно років шість тому. Діти у нас народилися, живуть та навчаються у США. До 2018 року ми ще більшу частину часу жили там. А тоді діти закінчили університети і ми переїхали до Києва. 8-9 місяців у Києві, 2-3 місяці «за річкою», приїздили у гості.

Війну зустрів вдома, на бульварі Лесі Українки, на 23 поверсі. З висоти все було видно, чутно. Без усіляких телевізійних картинок. Скажу чесно: я не вірив до кінця, що таке буде. Припускав, що буде якесь загострення. Навіть настільки, що можуть підійти до Києва та почати «кошмарити» місто та уряд. Але не думав, що попруть з Криму, через Харків, Чернігів і так далі. Не припускав, що це буде повномасштабно.

Та й загалом, якщо ви спитаєте 10 випадкових людей про це, дев’ять з них скажуть, що не думали, що таке трапиться. Маємо, що маємо. У перші дні ми з дружиною ночували у підземному паркінгу. Але й займався різними побутовими справами. А потім сестра запропонувала переїхати до неї. Вона мешкає у Глевасі під Васильковом.

Ми переїхали, а там ще гучніше виявилося. Росіяни почали заходити вже й на Житомирську трасу… Тому я через Кам’янець-Подільський завіз дружину на кордон з Румунією. І потім повернувся до Києва і весь час перебував тут.

– Про 23-й поверх: а як ви переживали ці блекаути? Отримали додатковий фітнес у побутових умовах?

– Авжеж. Звісно, що треба ретельніше планувати свої виходи з дому в таких випадках. А то забув телефон або гаманець – і самі розумієте… А коли ти собі склав розклад, розпланував свої маршрути, то все нормально. Одного разу у мене було таке, що за один день я пішки піднімався на 23-й поверх чотири рази.

Спускатися – фігня. А щоб підніматися, треба знайти відповідну техніку руху. Навіть вирішив засікти час: підйом додому у мене займає шість хвилин і 20 секунд. Іноді, шість хвилин і 30 секунд. Це не поспішаючи.

– От що значить професіональний спортсмен.

– Та це дуже хороше тренування. Ніби здається, що 6-7 хвилин, але це нормальне кардіо. Головне – не зупинятися, встав і пішов.

– У перші дні війни, вам хтось писав або телефонував з відомих хокеїстів або тренерів? З США, Канади, Європи? Може, навіть з росії хтось сказав «Пробач» або ще щось?

– Ні, «пробач» не писали. Запитували, що трапилося, що відбувається? Телефонували і з рашки, і з Америки. Я всім кажу: «Хлопці, зайдіть в інтернет і подивіться. Там все є, все правда. Щоб ви не думали, що я з глузду з’їхав». Новини, CNN, BBC, Fox News, будь-які європейські. Усі ж були на місці. Це не просто заїхало два танки.

Із людьми, які живуть в Америці, я спілкуюся. Я їх знаю по 30 років. Дехто там живе і 40 років. Вони вже всі американці та канадці. Щодо росії, то з тими, кого я знав, я не спілкуюся. Сподіваюся, що вони все розуміють, що відбувається. І що вони там усі полонені, заручники. Крок праворуч, крок ліворуч – НКВС.

«В НХЛ є корпоративна політика щодо комунікації про війну в Україні»

– Чому мовчать росіяни в НХЛ? З них всіх, здається, лише Задоров засудив війну. Він навіть намагався ініціювати колективне звернення російських хокеїстів в НХЛ, але цю ідею більше ніхто не підтримав.

– Якщо брати НХЛ, то це приватна ліга. Це 33 власники клубів. Вони не підпорядковуються федераціям хокею США та Канади. Їм фіолетово взагалі все. Серед гравців, які там виступають, є як топові, так і середні, або нижче середнього.

Чому вони нічого не говорять? По-перше, у всіх них є родичі в росії. А по-друге, є якась корпоративна політика всередині НХЛ, щоб не коментувати ані в хорошому, ані в негативному світлі війну. Ймовірно, у них є навіть якійсь внутрішній документ. Або до договору між профспілками та власниками клубів внесли певні положення щодо комунікацій про війну в Україні.

Якщо Задоров щось сказав, то він сміливий хлопець, але підтримки не знайшов. Бо у їхніх родичів будуть проблеми. Адже за російськими лекалами це не війна, а «сво». Так склалося. Ясна річ, що коли все закінчиться, усі казатимуть щось типу «ну, ви ж розумієте, ми нічого не могли зробити, ми заручники ситуації».

– Я попрошу вас підтвердити або спростувати наступну історію. Чи правда, що на початку повномасштабного вторгнення ви дали велике інтерв’ю прес-службі НХЛ, зачепивши там, в тому числі, і тему війни в Україні? І це інтерв’ю у підсумку не вийшло. Так?

– Так, було таке. І навіть не на початку, а десь за 4-6 місяців, десь в кінці 2022 року. Я почекав. Людина, з якою я спілкувався, сказала, що треба це відправити на редагування. За 2-3 тижні він мені перетелефонував і сказав: «Не пішло, не дали ходу». Я відповів, що тоді я закриваю цю історію.

Адже це було інтерв’ю саме для сайту NHL. Він сказав: «Ти ж розумієш, що у них тут своя корпоративна етика і вони на це пішли».

Олексій Житник (ліворуч). Фото: Google

– Домінік Гашек, славетний Домінатор, дуже активний борець із русифікацією в НХЛ. Як ви думаєте, чому він один? Можливо, є ще хтось, хто себе активно проявляє у цьому плані, а ми просто про це не знаємо?

– Я скажу так: він дуже принципова людина. Можливо, він дуже жорсткий, але якщо він щось визначає, як неправильно, то він завжди залишається зі своєю думкою. У нього не буває так, що сьогодні він має одну думку, а завтра вже іншу.

Умовно кажучи: він з кимось домовився, що йому принесуть сто майок на автографи. А йому принесли, припустимо, 105. А він скаже: «А ми домовлялися на 100. Я знаю, куди ці майки йдуть».

Я з ним грав 5-6 років. Навіть в одній кімнаті жив у поїздках. Він єдиний, напевне, тому, що він для себе так вирішив, що це неправильно. І знає, що у нас насправді відбувається. Бував у Києві пару разів за останні 2,5 роки. І в Харкові бував, і на Сході України. Він бачив це на власні очі. Плюс, він бере участь у політичному житті у Чехії. Гашек – не просто гравець НХЛ та Олімпійський чемпіон. Він ще  просувається у політичному напрямку. Відтак, він нікому нічого не винен. Просто каже свою думку, а далі вже справа оточуючих, приймати її чи ні.

Гашек дуже різкий у висловлюваннях, що стосується НХЛ. Він розуміє, як ця структура працює.

– Днями я прочитав одну історію про часи вашої молодості та перші роки в НХЛ. Це правда, що одного разу у Лос-Анджелесі ви опинилися у компанії одного одноклубника з Канади і до вас в барі підсили Вейн Грецкі та Келлі Груді. Ви гарно провели час, але наступного дня Груді сказав: «Якщо в вашу зміну по воротах щось прилетить – начувайтеся!». Наскільки це близько до дійсності?

– Так конкретно я вже і не згадаю. Але, щоб ви розуміли Келлі Груді – це найдобріша людина, яку я бачив в НХЛ. Я ніколи не бачив, щоб коли він сварився і був серйозним, щоб він був злим. У нього завжди була пов’язка під шоломом, він ходив у Каліфорнія-стайл. Довге волосся, шолом JoFa, а ці європейські шоломи мало хто носив тоді, тим більше, воротар. І він сам по собі приємна людина. Але якщо ви його просто зустрінете на вулиці, то ніколи не скажете, що це якийсь воротар або хокеїст, який ловить резинові диски.

Історія, про яку ви кажете, могла бути. Він дійсно міг сказати: «Хлопці, все класно, сьогодні відпочили. Але якщо завтра буде тривога, то ви розумієте…». Бо якщо захисник помиляється, там далі є воротар. А от якщо воротар помиляється, то далі нікого немає.

З Гашеком теж бували ситуації. Ми якось з ним запізнилися на тренування на виїзді. І наш тренер, Тед Нолан, сказав пресі, що дав нам вихідний. А нам сказав: «Сідайте на велосипеди і крутіть педалі». Потім викликав нас, а у нас було три гри: Маямі, Оттава і ще якась третя. Гашек – перший воротар, а я ніби як провідний захисник. І от Нолан нам каже: «Дивіться, якщо ми будемо погано грати і ви десь накосячите, ми зробимо висновки». І я точно пам’ятаю, що за ці три гри Домінік пропустив три шайби. Ми привезли шість очок з поїздки, тоді рахувалося по два очки.

У цьому плані ми були дуже відповідальними хокеїстами. Якщо ти погуляв, то треба добре відпрацювати.

– До речі, у Вейна Грецкі ж українське походження. В часи, коли ви грали разом, він визнавав його?

– Дивіться, у нього точно батько розмовляв українською мовою дуже добре.

Приїздив мій покійний батько до Лос-Анджелеса у гості, у 1992-1993 роках. І тоді ж був батько Вейна Грецкі. І я бачу, вони стоять, про щось розмовляють, біля хокейного майданчику. А я знаю, що мій батя англійською не говорить. Думаю: «А як же вони говорять?». Ще й не на пальцях, а цілком вільно. Я питаю потім: «Батя, а як ти з ним говорив?». А він відповідає: «Так він українською мовою спілкується непогано».

У Грецькі коріння точно є. Це не те, що я вигадую, я знаю це точно.

Олексій Житник. Фото: Google

«Від ситуації навколо ФХУ страждає хокей»

– Як вам історія, яка зараз розкручується навколо Федерації хокею України?

– Якщо взяти мою суб’єктивну точку зору, то я нікуди не втручаюся. Я представляю хокейну організацію «Сокіл Київ». Я не входжу ані до наглядової ради Федерації, ані до Ради Федерації. Вона плаває без мене, а я без неї. Те, що було чотири роки тому (Олексія Житника не допустили до виборів президента, пославшись на неправильно подані документи для участі – прим. Д.В.) я вже забув і пережив.

Щодо поточної ситуації. Врешті решт, це закінчиться тим, що буде один легітимний президент, з яким матимуть взаємини IIHF, Міністерство молоді та спорту і я сподіваюся, що це не затягнеться. Бо від цього страждає хокей. На сьогодні у нас немає календаря змагань, затвердженого переліку учасників чемпіонату. Ніхто не розуміє.

Нагадаємо, на тему скандалу довкола ФХУ на нашому сайті висловилися:

• Олександра Слатвицька
• президент ФХУ Георгій Зубко
• переможець виборів Сергій Мазур
• Олена Курбанова

З моєї сторони, я не знаю нюансів, але минуло чотири роки. Провели конгрес. Якби його не провели в серпні, його мали б провести до грудня.

Початок Конгресу мали б оголосити за два місяці. Тобто, якщо він має бути в грудні, то вже зараз мали б оголосити про це. Але Георгій не оголошує.
Пройшов альтернативний конгрес. Обирають за тією системою, яка у нас є. Я не знаю, правильна вона чи ні. Якщо сумніваєшся, то дивися у Статут. Там написано: «обирають осередки». Призначив би він Конгрес трохи пізніше, ці ж би осередки його б і обирали. Відтак, я не бачу у цьому нічого такого, місяць раніше, місяць пізніше. Але маємо, що маємо.

– Вболівальники довго чекали на повернення Сокола і це було ускладнено певними фінансовими та юридичними процесами. Наскільки вам було складно повернути цей бренд до життя?

– Наскільки я пам’ятаю, клубу в нас не було десь з 2012 року. Була хокейна школа Сокіл, десь вона «барахталася», але існувала. Локомотивом і штовхачем цієї ситуації став Костянтин Миколайович Сімчук. Наш легендарний воротар, який і за Сокіл грав, і за збірну. Він же директор школи Сокола. Він сказав: «Треба відроджувати команду». Це був десь 2020 рік.

Це його енергія, він знайшов людей, які готові були взяти участь у цьому процесі. Так і відродилася команда. Ми не розраховували на щось велике одразу, але так вийшло, що набрали гравців, тренера знайшли, наші спонсори не підкачали. Знову ж таки, це були ковідні часи, глядачів на трибунах не було. Не найкращий час для масового спорту.

Перший сезон пройшли, все було дуже добре. Зараз ця історія продовжується, відтак, сподіваюся, що все йтиме так само добре.

– Не перший рік чую, що більшість наших хокеїстів живуть як semi-professional: мають основну роботу, а у хокей грають суто для задоволення. Скільки правди у цьому твердженні?

– Скажу так: у п’яти з шести команд це хлопці, для яких це основна робота. Ти не можеш прийти сьогодні на тренування, а завтра не прийти. Або там 2-3 рази на тиждень ходити тренуватися, і не більше. У нас такого немає. Якщо ти граєш у нашій команді, то ти постійно присутній на зборах, на тренуваннях.

Можливо, була одна команда, де хлопці суміщали роботу та хокей. Але ти не можеш бути у формі, якщо ти ходиш на тренування два рази на тиждень. Ти маєш бути професіоналом. Ясна річ, що літаками зараз у нас ніхто не літає, але автобусом поїхати до Кременчука п’ять годин треба. Вночі приїздиш, зранку тренування. У тебе суто фізично не буде часу й сил десь на стороні працювати.

– Як вам різниця в оплаті труда футболістів та хокеїстів? Чому у футболі заробляють більше?

– Я ніколи не рахував чужі гроші. Мене навчили рахувати лише свої. Футбол – найпопулярніша гра у світі. Для нього не потрібно ніякої серйозної інфраструктури. Є полянка, поставив дві цеглини і погнав бігати. Конкуренція шалена у світі. Це якщо брати Південну Америку, Африку, Європу. Та й у США зараз це розвивається. Це вид спорту номер один. Навіть медійно. Якщо зараз топові гравці десь у Саудівській Аравії отримують 150-200 мільйонів на рік, про що тут говорити? Та й Маямі зараз намагається наблизитися до цього.

А топові гравці в НХЛ заробляють у десятки разів менше. Якщо ж брати нашу Україну, то у нас й так  не було хокейної інфраструктури. До війни на всю країну було 20 катків. Зараз й того менше. В одному місті Торонто їх більше 100. А населення Канади 38 мільйонів, майже як у нас, якщо в Україні зараз є 30-35 мільйонів людей. Але у них 3000 катків, а у нас 20.

Хокей – недешевий вид спорту, потрібна інфраструктура. Коли раніше були зими морозніші, я пам’ятаю, що ми на вулиці ганяли. Лід сам з’являвся при мінус 15. Зараз глобальне потепління, взимку +3. Вуличний хокей пішов, залишаються лише катки. Знову ж таки, для фігурного катання це 2-3 місяці взимку. Відтак, інфраструктура у льодових видах дуже важлива.

«Київ – єдина європейська столиця, де немає спорткомплексу на 10 тисяч глядачів»

– Як ви відреагували на новину про російський паспорт Вадима Шахрайчука?

– Свого часу у 90-ті або 2000 роки, майже всі грали закордоном. Візьміть будь-яких хокеїстів. Українці грали у рашці, рашка грала в Канаді або США. Хто куди потрапляв. Я не хочу вдаватися до якихось нюансів, але у загальному, усі актори, спортсмени, бізнес, політики мали якісь взаємини з РФ. Це наслідок того, що ми 70 років були в совку. Починаючи від простого смертного до президента, усі працювали за кордоном.

Про паспорт я не хочу нікого судити. Людина закінчила грати у хокей десь 12 років тому. Зараз для мене у цій історії багато незрозумілого. Хтось десь щось надрукував. Я вважаю, що це в будь-який час не дуже правильно робити, а в наш час вносити смуток та розбрат – це неправильно. Людина залишилася в Україні, нікуди не поїхав, працював зі збірною. Для чого це робити? Комусь це було потрібно. І для чогось…

– Фінт у тому, що після цього його звільнили зі збірної України…

– Так, я знаю. Я у Федерації ніколи не був і ніколи не брав участь у її питаннях. З цим питанням треба звернутися до людей, які ухвалювали це рішення. Вони його взяли на роботу? Взяли. А потім прибрали. Це їхнє рішення та їхня відповідальність. Але людина багато відіграла за збірну, він тренував у Румунії. У нас не так багато фахівців із тренерським досвідом за кордоном. Не те, щоб їх взагалі не було, але це рідкісний випадок.

У цьому сенсі, якщо людину взяли, йому дали час та задачу для того, щоб щось зробити. Не виконав задачу – бізнес є бізнес, вибач, до побачення. Тоді відставка зрозуміла. А так, було б бажання прибрати людину, а стаття знайдеться.

– Що зараз робить золоте покоління Соколу часів вашої молодості? З ким ви підтримуєте зв’язок?

– Мені ж було тоді 17-18 років. Багато хлопців старшого покоління перебувають тут, в Україні. Був такий Валерій Ширяєв, 1963 року народження, він у Швейцарії вже дуже давно живе. Років 25. Горбушин Сергій ще старший, він десь у Франції зупинився. Наріманов Микола – в Іспанії. Багато хлопців з бронзової команди 1985 року, в основному за кордоном. Пару людей померло, Юра Шундров, наприклад…

Анатолій Степаніщев у Києві. Толя Найда, Вадим Кулабухов. Це ті, хто з тієї плеяди, вони у Києві. З тих часів люди тут є, але багато хто залишився жити за кордоном. Риба обирає, де глибше, а людина – де краще.

– А що чути про спорткомплекс Авангард? Біля нього були прильоти на початку війни, але чи зрушилося з місця питання його реконструкції?

 Приліт був по телевежі, але Авангард теж зачепило. Постраждала фасадна частина, там де був басейн і баскетбольна зала. Там вибило вікна, були ушкодження. Хвиля пішла далі.

Він перебуває на балансі Міністерства молоді та спорту. Десь в ковідні часи починався якийсь рух щодо реконструкції. Але ж там не одна будівля: гімнастична зала, баскетбольно-гандбольно-хокейний майданчик, тир є ззаду. Це був комплекс. На сьогодні там все заморожено. Гімнастична зала працює. Баскетбольну залу своїми силами щось баскетболісти ремонтували.

Тому воно так і стоїть. Ніхто не розуміє, що там буде. Там планувався хокейний комплекс за євростандартами, щоб можна було проводити там міжнародні змагання. Але поки що це дуже важко.

Звісно, Київ – це єдина столиця у Європі, де немає бодай 10-тисячного спортивного комплексу. Місто Київ має 4 мільйона населення. Рига, Вільнюс, Таллінн набагато менші, але там все є. А у нас стадіони побудували під Євро-2012, це добре. Але комплексу, який міг би приймати баскетбол, хокей, концерти та різні конференції, немає. Такий об’єкт міг би бути зайнятим 365 днів на рік. Але з якихось причин його немає.

– Цього року чимало спортсменів жаліються, що олімпійські медалі Парижу не дуже якісно зроблені і починають швидко облізати. У вас є медаль 1992 року, яка вона за якістю? З нею такого не відбувається?

– Вона у неймовірному стані. Там була комбінація золото + метал + скло. Я бачив медалі, які вручають зараз. Якщо взяти медаль 1992 року, то вона шикарно виглядає. І за якістю, і за дизайном. Зараз друзям показую, вони кажуть: «Ні фіга собі!». А зараз, видно, трохи перестали сильно заморочуватися. З іншого боку – олімпійський чемпіон – це звання. А тоді медаль була як додаткова нагорода. Вона досі гладка та блищить.