«Коли виходжу на поле – молюсь за себе, партнерів і Вернидуба»: Дібанго про Кривбас і чому не можна порівнювати Шеву й Ето’О

Аватар Андрій Піскун Андрій Піскун
1391
7 голосів
«Коли виходжу на поле – молюсь за себе, партнерів і Вернидуба»: Дібанго про Кривбас і чому не можна порівнювати Шеву й Ето’О
Іван Дібанго. Колаж: sport-express.ua
Камерунський талановитий 22-річний захисник Кривбасу Іван Дібанго ось вже другий рік поспіль наводить шурхоту в еліті українського футболу. Як футболіст опинився в Європі, як подолав усі труднощі адаптації, який має характер та як його приборкує – про це він розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту sport-express.ua.
  • Автор: Ігор ДМИТРІЄНКО

Дібанго – один з найкращих крайніх захисників України. До Кривого Рогу переїхав з білорусі транзитом через Естонію. Має неабиякий хист до атакувальних дій. За два роки провів п’ять десятків поєдинків за Кривбас, забив 1 гол та віддав вже багато результативних передач.

Захисник Кривбасу Іван Дібанго в ексклюзивному інтерв’ю сайту sport-express.ua розповів про:

  • початок кар’єри
  • секрет фізичної витривалості африканських футболістів
  • мрію дебютувати за збірну Камеруну
  • амбітний Кривбас

«Коли я сказав батькові, що хочу грати у футбол замість школи, він мені заборонив торкатись м’яча. Але я вирішив вчинити по-своєму»

– Іван, хочеться розпочати наше інтерв’ю з питань про тебе. Ти народився у столиці Камеруну Яунде. Що являє собою наразі твоя рідне місто?

– Я дуже люблю своє рідне місто, воно дуже гарне. Чимось схоже на Київ. В Яунде мешкає дуже багато людей (майже 3 мільйони, – прим. І.Д). В Україні мені все подобається, але я все ж дуже сумую за домівкою, своєю родиною. Столиця Камеруну – галасливе та дуже активне місто. Коли я вперше приїхав до Кривого Рогу, одразу зрозумів, що воно дуже відрізняється від Яунде. Кривий Ріг – доволі спокійний, але це водночас може з гарної сторони вплинути на мою професійну кар’єру. Мені якраз потрібен зараз спокій, аби повністю зосередитись на футболі.

– Згадай про свої перші кроки у футболі. Як це було? Коли ти зацікавився футболом? Хто був твоїм першим тренером?

– Так, я добре пам’ятаю свого першого наставника. Це Жан П’є. Дуже його поважаю та ціную, адже саме йому я завдячую своїй футбольній кар’єрі. Жан П’є був тренером моєї команди, а також збірної Камеруну. Я був йому як син. Він навчав мене грати у футбол. Ми працювали над точністю передач тощо, також футбольним мисленням. Наразі ми продовжуємо підтримувати зв’язок. Буквально днями ми з ним розмовляли (інтерв’ю записувалось в середині березня, – прим. І.Д). 

Я частенько йому дзвоню та питаю поради з тих чи інших питань. Жан П’є був дуже радий, що я продовжую виступи саме в українському футбол, адже тут високий рівень та шанс прогресувати в професійному плані. Він завжди каже мені: «Заспокойся, не хвилюйся, просто виходь на поле та роби своє діло якнайкраще».

Іван Дібанго. Фото: ФК Кривбас

– Рідні підтримували твоє захоплення?

– Це було не дуже легко. Коли я сказав своєму батькові, що хочу грати у футбол замість школи, він мені, можна сказати, заборонив торкатися м’яча. Але я вирішив вчинити по-своєму, наперекір рішенню батька. Я кинув школу та став все більше часу приділяти футболу. Так, відносини з батьком погіршились: понад рік ми не могли знайти спільну мову.

Але зараз, коли я вже дечого досяг у футболі, ми з батьком разом сміємось, коли згадуємо ту ситуацію та розлади між нами. Адже я можу забезпечити його, свою родину, заробляючи гроші. Я постійно допомагаю своїм рідним і це нормально.

– Ти є вихованцем команди Дрегон Клаб з Яунде. Якого рівня ця команда, у якій лізі виступає?

– Коли я захищав кольори клубу, то ми виступали в Першій лізі (аналог української УПЛ, – прим. І.Д). Наразі ж команда понизилась в класі, грає в Другій. Зараз не дуже цікавлюсь станом справ Дрегона Клаб, але в одному впевнений точно: у них все добре, вони продовжують розвиватись і виховувати молодих камерунських футболістів.

– Ти потрапив у Дрегон Клаб в 16 років. Яким був твій перший великий футбольний шлях, наскільки він був складним?

– Так, він був доволі важким та тернистим. Проте там грав мій найкращий друг, «великий брат», який виступав на позиції півзахисника, тому я постійно відчував від нього підтримку. Він одразу сказав: «Нічого не бійся, все буде добре, я про тебе подбаю; не нервуй, просто грай у футбол та отримуй задоволення від того, що робиш на полі». Тому в одній команді з другом мені було набагато легше. У нас в Африці, коли хтось піклується про тебе, то його називають «великий брат». Ось і мій друг для мене – «великий брат».

«У майбутньому хочу здійснити свою мрію та переїхати в одну з топ-ліг Європи»

– Багато африканських гравців грає в топових клубах Європи. Як їм це вдається, у чому секрет?

– Мені здається, все залежить від людини. Африканські гравці доволі непогано підготовлені фізично, тому це один з факторів успіху. Щодо мене, то ніхто не знає, де я буду грати після Кривбасу. Від себе точно можу сказати, що я продовжу сумлінно працювати та тренуватись, аби здійснити свою мрію та переїхати в одну з топ-ліг Європи. Тому у нас, африканців, немає ніякого секрету типу сильних ніг тощо. Тільки плідна робота та наполеглива праця кожен день.

– Кого вважаєш найсильнішим африканським футболістом за всю історію футболу?

– Це Яя Туре, який колись виступав в Україні за донецький Металург, згодом за Манчестер Сіті та Барселону. Саме його вважаю найсильнішим африканським футболістом в історії футболу. Чому? Він дуже сильний фізично, розумний, технічний, має всі потрібні для топ-гравця якості.

Яя Туре. Фото: Ман Сіті

– Чи є в твоїй родині, окрім старшого брата, ще футболісти? Можливо, хтось ще міг би підсилити ФК Кривбас чи ЖФК Кривбас?

– Так, це моя молодша сестра, яка грає у футбол в Першій лізі Камеруну. До речі, вона хотіла приїхати до Кривого Рогу, але, на жаль, дуже складно отримати візу, цей процес наразі доволі проблематичний. Мій молодший брат також займається футболом, але йому ще треба закінчити школу, а вже потім подивимось. Щодо моїх батьків, то зараз вони вже у такому віці, коли можуть не працювати, а відпочивати.

«В родині нас всього дев’ятеро. Не можу прожити й одного дня без спілкування з родиною»

– Це правда, що у тебе в родині багато братів та сестер?

– В родині нас всього дев’ятеро. Наймолодшій дитині 18 років, найстаршій – 40. Всього у мене шість братів та двоє сестер.

– Знаємо, що ти дуже любиш свою родину та частину зарплатні пересилаєш їм. Як часто ти на зв’язку з рідними?

– Я розмовляю з рідними кожну хвилину, коли у мене тільки є така можливість. Не можу прожити і одного дня без спілкування з родиною. Щодо зарплатні, то я віддаю своїй родині її значну частину. Але я намагаюсь не думати про гроші. Це тільки початок моєї кар’єри, в мене все попереду.

– На полі ти здаєшся доволі холоднокровним та спокійним. А який у тебе характер в побуті? Вибуховий чи дійсно спокійний?

– Насправді я дуже емоційний. Інколи навіть можу бути злим, коли мене щось сильно дратує. Інколи я нервую навіть забагато. Можу зачинитись один в кімнаті та довго ні з ким не розмовляти, краще побути наодинці з собою. Або також допомагає прогулянка. Тому я працюю над тим, щоб контролювати себе та намагаюсь бути спокійнішим.

– На твій погляд: які три риси важливі для прогресу професійного футболіста?

– Ти повинен бути розумним, амбітним і любити свою роботу. Ти повинен кайфувати від справи, яку робиш, і тоді в тебе все вийде.

Іван Дібанго (праворуч). Фото: Кривбас

«Спершу в білорусі не відчував ніг через мороз, довго не міг звикнути до таких умов і не міг нормально грати у футбол»

– З Камеруну ти потрапив до білорусі.  Це був твій перший досвід у європейському футболі. Як взагалі відбувся цей перехід?

– Найперше запам’яталось те, що коли я приїхав до білорусі було неймовірно холодно. В Камеруні на момент мого від’їзду було +30, тут же –5. До того ж, лежав сніг. Я був у шоці, коли прилетів. Перший час я навіть не відчував ніг через мороз, довго не міг звикнути до таких умов і не міг нормально грати у футбол. Багато бігав, щоб зігрітися. Проте після двох-трьох тижнів перебування там я потроху адаптувався і далі все було нормально.

Я був у Марокко на зборах з Камеруном U-20, коли хтось, вже не пам’ятаю хто, мене подзвонив та сказав про можливість продовжити кар’єру в білорусі. Проте я одразу відмовився, бо навіть не розумів, де знаходиться ця країна. Тоді думки були, наприклад, про Францію. Думав про те, що хотілось би розпочати європейську частину кар’єри саме там.

Все ж, варіант тоді був один. Тому невдовзі, трохи проаналізувавши усе, я подзвонив своєму першому тренеру за порадою. Він запевнив мене, що ніколи не можна ось так одразу відмовлятись від пропозиції, треба добре подумати та зважити всі за і проти. Згодом я все ж погодився на цю пропозицію. І вже за два дні мене передзвонили, запросили до білорусі, сплатили квиток на літак. Сказали, що чекають на мене. Якщо мені сподобається, то я можу залишитись грати в їх клубі (Іслоч, – прим. І.Д). Так все починалось…

– Яким був етап твоєї професійної кар’єри в білорусі? Що найбільше там запам’яталось?

– Це був гарний досвід. Я мешкав у столиці країни, Мінську. В цілому мені там дуже сподобалось. Зараз же, коли я виступаю за Кривбас і досягаю тут успіхів, ексодноклубники продовжують мене підтримувати, ми спілкуємось час від часу.

– Колись ти казав, що твій клуб, Іслоч, багато для тебе зробила і ти це ніколи не забудеш. Про що мова?

– Я мав на увазі їх відношення. Мене поважали та робили все, що мені було там комфортно. Вони в мене повірили, тому я дуже поважаю свій ексклуб та вдячний йому за підтримку.

«Розумію, що вилучення – не найстрашніше, що може трапитись на полі. Треба вставати з колін, іти далі та не зважати увагу на деякі проблеми»

– В серпні 2022 року ти перейшов до естонської Левадії, після чого був відданий в оренду до Кривбасу. Згадай свої перші думки після переїзду до України.

– Так вийшло, що всі деталі контракту були улагоджені і я приїхав до України одразу з білорусі. Мої перші думки тут не були надто позитивними через, певно, найдовшу дорогу в житті. Фізично був дуже втомлений, тож мені був потрібен час, аби відновити сили. Чесно кажучи, коли приїжджаю у нову країну, то не думаю ні про що. Думки тільки про футбол та команду, а також людей, які мене оточують. Україна мені дуже подобається, тут дуже хороші люди.

– В перших матчах у Кривбасі ти отримав вилучення, яке для тебе стало першим в кар’єрі – на 43-й хвилині матчу з ФК Минай (0:0). Ти йшов з поля, дуже засмутився та плакав. Тепер цей момент згадуєш з посмішкою?

– Зараз – так, з посмішкою. Розумію, що це футбол, і вилучення – не найстрашніше, що може трапитись на полі. Треба вставати з колін, йти далі та не зважати уваги на деякі проблеми.

Іван Дібанго. Фото: ФК Кривбас

– Тоді червону картку ти заробив фолом проти теперішнього одноклубника Єгора Твердохліба. Чи згадували з ним той епізод?

– Як я вже казав, я дуже емоційна людина, тому не полюбляю згадувати негативні речі. Щодо Твердохліба, то просто не хочу з ним це обговорювати. Навіщо?

– В цьому сезоні за Кривбас у тебе жодного попередження. У минулому було всього декілька. В чому секрет такої обережної гри?

– Не знаю, що і сказати. Ніякого секрету немає. Можу сказати, що я обережний ще з дитинства, і це у мене в крові. До того ж, я дуже релігійна людина, католик. Тож перед кожним матчем я обов’язково читаю молитву, щоб все вдалось.

– Ти граєш зліва у захисті, причому часто підключаєшся в атаку. На якій ще позиції міг би зіграти?

– Останні шість років я граю виключно лівого захисника. Чесно кажучи, ніколи не грав на інших позиціях. Тому немає жодних думок щодо того, аби зіграти десь ще. Хочу вдосконалюватись саме на цій позиції – лівого захисника.

«Юрій Вернидуб відіграє велику роль для всіх нас. Він – справжній наставник та вчитель»

– Яку роль в твоєму професійному розвитку відіграє Юрій Вернидуб? Які у вас відносини?

– Для кожного гравця Кривбасу, і для мене в тому числі, він – батько. Це дійсно важко описати словами. Юрій Вернидуб відіграє велику роль для всіх нас. Він – справжній наставник та вчитель. Коли у мене якась проблема чи хвилювання – я приходжу до нього і ми розмовляємо, він дає мені круті поради, як вчинити якнайкраще. Коли я виходжу на поле, то молюсь не тільки за себе, а і за своїх партнерів та Юрія Вернидуба.

– У Кривбасі, окрім тебе, багато африканських легіонерів. Наскільки це допомагає у побуті? Ви завжди тут разом проводите вільний час?

– Так, ми завжди разом та отримуємо задоволення від часу, який проводимо один з одним. Дуже часто ходимо до ресторанів, прогулюємось у парках в центрі міста. Немає якогось одного місця, ми ходимо в різні місця.

Юрій Вернидуб. Фото: ФК Кривбас

– Кого назвеш найсильнішим опонентом в УПЛ, проти якого доводилось грати?

– Із футболістів я не хотів би нікого виділяти. А от серед клубів відзначу Шахтар. Це найсильніший опонент, проти якого я тут грав.

– Усі говорять про серйозні амбіції Кривбасу у цьому сезоні. Наскільки реально пробитись до Ліги Чемпіонів, наприклад?

– Вважаю, все в наших силах. Треба просто продовжувати грати у тому ж дусі та не втрачати очки. Кривбас може стати новим грандом українського футболу. 

– Згадай якусь кумедну чи веселу історію, пов’язану з Кривбасом…

– Так, дійсно, кумедна ситуація була на зборах в Іспанії. Коли ми в аеропорту віддавали свій багаж на літак, Задерака дещо затримався та працівник аеропорту запитав у нього, чи є в маленькій сумці, яку він бере з собою, якась електроніка. Макс не зрозумів англійську, й ніхто не міг йому допомогти, адже всі відійшли вже далеко. Через деякий час, коли він вже затримувався, а вже підходив час вильоту, Задерака почав нервувати через те, що його не пропускали. Але він все ж здався та просто віддав свою маленьку сумку в багажне відділення. Це було дійсно смішно.

«До збірної Камеруну потрапити доволі складно. Але я не втрачаю надію, що колись мене помітять»

– У 2021 році ти дебютував за молодіжну збірну Камеруну. Наскільки сильно чекаєш виклику до дорослої команди Камеруну?

– Поки жодних розмов про це не ведеться, але я продовжує сумлінно працювати на футбольному полі та чекати виклику. Насправді там дуже багато талановитих зіркових футболістів, тому до головної команди потрапити доволі складно. Але я не втрачаю надію, що колись мене помітять. Все можливо.

Етьєн Ето’О. Фото: Instagram

– З ким із відомих камерунських футболістів товаришуєш та підтримуєш зв’язок?

– Товаришую з Етьєном Ето’О (син Самюеля Ето’О, – прим. І.Д.), з яким грав за Камерун U-20. Наразі він виступає в Іспанії (Уніон Колладо з нижчих іспанських ліг, – прим. І.Д.). В принципі більше друзів у збірній не маю.

– Хто зараз є головними зірками збірної Камеруну? 

– Відзначу Андре Онана, Вінсента Абубакара та Андре Замбо-Ангіссу. Вони – справжні зірки європейського футболу та збірної Камеруну. Дуже імпонує футбол у їх виконанні.

«Шевченка та Ето’О не можна порівнювати»

– Нині одна з головних ексзірок камерунського футболу Самюель Ето’О – президент Федерації футболу Камеруну. Чи можна його назвати камерунським Андрієм Шевченком, який теж пройшов шлях від футболіста до футбольного функціонера?

– Не думаю, що їх доцільно порівнювати, адже це дві легенди світового футболу. Шевченко – легенда України, Ето’О – Камеруну. За часів їх виступів на професійному рівні відзначу неймовірну швидкість обох та сильний удар.

Ето’О та Інфантіно. Фото: Google

– Як Самюель Ето’О реформує Федерацію футболу Камеруну? Які позитивні кроки ним вже зроблені на новій посаді? Чи знайомі ви особисто?

– Особисто ми поки не знайомі. Лише одного разу бачив його поряд: це було на зборах U-20, коли він до нас завітав. У тому числі, він приїхав подивитись на гру свого сина Етьєна та підтримати його. Самюель працює на новій посаді і є результати: місцевий футбол рухається вгору, до того ж, футболісти у камерунських клубах тепер більше заробляють, саме завдяки його реформам. Він будує нові стадіони та розвиває дитячо-юнацький футбол.

– Чи є така велика проблема з приписаним віком африканських футболістів? Адже у футболі вже було багато випадків, коли у паспорті футболіста або футболістки вік значно менший, ніж насправді. Чи стикався ти з таким?

– Не бачу в цьому великої проблеми, чесно кажучи. Так, я чув поодинокі випадки, але насправді ніколи з таким не стикався.