Підвів Спартак, відмовив Бєскову, переміг Ємця та вивів Україну в гранди футзалу: Геннадій Лисенчук дав вогняне інтерв’ю
В грудні збірна України прекрасно стартувала в кваліфікації до Євро-2025, а Геннадій Лисенчук відсвяткував своє 77-річчя. Для молодого покоління він – легенда. Футбольний воротар, який паралельно з тренерською роботою захистив дисертацію та писав статті в пресі, взявся за футзальну збірну й вивів її в медалісти в світовому спорті.
Раніше Геннадій Анатолійович проаналізував для сайту Sport-express.ua матчі збірної України з футзалу у відборі на Євро. До вашої уваги друга частина інтерв’ю, в якій він розповів про кар’єру журналіста у газеті «Лєнінскоє знамя», відмову Спартаку, несподівану перемогу над Дніпром Ємця та Жиздика та який фейлетон написали про нікопольський Колос у «Комсомольській правді».
«Мріяв про журналістику!»
– Геннадію Анатолійовичу, у грудні у вас красива дата. Привід пригадати шлях у спорті та житті, згодні?
– Був колись портвейн «777», а у мене дві сімки😊… Тішуся, що дожив до двох сімок; тепер буду ставити за мету дістатись двох вісімок, а потім ще трохи. Почуваюся добре. Зараз є можливість відновлюватись та відпочивати, і завантажений не так, як раніше.
– Ви були гравцем, тренером, викладачем, журналістом, вченим, функціонером. Ким би хотіли, щоб вас вважали насамперед? Чи що приносило вам більше задоволення?
– Чесно, насолоджувався усіма професіями, які ви перелічили…
– Ви ж, здається, і журналістом ще були?
– Я взагалі мріяв про журналістику! В молодості ще не грав у футбол, а писав про цей вид спорту. Після одного з матчів до мене підійшов редактор газети «Лєнінскоє знамя»: мовляв, бачимо, що ви молодий, цікавитесь футболом і хочете писати, щоб люди, які не мали змоги потрапити на матч, дізналися про гру, про причини результату.
Мені дуже подобалась журналістика. Те, що вийшло стати футболістом – ще краще! Мене повністю забрав футбол – лише тому я не став журналістом. Але з вашими колегами завжди був у тісному контакті, знаходив час для інтерв’ю, докладно відповідав на усі запитання, висловлював власну думку.
🔥Читайте також: «Бронзові медалі Чемпіонату світу – не межа для збірної України з футзалу»: лідер Бундесліги Євген Ривкін – про Євро-2026 і Мундіаль
– Скільки вам було років, коли писали у газету?
– Я закінчив 8 класів та вступив до технікуму, де вчився чотири роки. Тобто мені не було й двадцяти. Писав про всі матчі – відвідував не лише ті, де сам грав. Відправляли мене й у відрядження до сусідніх сіл: зустрітися з кращими працівниками, розповісти за що їх нагороджували або про передумови гарного врожаю, або роботу ферми. І я з великим задоволенням їхав, аналізував, писав.
Подобалось, коли хвалив головний редактор: «Ось бачите, я вам дав напрямок – і ви чітко його дотримались». Вільного часу в мене не було: навчання, тренування і журналістика. Задоволений, як все склалося, і в житті є, що пригадати. Недаремно у 77 років пам’ятаю усі події. Дякувати Богу, голова працює, сили є.
Геннадій Лисенчук. Фото: УАФ
«Новий рік зустрічали у казармі з кружками чаю»
– Давайте пройдемося основними етапами вашої багатогранної кар’єри. Який період ігрової кар’єри вважати найбільш успішним? У Таврії, Крильях Совєтов чи інший?
– Після чемпіонського сезону Зорі 1972 року я відгукнувся на пропозицію тренера Олександра Гулевського перейти до Таврії. І ми стали чемпіонами України у Другій лізі. Для мене особисто знаменним стало те, що у всіх домашніх матчах в Сімферополі я пропустив лише один м’яч. Був визнаний кращим воротарем чемпіонату. За підсумками сезону ми виконали задачу – вийшли до Першої ліги. З фінальної пульки шести команд виходили троє.
А після останньої гри мене викликали Гулевський та начальник команди Анатолій Заяєв. Сказали, що маю їхати до одеського СКА служити в армію. Директива на мене прийшла ще раніше, але партійне керівництво домовилося, що я зможу дограти фінальну пульку у Таврії. Було прикро: усі мали святкувати вихід до Першої ліги, а я поїхав до Одеси.
🔥Читайте також: Геннадій Лисенчук: «Цей старий автобус у підсумку зробив нас щасливими»
– І яка вона, футбольна армія?
– Коли приїхав, команда була у відпустці, і мене того ж дня відправили служити до Тирасполя. Був там близько місяця до початку січня. Новий рік зустрічали в казармі з кружками чаю в урочистій атмосфері. Брав участь у всіх заходах, як належить молодому солдату.
За рік повернувся до Таврії, де грав до 1977 року. А в 78-му опинився у Крильях Совєтов. Хоча перед цим була домовленість з московським Спартаком.
– Як так вийшло? Не дуже конкретну пропозицію зробили?
– Розмова з Бєсковим відбулася після одного з останніх наших матчів у Москві: його помічник Фролов приїхав до готелю і запросив до Бєскова додому. Мені дуже сподобались перспективи, які окреслив тренер Спартака, і я погодився. Але потім Гулевський мене переконав: мовляв, тобі вже 30 років, навіщо у такому віці Спартак? А у Куйбишеві (теперішня Самара – прим. В.Т.) переможемо у Першій лізі, вийдемо до Вищої. Так і вийшло.
З іншого боку, дещо жалкував, що не пішов до Спартака. Навіть у газеті «Правда» писали, що Лисенчук підвів Спартак, пообіцявши приїхати.
– В спортивному плані виграли?
– Так, себе я проявив – визнали кращим спортсменом року у Поволжі, хоча там були і велосипедисти титуловані, і представники інших видів спорту. Було дуже приємно. Запросили до першого секретаря обкому партії на привітання. Тобто все йшло добре.
Потім знову Гулевський запросив мене до Запоріжжя, а закінчив я кар’єру у Нікополі під керівництвом Ємця та Жиздика. Вони мене потім рекомендували до вищої школи тренерів, де провчився два роки. Вони казали, що чекатимуть мене на місце помічника. Але у підсумку вийшло, що зателефонував Ємець і сказав, що треба їхати до нікопольського Колосу. Команда ризикувала вилетіти з Першої ліги. І за два місяці роботи склалося все вдало – в останньому турі вдалося зберегти місце.
«Після перемоги над Дніпром підійшов Колтун: «Гена, я тобі не заздрю…»
– Чи правда, що у Нікополі ви почали із заборони футболістам розмовляти на полі? Нібито, вони лише сваряться і через це не грають…
– Так, це було. Після якоїсь гри сказав: або будемо грати, або розмовляти. Нам потрібні ті, хто буде грати, забивати голи та не пропускати. Вже навіть керівники з вболівальниками не вірили, що ми можемо залишитись у Першій лізі. І все вийшло. В останньому матчі перемогли 3:1 Спартак (Орджонікідзе) – це було справжнє свято. Вболівальники йшли, як на демонстрації!
– Відчували, що Колос перебував у великій структурі Дніпра?
– Звичайно. Ми перспективну молодь віддавали туди, а звідти отримували гравців, які, в принципі, ще могли б грати у Дніпрі, але там була дуже велика конкуренція. Можу розповісти, як дещо порушилася наша дружба з Ємцем та Жиздиком. Сталося це після нашої перемоги 2:1 над Дніпром у Кубку СРСР у 1985 році. Тоді ще після гри підійшов один з тренерів дніпрян Леонід Колтун: «Гена, я тобі не заздрю. Навіщо ти обіграв нашу команду?»
До речі, незадовго до того матчу я у Москві заявляв когось з гравців. І Микола Шишов, який відповідав за проведення змагань у Першій лізі, поспівчував, що нам не пощастило грати проти, як він сказав, «батьків». А я кажу: «Ми їх обіграємо!» На що він відповів, що в такому випадку мене виженуть з Дніпропетровської області.
Після нашої перемоги буквально наступного дня до Дніпра назад забрали в нас Шуршина, Кутузова, Кудрицького. Ситуація дійсно була напруженою.
🔥Читайте також: Геннадій Лисенчук. Частина 2. «Могли брати участь і в Олімпійських іграх»
– Стосунки потім з «батьками» налагодилися?
– Так. В мене працював тоді син Ємця Ігор. Він теж сприяв тому, щоб все заспокоїлося. Все нормалізувалося і було добре.
– Під час вашої роботи у Колосі вийшов фейлетон…
– Я розумію, про що ви. У «Комсомольській правді» опублікували його. Назвали «Колос по морю пливе» (нікопольцям закидали непомірні витрати на клуб за рахунок простих колгоспників – прим. В.Т.). Справа в тому, що команду тоді нагородили поїздкою за кордон – круїзом навколо Європи та Африки. Дехто міг подумати, що ми відпочивали, але ми проводили тренування та матчі у місцях зупинок з місцевими командами. Дві гри лише внічию зіграли, а в інших перемогли.
Цікаво, що коли команда почала робити на кораблі ранкову зарядку, половина відпочиваючих попросилася долучитися. І вони займалися з нами.
Ми дуже непогано підготувались, і доказом цього стала наша гра у Москві в Кубку СРСР проти Динамо. Поступилися з мінімальним рахунком 0:1, нас дуже хвалили. А перед матчем мене викликав Колосков: «Що ви там накоїли, що про вас фейлетон вийшов?» Я сказав, що ми тренувались, а хлопці заслужили цю поїздку. Домовились зустрітися ще раз після матчу, і Колосков, побачивши гру, питань більше не ставив. А хтось збирав якийсь негатив.
Геннадій Лисенчук і футзальна збірна України. Колаж: Sport-express.ua
«За 18 років – 11 медалей»
– Ви 18 років очолювали збірну України з футзалу. Бронза чемпіонату світу, два срібла на Євро – це була наша стеля чи могли колись навіть краще виступити?
– Щодо таких результатів – дай Боже, щоб так завжди було. За 18 років ми завоювали 11 медалей: національна, молодіжна та студентська збірні. Бронза 96-го була, до речі, вже другою нагородою. Першою стала бронза того ж року на чемпіонаті світу серед студентів у Фінляндії.
На чемпіонаті світу матч за 3 місце не був запланований – обом півфіналістам, що програли, належало отримати медалі. Але ми домовилися з росіянами зіграти, оскільки є така можливість.
У фіналі тоді господарі турніру іспанці програли Бразилії. Гравці були настільки засмучені, що довго не приходили на урочисту вечерю. Казали, що багато з них плакали від розпачу. Ажіотаж в Іспанії був неймовірний! Розповідали, що під час Олімпіади зал на змагання заповнений був ледь наполовину, а на футзал неможливо було потрапити! Для вболівальників навіть встановлювали на вулиці великий екран, щоб вони могли подивитися фінал.
Самаранч вперше побачив футзал і обіцяв ввести його в програму Олімпіади
До речі, на вирішальні матчі завітав президент МОК Хуан Антоніо Самаранч. Він вперше побачив футзал наочно, і був настільки вражений, що пообіцяв зробити його олімпійським видом спорту. Ми тоді дуже зраділи, але, на жаль, щось справа з цим затягнулась.
🔥Читайте також: Косенко – про успіх збірної України на чемпіонаті світу: «Чи святкували “бронзу”? Зараз ставлення до алкоголю змінилось…»
Після цього в нас були дуже вдалі 2001 та 2003 роки, коли двічі грали у фіналі Чемпіонату Європи. Могли бути першими і там, і там, але ставали другими. У 2001-му вигравали 1:0 у Іспанії, був шанс у Корідзе забити другий гол, але він влучив у штангу. Іспанці зрівняли, а потім забили у додатковий час. Вже неодноразово казали, що гол відбувся з порушенням правил: м’яч був введений невірно, і наші гравці зупинилися. Але все одно ми вважали це великим успіхом. І за два роки теж дійшли до фіналу, де поступилися італійцям 0:1, не використавши багато моментів.
🔥Читайте також: «Найбільша помилка судді – у фіналі Євро до «золотого голу»: Олександр Косенко – від колгоспу до срібла на ЧЄ та бронзи ЧС
Ми пишаємося всіма досягненнями. Нелегко все це давалося. Іноді на стадії розвитку до футзалу ставилися занадто легко. Якщо б трохи більше уваги нам приділяли, можливо, було б більше медалей і вищого ґатунку. Але тішимося тим, що маємо. Дай Боже, щоб наше молоде покоління теж досягне не менших результатів.