«Ломаченко сьогодні ніхто, а от за Усика готова вписуватися»: Олена Курбанова – про український спорт, ФХУ та вибори в США

Олена Курбанова – політична журналістка. Вона працює на телеканалі Прямий та на власному YouTube-каналі Курбанова LIVE. Але при цьому дівчина походить з родини, яка має прямий зв’язок із українським хокеєм та активно стежить за усіма спортивно-політичними процесами.

Сайт Sport-express.ua поспілкувався із Оленою Курбановою про спорт в її житті, Анатолія Тимощука, Василя Ломаченка та Олександра Усика, санкції проти росіян та Олімпіаду, а також про останні процеси у Федерації хокею України та навіть вибори президента США. 

«Мотивація займатися спортом має бути зашита в ціль»

– Олено, як часто ви займаєтеся спортом?

– Два рази на тиждень. 

– Що входить до цих занять?

– Це функціональні вправи. Коли тренажери, коли з навісною вагою, а коли і з власною вагою. 

– Чи могла б з вас вийти професіональна спортсменка, якщо озирнутися у ваше дитинство?

– Я думаю, що так, тому що в мене вистачає впертості, я фанатично ставлюся до всього, чим займаюся. І насправді, я була дуже обурена в дитинстві, що мене не віддали в жодний професійний спорт, тому що у мене родина спортсменів. Моїми батьками, а також бабусею та дідусем, це було пояснено тим, що всі були змучені тренуваннями і професійним спортом і тому хотіли, щоб у мене було нормальне класне дитинство. Вони зробили за мене вибір і жодного професійного спорту так і не було.

Олена Курбанова, фото: особистий архів О.К.

– Де знайти мотивацію, щоб займатися спортом? Де ви берете її для себе?

– Мотивація має бути зашита в ціль, для чого ти це робиш. Просто так безцільно займатися не має сенсу. Ніхто з цим довгий час не проживе. В мене ця ціль є, вона перетікає в мотивацію: тут я знаходжу свою енергію і викидаю дурну, якісь сумні думки. Також я підтримую себе фізично, бо як дівчина, я хочу мати не якийсь, а дуже конкретний вигляд. Тому маючи візуалізацію перед очима, знаючи, що мені дає цей спорт, я цим і займаюся. 

Я дивилася якісь інтерв’ю професійних спортсменів, наприклад, Кріштіану Роналду. І от він каже: «Я не хочу кожен день ходити в тренажерний зал, не хочу кожен день займатися спортом, але мушу». Коли я це почула, то зрозуміла, що я теж не хочу. Я би цю годину поспала чи ще чимось позаймалася б, але, враховуючи наслідки, я розумію, що це найкраще використання цього ресурсу, яке є.

– Чи зважаєте ви на калорії у їжі? Чи обмежуєте ви себе в чомусь?

– І так, і ні. Я можу дозволити собі абсолютно все. Будь-який чіт-міл, але завжди вдумливо. Умовно кажучи, якщо я з’їла якийсь бургер, а я не вживаю класичне м’ясо, тому це буде соєве, то я його з’їм один раз на 2-3 місяці. Я більше й не захочу. 

Якщо це піца, то це може бути і частіше, але я думаю, що я її відпрацюю обов’язково. Інтенсивною роботою, щоденними навантаженнями, або спортом. Паста, солодке – це все присутнє, але без фанатичного. Я вмію чергувати між хелсі-хелсі та чимось, що обов’язково хочеться. Бо і жири хочеться, і вуглеводи, і чіпси. Але якщо я їм чіпси, то це рівно ось так: жменьку взяла і на цьому баста.

«Тимощук обрав свою долю – бути другим сортом»

– Які види спорту ви дивитеся найчастіше?

– Футбол, але це не мій вибір. Якби я була в законодавчій владі, я б заборонила перегляд футболу, але не маю на це важелів впливу (сміється – прим. Д.В.). Це, звісно, стрибки у висоту, тому що там завжди приємно знати, що в кінці на нас чекає якийсь тріумф і там є Ярослава Магучіх, яка знову змусить нас нею пишатися. А так, я б не сказала, що фанатично за чимось слідкую. Я можу дивитися хокей, але знову ж таки, це буде не мій вибір. Не так, що я думаю «А що б мені подивитися? Точно! НХЛ!», ні. Має бути хтось поруч і це якраз члени моєї родини, хто це дивиться. І звісно, що ти на це підсідаєш.

– Окрім Ярослави Магучіх, хто з українських спортсменів у вас викликає найбільше захоплення?

– Звісно, це Ольга Харлан. Мабуть, це найгостріше зараз у пам’яті, тому що Олімпіада тільки закінчилася. І всі ці сльози, які не тільки від радості, а це ще й згадка про те, що тебе чекає вдома, що відбувається вдома, це те, що відгукується абсолютно усім. Мені здається, що ці перемоги стали більш зрозумілими якраз в час такої трагедії. Бо раніше як було: золото й золото, клас. Ми настільки були далекі від професійного спорту, а сьогодні, знаючи, через що проходять наші спортсмени, тренуючись закордоном і тут, в Україні. Знаючи про спортсменів, які загинули. Або про тих, хто воює замість того, аби займатися спортом, звісно це те, що неймовірно надихає.

І звичайно, як не згадати про Усика? Навіть я часто сперечаюся щодо нього з друзями, бо хтось його любить, а хтось ні, але, зрештою, весь світ знає про те, що Олександр Усик – це український боксер, супертяж, який має вже не всі поясни, але менше з тим. Він змушує всіх знати наш Гімн, говорити про те, що це український спортсмен. В першій лінії обов’язково сидять військові. І все це теж дуже важливі аспекти для нашої країни. І звісно, вони мене дуже вражають. 

Олександр Усик, фото: Instagram

– Раз ви вже згадали про Усика, то не можу не запитати: як ви ставитеся до Василя Ломаченка? Все ж таки, це ще більш контраверсійна фігура в українському спорті.

– А мені здається, що він більше не є неоднозначним. Він якраз дуже однозначний. Неможливо не говорити про війну. Якщо я не помиляюся, на днях прилетіло в його дачу. А я колись ще до повномасштабної війни була у його закладі, він створив тоді комплекс для відпочинку. І я знаю, що в той район теж були постійні прильоти. Так чувак, якщо твого бізнесу немає, в твій дім прилетіло, ти не можеш говорити, що ракети падають з неба! 

Він з однозначною позицією байдужості до нашої війни ставиться. Так і я, ставлюся до нього абсолютно негативно. Я готова завжди вписуватися за Усика, тому що мені здається, що він сьогодні надихає людей. Він показує, що чуваки, можна було ось так, а тепер так не вийде. І ми або в одному окопі всі говоримо про війну, допомагаємо війську. Або на хіба ти потрібен. Ти не можеш бути людиною світу. Саме тому Ломаченко сьогодні ніхто. Про нього не говорять, він не стає якоюсь медійною людиною. І це скоріше сором. Сором, бо маючи такий талант, здібності, вплив на молодь, все це абсолютно втрачено. 

– Якщо ми вже пішли по зашкварних персонах. Які емоції у вас викликає Анатолій Тимощук?

– Перше, що я подумала, коли побачила його з тією футболкою: «Бідні батьки». Я знаю, як тато все це переживає, як він відрікся від нього. І це дивовижно. Це показує, наскільки глибоко ми помилялися в стереотипах. Напевно, ви знаєте, що було таке поняття «російськомовні українські регіони». Саме за таким принципом ворог приходив і заявляв, що «Харків наш, Херсон наш», а всі їм показали середній палець і пояснили, що не в мові справа. 

І от історія з Тимощуком. Це ж такий майже вишиватний чувак, який говорить українською мовою, на нього ніколи б не подумали. 

Але він обрав свою сторону. Я знаю, що є кілька футболістів, які теж на момент повномасштабної війни грали за російські клуби. В один момент, вони розривають всі контракти, вони виплачують шалені штрафи і повертаються до себе додому. Тому що це чіткий водорозділ. Якщо суспільство толерувало таку поведінку, що не помічали АТО, ООС, вважали, що це десь далеко, то повномасштабну війну не помітити неможливо. Твоєму батьку, в твою хату летить ракета. І це дивовижно. Дуже сумно. 

Мені страшенно соромно, що серед наших людей є зрадники. Але насправді, він же не один такий. Є вчителі, є священники, якісь невдахи, ну і Тимощук. Він обрав свою сторону, де він пожиттєво буде невдахою. Я нагадаю, що росіяни ненавидять зрадників, як і ми. А Тимощук вибрав для себе долю бути другим сортом. Має право, це його доля.

• Читайте також: «Не хочете грати у футбол? Одягли військову форму і на фронт!»: експерти – про виступи Динамо і Шахтаря у Європі 

– Олександр Зінченко якось заявив, що він готовий піти в армію, але щось не складається. Водночас, є історія Святослава Сироти або Владислава Ващука. Футбольних людей, які взяли зброю до рук і пішли в армію, мотивуючи це тим, що там вони принесуть більше користі державі. Чи варто Зінченку робити такі заяви? Яку медійну мету він може переслідувати?

– Ви дуже класно поставили питання, адже річ не в тім, де він має бути – в окопі чи на стадіоні. Це він нехай сам вирішує. А от що варто і чого не варто говорити? Я б це порівняла з іншими. Футболісти збірної України дуже часто роблять гучні заяви: «Ми вийдемо, усіх порвемо, за наших пацанів!». І чим закінчилося Євро? Ви серйозно? Халепа! 

Гравці збірної України, фото: УАФ

Знову ж таки, це був не мій вибір, але я днями дивилася футзал. Ніхто нічого не каже. Вони просто тупо беруть і роблять. Просто рвуть суперників. А потім виходять і дуже скромно кажуть: «Цю перемогу ми присвячуємо нашим військовим». У них є результат, який вони присвячують. 

Тому мені здається, що від пафосу треба відмовлятися. Я абсолютно вірю, що всі сльози були щирими. Усі слова, що були сказані на початку повномасштабного вторгнення, були від серця. Але от далі, пацани, ви зробили – ви сказали. Якщо не вийшло, то не треба розповідати, що ви вийдете і всіх порвете. Бо у вас це не виходить. Просто щоб потім ніхто не засмучувався. Можете сказати, що ми зробили максимум.

Крутіше, коли щось хороше роблять і про це потім дізнаються люди. Відправили пікапчики, допомогу – це набагато важливіше. Тому що людей завжди оцінюють не за словами, а за вчинками. 

«Усі росіяни поголовно є представниками путіна»

– Як ви ставитеся до дискваліфікації росії та білорусі у міжнародних змаганнях? Час від часу ми бачимо різноманітні спроби з боку цих країн повернутися до великого спорту.

– Я навіть не соромлюся того, що я така погана людина. Бо коли я бачу страждання росіян, то я радію і мені трошки стає легше. Тому що коли ридала Ласіцкене і говорила, що «моє життя як професійного спортсмена завершилося», це сота доля сатисфакції, на яку ми заслужили. У неї закінчилося всього-навсього спортивне життя, при тому, що вона вже має свій статус і славу. А у нас, в людей, життя закінчується в принципі. Розбиті спортивні майданчики, хокейна арена у Сєвєродонецьку і ще безліч прикладів. 

Тому це найменше, що вони мають переживати. Росіяни мають розуміти кожним своїм кроком або проявом, не дай Боже, з’являючись десь у своїх національних кольорах, що вони теж несуть відповідальність за цю війну. Вони всі поголовно є представниками воєнного злочинця путіна. Вони всі є частиною їхніх Збройних Сил. Тому кров наших людей, спортсменів, дітей, наших військових, вона на їхніх руках також. 

Нашій країні у цій боротьбі, можливо, десь не вистачає ресурсів. Але в цілому ми, вся коаліція країн, досягли класних результатів. Фантастична мер Парижу, яка відкрито сказала росіянам: «Ви нам тут непотрібні». Це говорили країни Балтії, це говорили представники інших країн. Але ми не дотискаємо. Я не знаю, наскільки ми можемо впливати, наприклад, на НХЛ. Там же всі російські хокеїсти, які мовчать. Овечкіну абсолютно плювати на те, що робиться в Україні. На те, що його чуваки тут вбивають наших людей. І це не ок. Потрібно було б теж мати якусь потужну стратегію, як їх дотискати по світу.

Зараз ця Олімпіада, що вона показала? Як кіпріотка, не пам’ятаю, як її звати, хай буде Наташа Корольова, брала участь у змаганнях. Але ж ми розуміємо, що це росіянка із паспортом Кіпру. І виглядає вона як жінка низької соціальної відповідальності. Вони всі змінюють своє громадянство, бо намагаються легітимізувати себе. А їм треба нагадати, що ти не можеш змінити місце прописки. Ти до кінця життя маєш нести на собі цей сором. І мусиш бути ізгоєм. Ніколи в житті не з’являтися поряд з іншими. Вони ж говорять, що воюють із 52 країнами НАТО. Якщо вони воюють, то якого біса вони хочуть з ними змагатися? 

Олена Курбанова, фото: особистий архів О.К.

Збірна РФ з футболу має їхати до Північної Кореї, Ірану, Афганістану. Це їхній рівень. І більше ніколи в житті не з’являтися серед поважних людей. Поки хтось з них не спокутує провину і не виросте інше покоління.

– Які емоції у вас викликають новини про те, що в днр з’явився справжній Шахтар? Або в лнр – справжня Зоря?

– Це дивовижно! Тому що я перш за все слідкую за політичними новинами і знаю, що там з чоловіками, взагалі-то, справи йдуть не дуже. Найкраще та наймолодше, що в них було, вони вже позабирали і повбивали. Тому для мене завжди перше запитання: хто ці люди, які там грають у футбол?

Друге, це якби теоретично у нас була би можливість з ними дискутувати, я би запитала: «Чекайте, і стадіон Донбас Арена, і клуб Шахтар, і ім’я, то ж не ваше, то українське. Гидке для вас. Як ви можете це використовувати? Назвіть команди Деенерія, Еленеерія, так, щоб ви були на своєму місці, якщо ви обрали собі таку долю».

Це смішно. Бо ми змагаємося для того, щоб перемагати у будь-якому виді спорту. А про що вони, я не знаю. Думаю, це все показуха для місцевих. Бо у тебе має бути якась кишенькова команда. Але це смішно. Для мене це як купляти найки на АліЕкспрес. Можна купити в оригінальному магазині, а можна на АліЕкспрес. От в днр і лнр і все так і схоже. І їм це напарюють пару місцевих блогерів. До речі, вони і є уособленням того, що сьогодні може бути зі спортом в цих самопроголошених республіках. 

– Севастополь грає у чемпіонаті росії і з 2014 року щодо кримських клубів мала місце веганська позиція УЄФА.

– Так, але треба ж не забувати, що усі ці структури – вони корумповані. Але ми кажемо як? Якщо Захід не може накласти санкції на російську федерацію, з цим впораються Сили Оборони. І якщо хтось кудись допускав Севастополь, то сьогодні по Севастополю летять українські ракети. Ми бачимо, як на росії під час футбольних матчів лунає повітряна тривога. І розуміємо, що Крим – це Україна. Як ми маємо переховуватися від ракет, так і вони. 

Але я пригадую, як під час чемпіонату Європи в Криму горіло від того, що на формі збірної України з’явилося гасло Слава Україні – Героям Слава. Але вже тоді вони зазнали фіаско. Тож будемо їх відспівувати, а що нам лишається?

– Днями сталася ще одна цікава історія: боснійський футболіст Міралем П’янич перейшов до московського ЦСКА. Хоча два роки тому, коли виникла ініціатива проведення товариського матчу між Боснією та РФ, П’янич був першим з тих, хто висловився проти цієї ідеї, зважаючи на війну з Україною. На вашу думку, це гроші стали вирішальним фактором чи його поплавило?

– Я думаю, що це гроші. Взагалі, у нас проблема з політичними стосунками з Боснією і Герцеговиною, Сербією. Треба розуміти, що ментально вони дуже близькі до російської федерації. Вони мають інтереси, які перетинаються, саме тому і серби не дуже тепло ставляться до нас. 

А з іншого боку, якби на шальках терезів було запитання: «Ти йдеш в Реал або їдеш в РФ?», то навряд якась притомна людина обрала б російську федерацію. А так як це гроші, і йому нічого за це не буде, бо немає санкцій, які забороняють грати за російський клуб, бо ти ж їдеш грати не кудись в район Бахмуту, а робити бізнес в РФ… Найголовніше тут, яку моральну оцінку ти сам собі даєш. Історія показала, що можна потрапити не в ту компанію і опинитися серед аутсайдерів. Зазвичай, ми такий приклад проводимо, коли згадуємо Угорщину. Що під час другої світової вони обрали не ту сторону, що зараз. 

Але! Те, що мені найбільше подобається. Ви займаєтеся спортивною журналістикою, ви знаєте, про кого говорите. А більшість людей про сміття і не буде знати. Будуть знати про якихось класних чуваків, які прославилися класними вчинками, я вже мовчу про спортивні досягнення. Тому, історія все розставить по своїх місцях.

– Ви були першоджерелом інформації про те, що головний тренер збірної України з хокею Вадим Шахрайчук має російський паспорт. Я цьому здивувався, бо знаю вас як людину, яка чудово шарить політичні процеси і тут новина про хокей. А ви здивувалися, коли дізналися, що збірною України з хокею керує людина, у якої десь сховано російський паспорт?

– Я не здивувалася. Я була обурена! Прямо офігєвша. Бо є речі, які не вкладаються в голові. Я свідома того, що у нас є багато людей із російським громадянством. Але завжди є причина, чому так відбувається. Всі, хто є дружинами військових, або чоловіками суддів, їх всіх наздоганяють, тому що вони, по-перше, носії якоїсь таємниці, а по-друге, це не ок у воюючій країні. 

Вадим Шахрайчук, фото: ФХУ

Коли мова йде про тренера… Ок, він не володіє якоюсь таємницею. У мене було внутрішнє питання: «А на хіба тобі, чувак, російське громадянство?». Бо я знаю мільйон варіацій, як можна вчинити. Наприклад, подивитися, а хто ж переможе, Україна чи росія? Який прапор ти будеш викидати зі свого балкону? Якщо це про це історія, то це не ок. Це все одно ж якесь виховання дітей, виховання спортсменів. Вийти з російського громадянства нелегко, але можливо. І перш за все я перевіряла чи були ці спроби. Не було. 

Для мене на сьогоднішній день, єдиними людьми, які можуть мати російський паспорт, є РДК або Легіон «Свобода Росії» і Ічкерійський батальйон. Вони народжені там, є етнічними росіянами, не приховують цього і кажуть: «Ми тут тимчасово, ми підемо додому». Всі інші чуваки… Ні, так не може бути.

«Мотивація боротися за владу в ФХУ мені абсолютно незрозуміла»

– Я знаю, що ваш тато багато років працював у Федерації хокею України. Чому у ФХУ так багато скандалів і так мало хокею?

– Ви б’єте по болючому питанню зараз. Я не знаю відповіді. На мій суб’єктивний погляд це тому, що ці люди – не про спорт. Коли це навпаки, то це зовсім інша ситуація. Мій дідусь привіз до України хокей. І це тоді, коли не було камер, селфі, соціальних мереж. А найголовніше – не було грошей. Всі були однаково не бідні, але середнього достатку. І всі жили безперечно хокеєм. І мій дідусь, наскільки йому дозволяло здоров’я, до останнього ходив на хокей і працював. 

Коли розбився Локомотив (Ярославль) у вересні 2011 року, то просто всім було погано. Я розумію, що сьогодні це дивно звучить, тому що вмер москаль та й Слава Богу, але тоді це була інша історія. Спортсмени загинули і було дуже боляче. І були якісь досягнення. Я бачила, як виховували мого брата, як хокеїста. Скільки у нього любові до цього спорту. І от коли люди живуть спортом, то є досягнення.

Я пам’ятаю часи, коли в молодіжних збірних привозилися медалі! Це рідкість, якої сьогодні не вистачає. Я не знаю тонкощів, що вони там ділять, про що ці люди. Але вони точно не про спорт і не про хокей. Наскільки я розумію, там давно в керівництві немає колишніх хокеїстів, спортсменів. От вони б мали цим займатися. Коли ти менеджер, це все одно, що я сьогодні журналіст і буду керувати великою дитячою лікарнею. Можливо, я щось хороше напишу в соцмережах, я зроблю класний сайт. Але я не розумію, що таке медицина. Я не знаю, що потрібно сучасним дітям. Я не буду корисною і класною. Я буду руйнувати і не буду нічого примножувати. І ось це головна проблема.

Нагадаємо, на тему скандалу довкола ФХУ на нашому сайті висловилися:

• Олександра Слатвицька
• президент ФХУ Георгій Зубко
• переможець виборів Сергій Мазур

– Склалася така ситуація, що ніби як обрали альтернативного президента ФХУ, Сергія Мазура. Водночас, Георгій Зубко заявив, що він «живий і легітимний». Припустимо, Мазур юридично відвоює Федерацію хокею України. Це призведе до розвитку хокею в Україні?

– Ви маєте зробити мені знижку на те, що я не настільки розуміюся в тонкощах. Але навіть з того, що ви писали та розповідали по цій темі, це ж не дуже схоже на законну процедуру. Те, як змінюється влада. Я не буду проводити паралелі, бо у нас всі люди дуже ображаються, погрожують судами і все інше. Але це схоже на самоуправство. Коли ти прийшов та щось собі вирішив. 

Мене в дитинстві вчили так: якщо воно все починається з брехні, то далі нічого хорошого не вийде. Я ні на що не натякаючи, скажу, що у нас вже був один президент, який хотів обдурити всіх і захопити владу. Йому це вдалося і це стало початком найбільшої трагедії нашої країни. Саме там почався один із розколів. Тому я припускаю, що подібні речі можуть відбуватися у різних сферах, коли все не по-чесному. 

По-чесному: коли це прозоро, коли всі окають це. Коли ви, журналісти, там присутні і все чисто. У мене завжди питання до таких функціонерів: а що ви ділите? Що відбувається? Якби знати, що там на кону? Якийсь Кубок Стенлі? Чи прийде людина і одразу збірна України з хокею почне всіх рвати? Але ні. Там щось інше. І мотивація мені абсолютно незрозуміла. 

Сергій Мазур, фото: ФХУ

– Чи не було у вас колись амбіцій стати саме спортивною журналісткою? Можливо, у вас були спроби колись зайти у цю сферу?

– Я дуже люблю слухати спортивних журналістів. Знову ж таки, це не мій вибір і я би була зараз крутим спікером або коментатором. Але мені здається, що мене б спалили, якби побачили десь. Бо я люблю по всіх проїхатися. Я такий персонаж, який розмовляє із телебаченням. Бо я не пробачаю помилок. 

Мені здається, що я не могла б бути виключно спортивним журналістом. Поясню, чому. Бо те, чим ви займаєтеся, це дуже круто. Ви цим займаєтеся не завдяки, а всупереч. Всупереч досягненням, всупереч тому, де у нашій країні знаходиться спорт. До війни. Під час війни. І після війни. 

Скільки у нас телеканалів? Скільки ресурсів? Скільки українців в принципі хочуть знати про спорт? Це ж не хобі, це те, що є складовою нашої країни. Якби у нас було вписано десь в стратегію розвитку держави, що у нас зараз рік спорту, наприклад. Або треба зробити перше, друге, третє, десяте, щоб розвиватися, то це було б круто. Це б знали усі. А у нас цього немає. Тому і журналістика теж виживає саме завдяки фанатам. Я впевнена, що у вас є види спорту, від яких ви фанатієте. Саме тому, ви у цій професії.

Як це відбувається в Америці, Канаді, європейських країнах, де є цілі ресурси або системи виховання наступного покоління на спорті. У нас цього взагалі немає, хоча мало б бути. Тому я пішла туди, де масовий глядач та масовий слухач, розуміючи, що тут буде більше тих, кому це все розповідати.

– На які змагання ви можете сходити як вболівальниця? Де вас можна побачити?

– Я ходила на хокей. Мене запрошували на футбол. Я навіть була на фіналі Ліги чемпіонів, який проходив у Києві. Мені приємно, тому що я не вболівальниця і я йду з матчу в хорошому настрої. Мені все одно, хто виграв, або хто програв. Я завжди за переможця.

Я ходила на гімнастику, дуже подобається цей вид спорту. Ну і ще 100 років тому, фігурне катання. Це один з найкрасивіших видів спорту, який захоплює. Повертаючись до історії з росіянами, мені приємно знати, що всі вони ридали, коли у них забирали медалі. Їхня ера має закінчуватися.

«Ядерна загроза – це шантаж і блеф»

– У вас в ефірах часто буває Дмитро Гордон. І він постійно стверджує, що війна завершиться цього року. Ви розділяєте цю думку?

– Бачите як. Дмитро Гордон – багаторічний вболівальник Динамо. Я ніколи його не вітала із тим, що Динамо виграло якийсь престижний турнір. Але якби я спитала, коли це станеться, він би сказав: «Скоро». Тому що він – абсолютний оптиміст. Аналітик і оптиміст. 

Але я не згодна з його словами. Я взагалі вважаю, що не треба орієнтуватися на результат зі знаком плюс. Я як військова: вірю в найкраще, готуюся до гіршого. Тому цього року, на жаль, ні. Будемо вірити й сподіватися в 2025-й. Ми ще там не були, не знаємо, як він виглядає. Тому віримо в світлу перспективу.

– Хто виграє вибори президента США? Камала Гарріс чи Дональд Трамп?

– Я не хочу гадати. Хочу вірити, що це буде Камала Гарріс. Американці вибирають, а ми сподіваємося, що переможе Камала Гарріс, тому що вона менше зло з двох. Чому зло? Тому що це не президенти України, а президенти США. По-перше, вони будуть 100% займатися інтересами США. Далі, ще до того, як дійти до нас, вони займатимуться питаннями всього світу, серйозною геополітикою. Є Африка, Південна Америка, Близький Схід, Азія і Тихоокеанський регіон. І ми, у тому числі. Тож нами вони будуть займатися, але не засинатимуть і не прокидатимуться із думкою про Україну.

Дональд Трамп готовий просто сказати «До побачення». Розпустити цю команду, тому що вона багато тягне. Камала Гарріс, думаю, нам буде активніше допомагати. Тому мені залишається сподіватися, що американці зроблять усвідомлений вибір.

– Ядерна загроза: наскільки це реально? Чи це просто блеф?

– У мене з початку повномасштабної війни мама придбала якісь ліки, щось звичайне. Це на випадок ядерної загрози. Щоб побороти наслідки радіації. І ось вони валяються десь вже два роки. Повномасштабна війна, захоплення ЗАЕС і в страху очі були великі. На сьогоднішній день я можу сказати, що шанси ядерної ескалації 50 на 50. Це взагалі не наше питання. Так, по нас може полетіти, але цим мають займатися вже ядерні країни. 

Це шантаж і це блеф, але з цим можна працювати. Ставки можна підіймати, але й варто наголошувати, що ми самі себе можем захистити. Найголовніше ми вже показали: ми не боїмося. Захід в Курську область за поточною ядерною доктриною РФ це вже стовідсоткове право застосувати ядерну зброю. У них написано: «Іноземні війська на території росії – welcome». Але ми вже більше двох місяців там знаходимося, ніякої ядерної війни там не розпочалося. 

Тому це блеф, треба до цього спокійно ставитися і не панікувати. Найгірше, що могло трапитися – воно вже відбулося. Гірше не буде. Тому що повномасштабна війна триває вже майже три роки. А загалом, в Україні – усі десять. Тому ми вже все знаємо.