Косенко – про успіх збірної України на чемпіонаті світу: «Чи святкували “бронзу”? Зараз ставлення до алкоголю змінилось…»
Автор: Вадим Тахтерін
Збірна України з футзалу неймовірно прикрасила для вітчизняних вболівальників 2024 рік, під час якого національна збірна України з футболу не змогла вийти з не найважчої групи на Євро-2024, олімпійська збірна так само зарано залишила Ігри в Парижі, а футбольні клуби продовжують пробивати дно в єврокубках.
Більше того, «бронза» на Мундіалі в Узбекистані стала для нашої країни взагалі першою медаллю на чемпіонатах світу в ігрових видах спорту. Звісно, один із головних творців цього успіху – головний тренер збірної України з футзалу Косенко – бажаний гість на спортивних ресурсах. Сьогодні перше велике інтерв’ю про успіх на світовому форумі Олександр Петрович дав сайту Sport-express.ua.
У першій частині інтерв’ю – про актуальне: чемпіонат світу, святкування бронзи, ставлення узбеків до збірної України та гроші на вітчизняний футзал. У другій – про особистість Косенка, не лише про тренерство, а й про видатну кар’єру гравця. Вадим Тахтерін спеціально для нашого сайту записав повний портрет футзаліста та тренера, якого нам пора навчитися називати видатним. Далі – слово автору.
* * *
Зазвичай майже порожнє кафе, в якому домовились зустрітися з Олександром Косенком, несподівано виявилося забитим вщерть, і головний тренер бронзових призерів чемпіонату світу просто сказав: «Пішли до мене додому». За декілька хвилин ми вже сиділи на затишній кухні, на полицях якої стоять кубки, а біля вікна висять медалі. Пообіцяти лише годину для інтерв’ю було дуже необачно з мого боку – проговорили вдвічі більше.
– Світова бронза вже зайняла місце у домашньому музеї? – запитую господаря, поки він зайнятий приготуванням чаю.
– Вона буде ось тут, – Олександр Косенко підводить мене до спеціальної шафи, за дверцятами якої виявилися справжні скарби: чемпіонські медалі та безліч індивідуальних призів видатного гравця та тепер вже тренера. – Поруч з іспанським сріблом. Бачите, скільки років минуло, а та медаль з Євро-2001 не тьмяніє. Раніше все це лежало купою, але дружина організувала ось такий охайний гарний куточок.
«Ця збірна може ще не один рік шліфувати гру»
– Вояж на чемпіонат світу тривав для вас незвично довго – разом з підготовкою два місяців були на виїзді. Чи не важко було перебувати у замкненому колі, в обмеженому колі спілкування настільки тривалий час?
– Дійсно, зазвичай збір триває до двох тижнів, після чого команда повертається додому, бачить родини, дітей, набуває нових емоцій. Ми ж виїхали 11 серпня, а повернулися 8 жовтня. Весь час були разом. Так, це важко, але і неабиякий досвід. Нам допомагало, що проходили до наступних раундів. Це мотивувало та об’єднувало. Хлопці – молодці! Зрозуміло, у будь-якому колективі бувають різні моменти, але нічого критичного не траплялося. Усі підтримували один одного. А бронза стала підсумковою крапкою у цій епопеї.
Гравці збірної України з футзалу. Фото: Google
– З ХІТа у збірній було одразу п’ятеро гравців. Наявність базової команди – перевага чи не має особливого значення?
– Ми не використовували гравців з ХІТа в одній четвірці. До речі, якраз завдяки часу, який був у нас на підготовку, ми награвали різні сполучення. Тренери мали уявлення про оптимальні зв’язки, але все одно продовжували пробувати різні варіанти на випадок травм або дискваліфікацій, щоб усі гравці відчували один одного. І нам це знадобилось потягом турніру, коли картки отримав Швед, травмувався Шотурма, зазнав ушкодження Микитюк. Інші хлопці спокійно входили у гру, додавали свіжості.
– Можна казати, що шлях цієї збірної до бронзи почався ще на студентському чемпіонату світу 2022 року?
– Так, тоді ми дійшли до фіналу, де хлопці грали на рівних з бразильцями, які легко розправлялися з усіма на тому чемпіонаті. Дуже схожа була гра з тією, що відбулася зараз у півфіналі. Ми навіть весь час вели у рахунку, і бразильці відігралися лише за хвилину до завершення матчу, після чого перемогли в овертаймі. Тоді грали Семенченко, Мельник, Сухов, Швед, Абакшин. Дехто з них вже викликався раніше і до національної збірної, а декого додали саме відтоді до більш досвідчених Шотурми, Корсуна, Зварича. Поступово команда складалася. Той же Микитюк давно був відомий, але йому заважали травми. Жук, хоч і не молодий, не мав особливого міжнародного досвіду, дуже гармонійно влився. Так потихеньку додавали гравця за гравцем.
– Звісно, ви ніколи не скажете, що ця команда досягла своєї стелі, але ж не будете заперечувати, що після таких епохальних досягнень певне оновлення просто необхідно хоча б з емоційної точки зору? І де ви бачите перспективу для подальшого розвитку збірної?
– Ми, безперечно, стежимо за усіма молодими гравцями. Якщо люди заслуговує, вона неодмінно отримає шанс. Незабаром саме молодь поїде до Чехії на збір з товариськими матчами. Хочемо на них подивитися, поспілкуватися, дати можливість проявити себе. Зрозуміло, кардинального оновлення не буде. Вважаю, ця збірна може ще не один рік шліфувати гру. Подивимось, як будемо виглядати у відборі на чемпіонат Європи.
Думаю, що самі хлопці, які виграли бронзові медалі, розуміють: якщо зупиняться у прогресі, молодь довго не чекатиме і одразу вискочить з-за спини, захоче замінити їх. Це нормально. Це природнє бажання будь-якого спортсмена бути кращим.
«Підійшла жінка: “Коли ви вже заспокоїтеся?”»
– В Узбекистані була проукраїнська атмосфера чи відчували протилежні настрої?
– Повністю проукраїнська, і це було дуже приємно. Багато наших прапорів, усі вболівали за Україну! Чесно, ми навіть не чекали такого. Думали, що вони ближче до протилежного табору. Але саме прості узбеки, молодь постійно, зустрічаючи нас в екіпіровці в місті, вигукували «Слава Україні!» Підтримували нас на трибунах. Навіть коли просто до зали заходили, була помітна щирість молодих хлопців та дівчат-волонтерів. Це не були натягнуті посмішки – ми бачили їхню відкритість.
Не можу казати за уряд, але, гадаю, узбецькі мешканці самі прагнуть до розвитку, бачать, де прогрес, а де диктатура; розуміють, що Україна бореться за право на існування, на власний шлях, і підтримують нас.
Один випадок був лише на грі в Андижані, коли хтось розгорнув на трибуні російський прапор. Але організатори дуже швидко змусили його прибрати.
І єдиний інцидент був у місті. Ми тренерським штабом ранком щоденно прогулювались після сніданку. І якось причепилася жінка, десь на вигляд років за 50: мовляв, що ви там ніяк не заспокоїтесь. Ми абсолютно без агресії перепитуємо: «Хто – ми, і з приводу чого не заспокоїмось?» Вона почала стверджувати, що все бачить по телевізору, на що вже ми запропонували їй заспокоїтися. А коли почала з’ясовувати, що ми робимо у Ташкенті, та почула про чемпіонат світу, якось швидко згорнула розмову і пішла.
А загалом, повторюся, ми не помітили ніякої ворожнечі і дуже вдячні господарям за підтримку. Атмосфера була класною!
До речі, можу порівняти атмосферу в Узбекистані з тією, що була у Сербії під час відбіркового матчу. Ось там ми відчули справжню ворожість! Лише ми вийшли на паркет, почався свист. Під час нашого гімну вони теж свистіли. Багато російських прапорів було на трибунах… Але ми змусили їх після гри нам аплодувати – виграли 6:1.
Олександр Косенко. Фото: Google
– Під час турніру резонанс викликало те, як неспортивно вчинили французи в останньому турі групового етапу, зігравши у піддавки з Іраном та обравши собі більш легкого суперника у наступному раунді. Що про це казали за лаштунками чемпіонату?
– Усі, безумовно, негативно це сприйняли. Мотиви французів розуміли, але обурилися. Такого не має бути на чемпіонаті світу, де всі чекали матч за перше місце у групі, «зарубу», красиву гру, тим більше і Франція, і Іран дійсно входять до числа провідних команд. Але отримати таке нікчемне видовище… Я не хотів би бути на місці глядача на цьому матчі. Вважаю, ФІФА це так просто не залишить. Формально ніби нічого не порушили, але має бути якесь резюме з цього приводу, реакція на неспортивну поведінку, неповагу до глядачів. Функціонери мають реагувати! Адже такі моменти дискредитують та ганьблять весь наш вид спорту загалом.
Чого боялися французи? З Марокко зіграти? Та навіть Бразилії чого боятися? Ви ж їх у Литві обіграли. Може, виграли б в обох та на куражі дійшли до фіналу. Як показує практика, коли отак обираєш те, що здається легким, у підсумку завжди ситуація повертається проти тебе самого.
«Преміальні? 29 жовтня нас збирають у Києві…»
– Бронзові медалі добре відсвяткували? Раніше після успіхів на міжнародній арені гуляли добряче…
– Зараз ставлення до цих святкувань і загалом до алкоголю змінилось. Так, усі радіють, емоції б’ють, але все в свідомих рамках. Якщо раніше багато хто святкував, аж поки не впаде, зараз п’ють просто для настрою, для спілкування.
В нас і часу особливо не було на гуляння. Після гри повечеряли, потім трохи відзначили, а о 6-й ранку вже мали виїжджати. Рівно за добу були у Києві.
– Ніхто не проспав?
– Ні. Це раніше, поки збереш усіх зранку… Мені, дякувати Богу, це не доводилося робити, але були історії. Хтось проспав, хтось взагалі встати не може. Зараз цього немає. І, маю сказати, таке мені більше подобається: посиділи у доброму гуморі, поспілкувалися. Я теж, коли грав, з усіма міг випити – ми усі люди – але ж не до втрати свідомості.
– Ви відчули зміну ставлення до збірної та, може, футзалу загалом? Навесні у кабінетах УАФ навіть спалахнув скандал через гроші на один з ваших підготовчих турнірів…
– Таких моментів не має бути. Це ж збірна, яка представляє країну, а не когось особисто. Хочеться вірити, що у майбутньому все буде гаразд, і увагу приділятимуть не лише, коли посідаєш 3 місце, а піклуватимуться заздалегідь розвитком до того, як це відбудеться, а не після.
– Напевно, це був не єдиний прояв ставлення до футзалу за вашої кар’єри, просто інші не виходили назовні. Коли стикалися с подібним, не було бажання кинути все?
– Не сказав би. От якби завжди було все супер, а у якійсь момент змінилося на гірше, тоді, напевно, реагував би емоційно. Нас ніколи не балували (посміхається). Ми розуміли, де перебуваємо – футзал не розпещений вид спорту. Дай Боже, щоб все змінилося на краще. Людина так влаштована, що завжди прагне до кращого.
– У футболі дуже популярною є тема преміальних. Вашу збірну не образили у цьому плані?
– Якраз 29 жовтня нас збирають у Києві. Щось скажуть. Ми на чемпіонат їхали, перш за все, представляти країну, тим більше у такий час. І, як вже казав, дуже приємно було бачити наші прапори на трибунах – ми пишались у такі моменти, що є українцями. Наша мотивація дійсно була в цьому і в почутті вдячності нашим військовим.