«Найбільша помилка судді – у фіналі Євро до «золотого голу»: Олександр Косенко – від колгоспу до срібла на ЧЄ та бронзи ЧС

Вадим ТАХТЕРІН

Бронзовий призер Мундіалю – збірна України з футзалу – зробила всіх нас цієї осені вболівальниками цього виду спорту. Підопічні Косенка солодкою пілюлею зігріли нашу душу після вильоту національної футбольної команди з Євро-2024 та олімпійської збірної – з Ігор Парижу 2024. Про успіх футзальної збірної нашому сайту відверто розповів її головний тренер Косенко, але то було лише прев’ю до нашого вогняного ексклюзиву з улюбленцем вітчизняних вболівальників. 

У другій частині інтерв’ю сайту Sport-express.ua з головним тренер збірної України Олександром Косенком згадуємо його видатну кар’єру гравця:

• Причетність до чемпіонства Дніпра 83 року; 
• зарплати у футзалі диких 90-х; 
• суддівське свавілля; 
• футзальні сни 
• та, звичайно, безліч видатних досягнень – одному з кращих гравців в історії країни є що розповісти, а нам з вами є, що почитати та чим пишатися.

Олександр Косенко. Фото: Google

У 10 класі не витримав конкуренції, але потім потрапив до Шнейдермана

– Ви починали, коли навіть слів «футзал» або «міні-футбол» ніхто не знав. Пригадайте перші кроки у знаменитій школі Дніпро-75.

– Неподалік дому були тренування хлопців 1969 року народження, якими керував Анатолій Бурганов. Близько півроку я провів з їхнім другим складом, після чого Анатолій Ісламович порекомендував мене Олексію Садовникову, який тренував мій 1970-й рік. 

Проблема була у тому, що тренувалися вони у колишньому парку імені Леніна (зараз Молодіжний парк) на іншому кінці міста, а я тоді лише в 4-му класі навчався. Але згуртувались з іншим хлопцем і їздили разом. В мене стало виходити – був різким, технічним – і згодом на відборі до спецкласу навіть потрапив до основної п’ятірки. Тоді грали на майданчиках у літньому таборі. Напевно, звідти і пішли мої футзальні навички:)

Але з часом моя не дуже видатна антропометрія стала проблемою. Плюс дуже не подобалось грати на позиції крайнього півзахисника – бігати туди-сюди було для мене каторгою. Поступово перестав потрапляти до складу, а у 10-му класі взагалі мене вже не брали навіть на виїзні ігри.

– І ви не розчарувались у футболі, просто тренуючись?

– Все одно бажав потрапити до команди, довести щось – ось такий я впертий Козеріг. Але був маленький, худий; важив менше 60 кілограмів. Решта ж хлопців росли, і я не витримував конкуренції.

А після випуску зі спецкласу вийшло так, що потрапив до Романа Шнейдермана (знаменитий гравець Дніпра та дитячий тренер, який виховав, зокрема Руслана Ротаня – прим. В.Т.), який тоді тренував команду заводу Пресів на першості міста. Він одразу поставив мене в центр півзахисту – і я заграв! Чесно кажучи, у Дніпрі-75 на цю позицію було важко потрапити – грали Валерій Удовіков та Андрій Яблуновський, з якими було нереально конкурувати…

– Але ж вони якраз і не заграли у дорослому футболі.

– Подавали великі надії, але обставини склалися по-іншому. Удовіков служив у Німеччині, міг там грати, але просто не захотів залишатися у футболі. Яблуновський грав в армії за СКА Хабаровськ, але завадили розкритися його слабкості, характерні для багатьох нереалізованих талантів.

Загалом, не міг я з ними конкурувати, а грати на фланзі було зовсім не моїм. На щастя, Роман Григорович, який сам був центральним півзахисником, побачив мене на цій позиції. Так, це була лише першість міста, але мені було 17, і я ожив. Тоді міські та обласні чемпіонати були дуже сильні.

Срібна медаль у школі та служба в армії у Підмосков’ї

– Як вдалося здобути срібну медаль у школі, поєднуючи навчання з тренуваннями?

– Завжди добре навчався. Директор 112-ї школи не бажала відпускати мене, коли переходив до спецкласу у 88-му. Тиснула на батьків, мовляв, ще невідомо, чи заграю я у футбол, а навчання постраждає. І я обіцяв, що буду сумлінно навчатися. Намагався дотриматись слова, хоча було дуже важко: дворазові тренування, далеко їздити було. Лише півтори години витрачав на дорогу в один бік. 

Додому повертався – хотів лише спати, а ще ж треба домашнє завдання робити і потім рано вранці вставати. Вчителі ставилися з розумінням, інколи на щось закривали очі. Вже коли перестав потрапляти до складу, їздити на матчі, мав більше часу на навчання. Готувався до іспитів у 10 класу. Так на медаль і закінчив школу.

– База знань, отриманих у школі, і дозволила легко перейти на українську мову, що під час трансляцій чемпіонату світу справило вражаючий ефект?

– Мабуть, що так. Українська мова та література легко мені давалися. Та й англійська була нормальна в мене, хіба що потім практики не мав. Хотілося б знову його підтягнути.

Олександр Косенко. Фото: Google

– Для вас футбол не став індульгенцією від армії?

– Ні, два роки відслужив – навіть м’яча не бачив! Відрядили до Підмосков’я, на Перший вузол зв’язку Генштабу СРСР. У Луховицях-3 було ціле підземне місто. Певні речі, про які зараз кажуть військові експерти, я знаю та бачив на власні очі. Там таких вузлів та інших об’єктів – незчисленна кількість! 

І все – під землею. Нагорі лише забірники повітря та вентиляція, а так все йшло на 3-4 поверхи вниз. У нашій частині було лише 140 осіб: закрита територія з власним магазином та кінотеатром. Я особисто не був зв’язківцем. Мав забезпечувати живлення, стежити за справністю резервних дизельгенераторів. 

Коли повернувся з армії, вже не планував серйозної кар’єри футболіста. Вступив до Металургійного інституту на економічний факультет. Але паралельно зі знайомими збиралися грати, і якось запросили до команди колгоспу Варварівки. Плюс брав участь у першості вишів. Пам’ятаю, справжні заруби були в нас з Сільськогосподарським інститутом. Кращих гравців забирав головний тренер мініфутбольного Механізатора Геннадій Шур. Коли мене запросив, я не одразу погодився – подобалося грати за цю Варварівку: влітку на великому полі, взимку у залі. Але поступово почав грати за Механізатор.

Причетність до чемпіонства Дніпра 1983

– Легендарне чемпіонство Дніпра 1983-го ви застали вже свідомим підлітком…

– Ми м’ячі подавали у тому матчі зі Спартаком! У газеті навіть фото опублікували: на спеціальній тумбі сидимо втрьох з Володимиром Роменським і Сергієм Мамоновим. Це був космос! Дніпро став чемпіоном, і ми по-дитячому це сприймали, як власний успіх:)

– А потім ви з деякими чемпіонами з того складу грали у Механізаторі…

– Так, Юрій Миргородський та Володимир Кобзарєв грали у міні-футбол.

– Як їм вдалося перелаштуватися з великого футболу на новий формат?

– А уявіть, яка в них була майстерність, якщо вони пограли на такому рівні за Дніпро! Вони адаптувалися. Тоді усі гравці приходили з великого футболу, не було футзальних шкіл, особливої специфічної тактики. Це зараз велика різниця між тими, хто у дитинстві займається футболом та футзалом: різна техніка, рухи. На мою думку, сьогодні з футзалу до футболу простіше перейти, ніж навпаки. Після великого поля до маленького простору дуже важко перелаштуватися. Все треба робити набагато швидше. Ти лише голову підняв – а м’яч вже відібрали.

– Знаменитого Костянтина Єрьоменка ви теж застали…

– З ним я взагалі виріс у сусідніх будинках на 12-му кварталі! (район у Дніпрі, де розташований спортінтернат та академія Дніпра– прим. В.Т.) Його брат збирав нас грати на майданчиках. А потім вони переїхали до іншого району. Ми ще у Дніпрі-75 встигли пограти разом.

Єрьоменко з м’ячем творив неймовірні речі, мав дуже неординарну техніку. Мав і харизму; будь-який програш для нього був трагедією, завжди бажав бути краще за всіх. Він дійсно був найкращим у своїй справі. Думаю, що він досяг би успіхів і у футболі – виходив за Дніпро в останньому матчі чемпіонського сезону 1988 року проти мінського Динамо, коли основні гравці поїхали на турнір. 

Костянтин Єрьоменко (праворуч). Фото: Google

– У Механізаторі взагалі було дуже багато яскравих особистостей…

– У команді, яка ставала чемпіоном України та мала у складі половину збірників, не могло бути простих хлопців. Брати Москалюки, Ліщук, Миргородський, Федоренко, Єлізаров, Солодовник, багато інших – усі були особистостями. Велика заслуга у цьому Геннадія Григоровича Шура, який міг розгледіти гравців, їхній потенціал саме для цієї гри. 

– Воротар Ігор Ліщук був чи не найбільшим оригіналом?

– Він міг проявити себе у будь-якій справі – і у футболі, і після гри:) Та й загалом, команда була не лише дуже сильною, а й дружньою. Вміли і грати, і відпочивати:)

Рекордну зарплату «з’їла» криза

– Механізатор був одним з витоків українського та й загалом радянського футзалу. Команда зникла лише через нестачу фінансів чи були інші причини?

– Все через фінанси. Був один спонсор – зник. Потім допомагав Приватбанк ще з Тігіпком – за певний час теж відмовилися. Якось ми дограли чемпіонат 95/96: навіть виграли Кубок, але поступилися у чемпіонаті в золотому матчі. На той час вже декілька місяців не отримували зарплату. Влітку провідні гравці, і я в тому числі, поїхали. Механізатор ще тримався на фанатизмі Геннадія Шура, який залучав молодих гравців; Олександр Брискін, в якого були ковбасні цехи та ще якійсь бізнес, знаходив гроші – так ще сезон команда зіграла. І все.

– Які зарплати були у футзалі 90-х?

– У Механізаторі ставка була 200 доларів. А коли перейшов до одеського Локомотива, отримував 500 – це була найменша зарплата у команді. В інших було по 600-700, у деяких – навіть 900. Хороші зарплати на той час. У великому футболі не усі клуби могли собі дозволити такі суми платити. Тоді до Одеси переїхали Корідзе, Мельников, Безуглий. Ті ж Корідзе з Мельниковим грали спочатку у футбол, були вже під основою Чорноморця, але перейшли до футзалу, тому що запропонували хороші гроші: грубо кажучи, 700 доларів замість 300 у Чорноморці.

На той час Локомотив, яким опікувалася Південна залізниця, суттєво здійняв фінансову планку. І в інших клубах поступово теж стали платити більше. А до цього ті 200 доларів у Механізаторі чемпіонських часів були найбільшою зарплатою у футзалі. Тож, коли я перейшов до Запоріжкоксу, мені дали вже 1200 доларів. Щоправда, нам платили у гривнях, і криза 98 року швидко перетворила цю суму на 600 доларів. Лише десь 2-3 місяці я встиг отримати ту велику зарплату – так і не відчув її по-справжньому:)

– У Механізаторая кось була поїздка на товариський матч з командою виправної колонії. Ви брали в ньому участь?

– Ні, це ще було до моєї появи в команді. Шур розповідав про цю поїздку, але вже не пригадаю подробиць. Чи грали потім з кимось таким ще? Напевно, що грали, але, чесно, у пам’яті якось не відклалося. Більше згадую справжні матчі, де щось вигравали або, навпаки, зазнавали прикрих поразок.

– А перемогу 28:4 у складі Локомотива над макіївським Вугликом пам’ятаєте? Що це було?

– В нас була така команда, що вигравали у всіх. Навіть у Інтеркаса та Запоріжжя – по 12:1, 8:1. Інколи, звичайно, ледве відскакували, але за два роки ми не програли жодного матчу в Україні, лише тричі зігравши внічию. Пам’ятаю, премія за перемогу була 100 доларів. А якщо забивали більше 10 м’ячів – 150. Так нас мотивували, щоб не було проблем з налаштуванням на слабших суперників. Тому й траплялися результати 16:1, 28:4…

– Вам цікаво було грати за такого співвідношення сил?

– Якось тоді не замислювався над цим. Забивали, вигравали, заробляли. Зрозуміло, що в плані конкуренції не було цікавості. Але ж ми в тому не винні.

Олександр Косенко. Фото: Google

Трофеї виграв у кожному клубі, крім Будівела. Там взяв досвід

– У складі Локомотивави вперше зіграли у єврокубках. Там, напевно, було все зовсім по-іншому?

– Ми брали участь у Турнірі чемпіонів 1997 року. Було шість команд. Нідерландців перемогли 2:1, з іспанцями зіграли внічию 4:4. А потім програли 4:9 Діні і в матчі за 3 місце – 3:5 поступилися іспанцям. Добре, що на той час в нас був досвід гри на чемпіонаті світу, і міжнародні матчі такого рівня не були чимось новим. Перед тими ж іспанцями не мандражували. Провалили лише один матч протиДіни, але вона тоді була дійсно дуже сильною.

– Російський футзал був набагато сильнішим тоді? Ви ж самі грали у Альфі з Єкатеринбургу…

– Так, тоді вже там було і бразильців багато, і зовсім інші зарплати. Рівень був серйозний.

– Проти колишнього сусіда Єрьоменка довелося зіграти?

– Якраз у 2001 році, коли виграли Кубок росії і у фіналі перемогли Діну 4:3, Костя, здається, не грав. Але всі їхні зірки були на майданчику. Можна сказати, взяв особистий реванш за ті 4:9.

– Забили?

– Ні, не вдалося. Але мене визнали кращим гравцем турніру. Забивав у півфіналі, у груповому турнірі – загалом 4 чи 5 голів. А в попередньому розіграші Кубку став кращим бомбардиром – ми посіли тоді 3 місце. Після перемоги ж у Кубку ми ще й виграли Кубок європейських кубків. Обіграли італійців (за Аугусту тоді грали 6 легіонерів-бразильців, знаменитий Фолья), португальців.

– Ви вигравали трофеї у кожній команді, окрім Будівела…

– А там я теж виграв, хоча й не нагороди. Мені було цікаво передавати досвід. Ми дійсно не займали високі місця, але я отримував задоволення від гри. Було багато гарних матчів: перемагалиШахтар 3:1, грали внічию з Інтеркасом 5:5. На Кубок з Шахтарем зіграли вдома внічию 3:3, а потім у Донецьку вели 1:0 до 30-ї хвилини, і лише наприкінці поступилися. Ми саме грали та отримували задоволення, а не мучилися. Так, іноді програвали з великим рахунком, іноді перемагали. Багато молоді було: Коваль, Соломка, брати Маржановські, Сопільняк, ще багато – вони потім грали в інших командах. Зі свого боку, я намагався робити все, щоб вони бажалиграти, щоб жили грою. Результат може бути будь-яким, але треба виходити та демонструвати все, на що здатен. 

У мене були пропозиції з інших клубів, де міг щось ще виграти, заробити, але вирішив залишитися вдома і отримати такий досвід: як молодь мене сприйматиме, як реагуватиме. Мені було цікаво, як гравець навчається, яким чином можна щось донести. І я дуже вдячний головному тренеру команди Олександру Дмитровичу Юзику, що він давав можливість мені висловлювати думки, довіряв.

Я набув нового досвіду. Відчув на собі і порівняв, що таке грати у Шахтарі, коли у будь-якій спірній ситуації м’яч віддають тобі, і що таке грати в Будівелі, коли відбувається все навпаки. Побачив, наскільки тисне на суддів статус команди. Розумію, що колись хтось міг і гроші давати, але впевнений: коли Будівел грав проти апріорі сильнішого суперника, ніхто проти нас суддів незаряджав, але все одно рішення були в один бік.

Найбільша суддівська помилка – у фіналі Євро

– У футболі суддя може вбити команду одним рішенням: поставити пенальті чи зафіксувавши офсайд. У футзалі, враховуючи вищу результативність, допомога арбітрів має тривати весь матч?

– Ні, теж можна все вирішити в одному епізоді. Адже часто рахунок може бути в один м’яч. Або, наприклад, коли грали Шахтар з Інтеркасом, завжди була заруба, і пенальті за рахунку 0:0 значив дуже багато. Зовсім інша гра починалася. Так, підсумок міг потім бути умовно 4:1, але ж з чого все починалося… 

– Найбільш кричущі суддівські помилки у матчах за вашої участі пригадаєте?

– (замислившись) Такого, щоб буквально голову відривали, не було. А окремі моменти траплялись: і пенальті смішні призначали, і навпаки пропускали відверті фоли. А з найбільшою помилкою стикнувся у фіналі чемпіонату Європи за рахунку 1:1, коли гра йшла дозолотого гола. Людина заступила за лінію при введенні ауту, і після його передачі нам забили вирішальний м’яч. 

– У тому матчі за рахунку 1:0 на користь України у стійку влучив Сергій Корідзе. Це найбільш прикрий промах на вашій пам’яті?

– Скажімо так, один з таких. Дійсно, якби рахунок став 2:0… Але це все умовний спосіб. Хтозна, як би склалося у такому випадку. Може, іспанці б відігралися та й взагалі виграли в основний час. Ми ж не знаємо, що б сталося.

– Той, хто посів друге місце – найбільший невдаха?

– Прикро програвати, коли ти в одному кроці від трофею. Тим більше коли програв 0:5, розумієш, що є набагато слабшим, і все справедливо. 

– Бронзова нагорода краща за срібну, оскільки завершуєш турнір перемогою?

– Ні. Це почуття може виникнути лише в день матчу. Ось перемогли ми французів, а Аргентина програла бразильцям. Ми радіємо, а аргентинці взяли медалі і засмучені одразу до роздягальні пішли. Але минає час, емоції спадають, і все одно друге місце залишається вищим за третє. Думаю, ті два срібла на Євро кращі за дві бронзи – це однозначно:)

– У другому фіналі Євро ви поступилися 0:1 італійцям. Ця збірна номінально вважалася слабшою за Іспанію, але грати проти них, як ви казали, було складніше…

– Ми Італію, яка мала у складі 8 натуралізованих бразильців, за декілька місяців до чемпіонату Європи двічі обіграли у товариських матчах – 3:2 та 4:2. Вони грали першим номером, а ми ловили їх на контратаках. А у фіналі вони, вже побоюючись цього, грали обережно, вперед не йшли. Ми ж зазвичай грали від оборони проти сильних суперників. Тож, гра вийшла зовсім не видовищною. Все вирішив один гол зі штрафного.

Олександр Косенко. Фото: Google

Іноді сняться минулі матчі

– Першим великим турніром для вас став чемпіонат світу 1996 року. Пригадайте тодішні враження від дебюту на світовій арені?

– Взагалі все було новим та незвичним! Я вперше за кордон полетів на початку 95-го року – зі збірною до Еміратів. І потім ми лише відбір в Італії зіграли. А тут – чемпіонат світу. Ще й півфінал! На той момент мені здавалося, що такого у мене в житті вже ніколи не буде, що це пік всього.

– Як сприймали тоді нове середовище, якісь побутові нюанси? Не відчували себе, грубо кажучи, дикунами?

– Зізнаюсь, трохи було таке. Інший світ побачили. Інші зали, команди. Панувала атмосфера розкутості. Дивився на це іншими очима. Але якось швидко адаптувалися. Було велике бажання грати, проявити себе – і щось виходило. Чесно кажучи, майже не пам’ятаю деталі першого групового турніру, а другий етап закарбувався в голові до дрібниць. Нідерланди, Уругвай, Бразилія – всі три гри пам’ятаю. Звичайно, як півфінал і матч за 3 місце. Ось це запам’ятав назавжди.

– Не снилися моменти тих матчів? Чи, може, досі сняться?

– Буває 😊 Але не скажу, що дуже часто.

– Матч з Бразилією на тому Мундіалі можна вважати кращим чи одним з кращих в історії збірної України? Чи просто через результат він так сприймається?

– Так, я думаю, таке сприйняття через рахунок 2:2. А насправді ми два тайми відбивалися. Стійки, сейви… Ті 2:2 й теперішні 2:3 у півфіналі навіть порівнювати не можна! Там ми відбивалися, моментів створювали обмаль, хіба що наприкінці гри. А тут мали моменти, і бразильці за нічийного рахунку нічого не створювали. За змістом матчі зовсім різні, а рахунок бачите який. Тоді у 96-му ми стали єдиними, кого бразильці не змогли перемогти.