«Зайшли в кінотеатр в Ліоні, а там порнографію показують»: Валентин Щербачов – про Лобановського, Чорнобиль, цензуру на ТБ та Гімалаї
Сьогодні свій день народження відзначає Валентин Щербачов – унікальна постать, в історії української спортивної журналістики таких людей більше немає. Він працював на центральному радянському телебаченні, їздив із Динамо на виїзні матчі по всьому світу та бачив перемогу у Кубку володарів Кубків, розбудовував українське спортивне телебачення у 90-ті, а ще возив 48 турів у Гімалаї.
Оглядач сайту Sport-Express.ua Данило Вереітін зустрівся із Валентином Щербачовим на Оболонській набережній у Києві і поговорив про:
- психологічну реабілітацію військових через спортивні вправи;
- як Валентин Щербачов пробив цензуру на радянському ТБ та розповів правду про Чорнобиль;
- взаємини Щербачова із Валерієм Лобановським;
- трансформації Анатолія Бишовця;
- братів Кличків та їхні амбіції у 1990-ті;
- небезпечні гірські походи;
- балотування на парламентські вибори 2006 року.
«Деяких ветеранів війни повертаємо до життя через спорт»
– Валентине Васильовичу, чим сьогодні зайняті ваші думки?
– Якщо казати про професійну діяльність, то у мене є формат «Професійний футбол» на 5-му каналі. Книжки пишу, хоч і хтось у верхах сказав, що спортивні книжки зараз видавати не на часі.
У мене є книга «Віват, король», яка про Блохіна і водночас у ній же уся історія українського футболу. Закладалися ми на 5000 екземплярів, але договір цей не реалізували. З іншого боку, видавець знайшов спонсора, він же і футбольний фанат, завдяки чому вдалося профінансувати 50 екземплярів.
– Як часто кажуть в таких випадках: limited edition.
– Так, бажаючих придбати таку книгу було близько 12000. Колись ми робили презентацію. Зараз чекаю, що можливо, з’явиться ще один інвестор. Але це один напрямок діяльності. Ще, у часи, коли ми з тобою працювали на Емігрантському радіо (2018-2019 роки – прим. Д.В.), я набирав групу дітей, щоб повести їх у Гімалаї. Вони таки там побували. На жаль, зараз усі ці населені пункти, звідки були ці діти, перебувають під окупацією. Деякі з цих дітей перебувають нині за кордоном.
Ще один проєкт я почав у 2019 році: реабілітація військових через фізичні навантаження та спорт. У мене набираються групи по п’ять військових, хоча я нікого не шукаю, а просто йду у госпіталь. Коли людина лежить в палаті в Києві, часом насувається думка: «А кому я там потрібен?». А тут приходиш, футболочку презентував, сіли, поговорили і якось у них настрій покращується. Таких, як я, є ще кілька людей – наприклад, журналістка Вікторія Пашковська.
Таким чином я набираю по п’ять людей. Система підготовки в мене виписана: працюємо по три місяці. Я допомагаю декому взяти себе в руки, «суїцидників» позбавляємо дурних думок і повертаємо до бажання жити. Зараз Гімалаї поки недоступні, але у Карпати цілком можемо сходити. У нас теж гори такі, що є що подивитися.
Валентин Щербачов, фото: Facebook-сторінка В. Щербачова
– Ви самі куруєте весь процес?
– У мене з’явився помічник, Тарас Карпенко. Він теж зазнав ампутації, але він досить активний, ми з ним зробили два рекорди. Тут на Оболоні була риболовля, зібралося 120 людей. І ще організували регату на Дніпрі. Хоча виїжджати яхтами зараз заборонено, у жовтні ми зробили такий захід. 150 учасників бойових дій із сім’ями, Тарас пробив в адміністрації дозвіл для проведення регати.
У середині грудня ми сходили у Карпати, організували два мікроавтобуси. Але в якийсь момент загрузли, залишалося доїхати два кілометри. Я кажу: «Ну що, хлопці, пройдемося?». І дещо прогулялися. Ні стежки, нічого. Ніхто не ходить! Я іду вперед, а хлопці, попри те, що багато з них з протезами, пішли за мною.
Кілька наших хлопців грають за збірну України з футболу з ампутаціями. Вони також були у цій делегації. Словом, хлопці були задоволені. Нас там добре прийняли, Міша Мацків, свого часу стрибав з трампліну. Ми два дні у них провели. Це була наша остання акція, ці хлопці наразі на профілактиці, а я набрав нову групу. Бігати зараз мені заборонили лікарі після операції на очах, тому просто зранку погуляли по парку Наталка. Бачу, один з них «суїциднік», але будемо працювати. Оце в мене така основна робота. Дехто з державних діячів радить мені брати 100 людей у групу, але так не можна. Що я їм покажу? А так я знаю кожного і майже кожного дня я з ними.
– Це класна соціалізація.
– Так, зараз багато говорять, що немає фахівців. У мене один хлопець з групи хороший електрик, його неможливо спіймати, бо він постійно на викликах. Один – водій, у нього ПТРС, дві контузії, але працює. У нас в збірній був воротар, так він взагалі повернувся на фронт. Звати Жека, у нього немає кісті. Свого часу він грав у гандбол. Поставили йому американці кість зі штучним інтелектом. І він сказав: «Я піду назад, на фронт». Я кажу: «Жека, ну давай хоч на чемпіонат Європи з’їздимо, як ми без воротаря?». А він категорично вирішив.
Наша збірна гравців в ампутаціями провела на чемпіонаті здобули три перемоги, але в медальний залік не потрапили. Дівчата з ампутаціями більш вдало виступили на чемпіонаті світу. Так що ми зараз готуємо нову збірну, у нас один член команди, Дмитро Ржондковський, проходить стажування у Манчестер Сіті. Тому буде нова група і я буду реабілітуватися разом з ними.
– Ви сказали, що через певні обмеження ви зараз не бігаєте. А зазвичай скільки кілометрів пробігали?
– Я завжди віддавав перевагу велосипедній їзді. Міг на Матвіївську затоку проїхати, це десь кілометрів 25. Там ліси на Трухановому острові, озера. Це найкраща реабілітація. Брав хлопців із собою. Туди і назад з Оболоні виходило 25 кілометрів, не менше. На веліку мені якось легше, аніж ходити і бігати.
– У 2018 році я та багато наших колег побачили ваше відео, де ви підтягаєтеся на турніку. Більшість з нас відчули себе неповноцінними, бо здається, ви підтягнулися тоді 15 разів…
– Я з дитинства цим займаюся, тут нічого такого немає. Думаю, що і зараз підтягнуся, але після операції на очі лікарі поки що забороняють фізичні навантаження.
«Хотів вступити у ЗСУ в 76 років – не взяли»
– Серед наших з вами колег тривалий час була поширена думка, що найкращу книгу про Блохіна, попри наявність великої кількості київських письменників, написав одесит Деві Аркадьєв. Це так чи ні?
– Я вважаю, що Деві Аркадьєв – це як Гордон. Він трошки скромніший, але це така модель людини, яка влазить всюди і може себе пропіарити. Я читав цю книгу, у мене вона є. Але людина давно вже живе за океаном. І звідти можна піарити що завгодно і вчити нас жити. Там якась камерка у нього є, якесь «хоум відео» він знімає… Але це таке.
На початку війни я хотів долучитися до ЗСУ, бо побачив, як формується тероборона…
– Так вам же було 76 років…
– Так. І хлопці сказали мені: Васильовичу, займайся своїми справами. Трошки образили, бо я ще міг тоді принести користь. Дали б мені місяць – і я би допоміг. Бо молоді гинуть, а я життя вже прожив. У мене була ідея-фікс: зібрати бригаду з пенсіонерів. Є військові, які сидять тут, пенсію отримують і ні хрена не роблять.
Мій син Степан зайнявся контрпропагандою на «1+1», я теж дещо писав… Потім, коли зібрав свою першу групу на реабілітацію у 2022 році, хотів познімати відео, розповісти про цих людей, але вони сказали мені, що добрі справи мають робитися тихо.
– Ви були чи не єдиним українським коментатором, хто коментував спортивні події на центральному радянському телебаченні. Чи були якісь директиви збоку радянського керівництва?
– Я був ще зовсім молодий, це були 1976-1978 роки. Мене вже залучали на Центральне телебачення, я коментував боротьбу і дзюдо. Значить, дзюдо, фінал… Наш Серьога Новіков, який жив тут на Оболоні, зустрічається із німецьким суперником. І я кажу в трансляції, що наш український борець здобуває перемогу…
Був такий Сергій Георгійович Лапін, голова державної телерадіокомпанії. І він мені каже: «Сынок, так у нас же нет никаких украинских, узбекских и так далее спортсменов. У нас только советские!». Я ж парирував, що в школі нас вчили, що у нас є радянські республіки, в тому числі, й УРСР… А він сказав: «Ты ничего не понимаешь, сдай заграничный паспорт». А у мене його не було😊
В принципі, до 1980 року я і був невиїзний. Мене не випускали на змагання навіть до Тракая, у Литву. Але мені й України вистачало. Тому мені часто прилітало за те, що я згадував про щось українське. Іноді я використовував конструкцію «Говорили-балакали, а потім сіли й заплакали». Але як ти скажеш так смачно та влучно російською мовою?
– А у 1980-му вас все ж відпустили за кордон?
– Так, це сталося на чемпіонаті світу з дзюдо в Австрії. Проходили комісії райкомів партії і мене не випускали, бо я не знав, хто такий голова профспілок радянського союзу. Але він мені і нахер не здався, щоб я про нього знав. І ці пенсіонери мені кажуть: «Да как вы можете?». А я сказав: «Можу». Словом, я пішов звідти. Але ж це відрядження з Москви. Їм «вставили», що я потрібен, і врешті решт, поїхав до Відня.
Потім була Олімпіада-1980 у Москві, ми вже приятелювали із Котіком Махарадзе. Він страшенно боявся силовиків. А у нас же телефонів не було, жили ми в гуртожитку, де на кожному поверсі багато КДБістів. Були спеціальні перепустки, словом, все серйозно. Я ж керував бригадою, яка відповідала за показ дзюдо. І у мене в номері був стаціонарний телефон. І я попросив, щоб Махарадзе поселили зі мною.
Коте Махарадзе, фото: Facebook
– І ви разом жили?
– Так. Коте – великий актор. Я йому кажу: «Костянтин Іванович, ти ж вмієш акцент імітувати?». А він каже: «Я коли бачу, що під час репортажу спортсмени соплі возять, то вмикаю акторську майстерність». Ми з ним також мали сутичку із російським керівництвом. Ми жили на 14-му поверсі і хтось із хлопців підкинув під двері нашого номера порожню пляшку з-під пива.
Приходять до нас КДБісти і кажуть: «Це ж Коте Махарадзе пляшку викинув?». Я їм кажу: «Ви що, з коня впали?». Змушували писати пояснювальну. А я відмовився. Прийшов Котік, я йому розповів цю ситуацію. У нього в ЦК Компартії Грузії були родичі, він звернувся. І КДБісти мали на нас великий зуб після цього.
Директиви директивами, але на чемпіонат світу до Мексики я не поїхав. Тоді мені винесли догану за те, як я розпочав репортаж з Ліону, де Динамо грало у фіналі Кубка володарів Кубків. Сказав про Чорнобиль. На запису мої слова на початку матчу вирізали. Але на ЧС-1986 я працював з Москви, під картинку. І, чесно кажучи, побачив більше матчів, аніж коментатори, які працювали з місця.
– Як це відбувалося?
– У мене куратором та старшим на підстраховці був такий собі Саркісянц. І він складав графік матчів, у якому мені доставалися відверто нетопові команди. Камерун, Марокко, ще щось таке. Бразилію або СРСР коментували інші.
Але одного разу наш коментатор, дядя Коля Озеров, не встигає на гру бразильців. І якраз моя зміна. Жора Саркісьянц каже: «Та як так?». А я кажу: «Так ти ж сам розписався за це».
– Це їм так принципово було, щоб ви не коментували топові матчі?
– Там же справа в переглядах. Ось сам скажи, якщо є вибір, дивитися Колос – Верес чи Динамо – Шахтар, то напевно ж, люди оберуть Динамо – Шахтар? Так і тоді: матчі збірної Бразилії вважалися топ-контентом. Так вийшло, що я мав коментувати цей матч.
Схожа ситуація вийшла на Олімпійських Іграх-1988 року. Я працював під картинку зі студії. Як коментатор, який розпочинає трансляцію. І от теж моя зміна, водні види спорту. І Жора знову нервує. Я йому кажу: «Ты уже устройся как-то, Олимпийские Игры ж изменить нельзя». А там постійно якісь накладки, то через погоду, то ще щось. Тому я працював в ефірі.
«За 5 хвилин до фіналу Кубка кубків Динамо – Атлетіко вирішив сказати правду про Чорнобиль»
– Ми з вами зачепили тему Чорнобиля. Так співпало, що після цієї аварії багато динамівців поїхали грати за кордон: Блохін, Заваров, Михайличенко, Безсонов, Василь Рац і так далі. Це було пов’язано із Чорнобильською трагедією?
– Ні, це було пов’язано із тим, що Радянський Союз розвалювався, а Горбачов же декларував, що треба толерантно відноситися до інших країн. Там же як було: якщо ти поїхав закордон і заробляєш там 1000 баксів на місяць, то десь 300 ти мав кидати сюди в ЦК. Тому, наприклад, Блохіну як робили: 300 кидали в ЦК, але цю «штуку» його зарплати лишали.
Льосік Михайличенко вдало потрапив у Сампдорію, найкращу на той час Серію А, та у Велику Британію, в Рейнджерс. У нього була кар’єра непогана. Але загалом із Чорнобилем це не пов’язано.
– А ви після Чорнобиля скільки часу боялися у водоймах плавати?
– Розумієш, як… Мені треба було трошки заробляти тоді: двоє дітей, велика сім’я. Коли сталася катастрофа на ЧАЕС, їхати з Києва дружина не хотіла. Але я вигнав їх з Києва на певний час. У 1986 році ми з Коте Махарадзе якраз провели вечір нагородження київського Динамо і сім’я повернулася до рідного міста. Після того вже ніхто нікуди не їхав.
Чорнобильська трагедія, фото: svyat.kyivcity.gov.ua
У мене був знайомий режисер, ми підробляли з ним. По дезактивації Чорнобиля треба було зняти кілька фільмів по 13 хвилин. А дезактивація яка? Поливають все глиняним розчином. Примітив!
– А цей полив давав якийсь ефект?
– Та ні, звичайно. Ефект давали тільки спиртні напої, які там вживалися. Чому багато хворих потім було? Там був ставок перед реактором. Коропи величезні, мутанти. Вони закидали вудочки, ловили. Я казав: «Хлопці, це ж небезпечно!». А вони відповідали: «Та, під це (спиртні напої) йде». Їли цю рибу і потім мали проблеми.
Я купався і в Дніпрі, і в Прип’яті, і в Десні. Уже в такому віці. Для дитини це могло бути небезпечно, а мені більш-менш нормально. Я ж тоді ще в Москві працював, за мною були закріплені види спорту, футбол, боротьба. І я виїжджав на турніри. Спочатку під картинку, а потім вже безпосередньо з місця подій. І от коли я їхав з Києва до Москви коментувати під картинку, люди ж не розуміли, що я не до умовної Фінляндії їду. І приходили із проханнями: «Купи моїм дітям щось там». Я спочатку відмовляв, а потім заходив в ЦУМ в Москві і щось купував. Щоб особливо не пояснювати.
– А як ви дізналися про катастрофу на Чорнобильській АЕС?
– У мене були знайомі, які працювали там. Пригадую, що я їхав на зйомки і після них збирався вирушати до Ліону. Мав бути борцівський турнір. Вночі приходить мій товариш Володя Дявтян, вірменин, він працював на Чорнобильській АЕС інженером. І каже: «Сталося страшне, дітей на вулицю не випускайте». А я ж знаю, як працює наша пропаганда, тому в офіційні повідомлення не вірив. А мені ж їхати на завтра…
Наші вже сиділи у Москві, я зустрівся з ними в Шереметьєво. Кажу Лобановському, мовляв, так і так. А він відповідає: «Официально нет никаких сообщений». Ну ладно, думаю. Полетіли ми в Париж, в аеропорт Шарль-де-Голь. І там я взяв місцеві газети, і вже там навіть карти зараження радіацією були опубліковані!
– Оце так…
– А Лобановський мені каже: «Ну ти шо, віриш?». А я кажу: «А кому вірити?». На що Лобановський сказав: «Журналисты – твоя забота». Але вони ж питатимуть у нього. А там вже журналісти з мікрофонами та дозиметрами. Команда із Лобановським була на той момент у Москві. А на мені все з Києва – одяг, кросівки… Але минулося.
Летіти треба до Ліону, а у нас ще півдня часу. Було домовлено про тренування на студентському стадіоні. Лобановський мені каже: «Валя, побегай с Блохіним». У нього якраз була травма задньої поверхні стегна. І йому не давали багато навантаження тоді. Французи пішли на хитрість: відправили до Блохіна симпатичних журналісток на шпильках. Але і їм не вдалося нічого випитати.
Поки був час до літака, я знайшов телефонний автомат. Фіг! Радянський Союз в односторонньому порядку відключився від міжнародних телефонних мереж. Ні звідти, ні туди зателефонувати було неможливо. По всій Європі нормально, а тут не можна.
– І що було далі?
– Приїздимо до Ліону. Бачу, пацани вже теж позаводилися, всі хвилюються. День матчу. Лобановський каже: «Поехали в Лион». Я погодився. В центрі тисяч п’ять вболівальників Атлетико (Мадрид). Всі у формі, з прапорами. Мені-то по барабану, а його ж одразу ж впізнають. Каже мені: «Куда деваться будем?». Я кажу: «В кинотеатр». Ну зайшли. Я дивлюсь, якісь старічкі сидять. Напівпорожній зал. Потім дивлюся: а там жорстоке порно! Кажу: «Васильовичу…». А він: «Сиди, сиди».
Валерій Лобановський, фото: globallookpress.com
40 хвилин ми сиділи. Потім тиша настала. І Лобановський каже: «Выходим». Вийшли, нікого немає. Повернулися до команди і поїхали на стадіон.
– А розкажіть детальніше про цей матч в Ліоні і ваші слова про катастрофу на ЧАЕС? Враховуючи загальний контекст, припускаю, що діяла жорстка заборона на будь-яку згадку аварії на Чорнобильській АЕС в ефірах, чи не так?
– По приїзду на стадіон, я попрямував на коментаторську. Раніше подзвонити до редакції я не міг, а тут підійшов до мене Саша Кузнєцов. Нормальний редактор, він, щоправда, боїться зараз дзвонити. Питає: «Ну шо там?». Я кажу: «Хєрово, страшно. Не в росії, а у нас в Україні». Він мені щось розповідає, що все локалізували, нічого страшного.
П’ять хвилин до початку матчу. А у мене прямий ефір, о 23-й годині за нашим часом. 100% всі дивляться. І я сказав дослівно так: «Уважаемые телезрители, в истории футбола еще не было прецедента, чтобы клуб выходил на финальный поединок зная, что в его стране – страшная катастрофа». Чую, хтось підходить з начальників і каже: «Что ты лепишь!». А я ж не можу нахер послати в прямому ефірі. Три з половиною хвилини тексту. І що ти думаєш? Після матчу нам включили телефонний зв’язок!
– Фантастика!
– Наступного ранку мене викликав «Советский спорт». Я їм продиктував, а Федя Гоголєв мені каже: «Шо тебе будет?». А я кажу: «А що таке?». Словом, влаштував переполох. Далі ще були пригоди: приходимо в Мулен Руж, а дружина господаря – українка. Я, Міша Ошенков і ще один спортивний начальник-кдбіст. Захотілося в туалет. Я кажу: «Дивись, ось тут кидаєш монетку і можна сходити». Ну кидає він монетку, заходить. А там яка схема: попісяв, спускаєш і двері відчиняються.
А він застряг. Каже: «Випустіть». Давай двері ламати. Ми йому кажемо: не ламай двері, натисни на спуск води та й вийдеш. Коротше, валялися зо сміху. Але загалом, настрій був не дуже. Хотілося б поскоріше повернутися додому.
А в аеропорту ми зустріли перші провокації: нам сказали, що в літак закладено бомбу. Аерофлот нічого іншого не придумав. Собаки французькі пройшлися, але нічого не знайшли. Французи дозволили посадку, а Аерофлот заборонив. Сказали стояти всі шість годин. Сидимо в терміналі, бутерброди якісь принесли. Але зрештою, вилетіли до Москви. Прилітаємо до Шереметьєво і… нікого немає. Ніхто не зустрічає. Це ж не Спартак.
– Свідомо затримали виліт?
– Припускаю, що так. Виходимо, десь 23:30 на годиннику. Лише поодинокі люди підходили за автографами. Далі – немає автобуса. Приїздить новий ЛАЗ. І з ним ще одна колимага. А я кажу: «Так він і до київського вокзалу нас не довезе, розвалиться». Ганьба, звісно…
Приїхали на вокзал. Сіли ми, Серьога Балтача з порваним ахіллом… А в Києві вже народу повно було. Я ж одразу додому, дітей та дружину відправив з Києва подалі. Ситуація на вокзалі тоді нагадує зараз Харків-2022, натовп людей.
– І що вам сказали за такий початок матчу?
– Ну, викликали, сказали: «Ну що ж ти так…». Хоча, правда вже почала просочуватися в пресі. Один фізик застрелився. Але брехня панувала в інфо-просторі. Як у них і панує зараз. Нічого не змінилося.
– Ви сказали, що гуляли з Лобановським вулицями Ліону у день матчу. А наскільки добре він володів іноземними мовами?
– При ньому завжди був Міша Ошенков. Він не заморочувався з цим. І перекладачі були, і Міша. Для нього це не було проблемою. Тоді номенклатура у нас була така, а він – молодець, бо був професіоналом. Я бачив різних партійних діячів, вони і з перекладачем не могли нічого розумного сказати.
У 1986-му я поїхав до Нідерландів на командний чемпіонат світу з дзюдо. Змагання тривають один день, а засилають за 10 днів. Дали добові, я накупив касет собі.
– А хороші добові були на такі відрядження?
– Хороші. Десь 25-28 доларів. На той час хороші гроші. Я купив кілька касет на чемпіонаті світу, заборонених книжок понакупляв. Не дуже шмонали на в’їзді, бо у мене ж службовий паспорт був. Багато цікавого привіз, але це ж раритети. Навіть перший чемпіонат світу з Уругваю переписав собі.
Викликають мене до куратора в ЦК КПСС. Коли я їхав до Нідерландів, мені в ЦК попався якраз футбольний фанат. Ми з ним сіли, хвилин 30 про футбол поговорили. Він сказав: «Ідіть, але зайдіть до посольства там, відзначтеся». Я прийшов, а мені сказали: «Сейчас не до вас». У мене в Нідерландах жив двоюрідний брат, він добре знав нідерландську мову. В посольстві всім все одно, як ти влаштувався, чи є у тебе якісь проблеми. Натомість, прийшли на трансляцію і просили, щоб їх показали.
«Бишовець серйозно образився на Лобановського»
– Якось Олексій Семененко мені розповідав, що одного разу йому поталанило їхати в одній автівці із Валерієм Васильовичем. Було це перед домашнім матчем з Барселоною, який Олексій Михайлович коментував. І Лобановський настільки круто проаналізував йому суперника, що коментар матчу вийшов найвищого класу. Вам Валерій Васильович розповідав щось так детально про суперників Динамо?
– Ні, прям аж таких розмов у нас не було. Він знав, кого і як треба мотивувати. Ми ж з ним як почали працювати: я відмовився робити сюжет на центральне телебачення. Тому що він не давав інтерв’ю. Сказав: та сам напиши текст і розкажеш. Але чи потрібен я глядачу? Якось Бесков виступав у програмі «Время». Тепер глядачам потрібен Лобановський. А хто такий я?
Валентин Щербачов і Валерій Лобановський, фото: Facebook-сторінка В. Щербачова
І Валерій Васильович каже: «Так что, не делаешь?». Я сказав, що ні. Наступного ж дня телефонує Чубаров, каже «Васильович чекає». Лобановський зрозумів, що я професійно ставлюся до своєї роботи.
Зазвичай він був обережним в інтерв’ю, відбивався загальними фразами. А коли ж я хотів якийсь інсайд, то, наприклад, за кордоном я ходив з ним бігати.
– Серйозно?
– Так. Взував кросівочки і йшли бігти. Під час пробіжки акуратно розпитував, хто хворий, хто травмований. Ось так 40 хвилин пробіжки і я вже підготований. І знаю, що можу сказати, а не як часто наші коментатори кажуть: «О, що це за гра». А є ж багато обставин, чому гравці грають.
Коли ж я підняв історію із шубами (1995 рік – прим. Д.В.), його почали налаштовувати, що я не такий дружній. Пізніше мені замовила газета «День» матеріал про спорт. [Головред Лариса] Івшина каже: «Зроби матеріал, хто може замінити Лобановського у збірній». А він уже тоді хотів відійти від керівництва головною командою країни. Колись я його питав про це, а він сказав: «У меня нет учеников». І все ж, якось мені вдалося витягнути відповідь: «Миша Фоменко может». А я написав в матеріал, що серед кандидатів є Михайло Фоменко та Анатолій Бишовець. Ну а хто ж тоді ще міг?
Матеріал вийшов великий, а коротити його не хотіли. І я вже забув про нього, про цей текст. І через місяць ми з Динамо летимо кудись і в аеропорту Бориспіль і хтось із менеджменту Динамо, чи то Семененко чи ще хтось, згадав про прізвище Бишовця в тому матеріалі. Лобановський підходить і каже мені: «Валя... ну ти ходиш в Гімалаї, то ходи, але нахріна ж ти пишеш, що Бишовець – тренер?».
– І що ви?
– А я кажу: «Васильович, от у тебе бронзова медаль Олімпійських Ігор. А у нього – золота. Це ж історичне досягнення». Але я зрозумів, що є натовп, для якого у цій ситуації треба було зіграти обурення. Ну, побурлили та й перестали.
Помер Лобан, приїхав Толя... Це було, здається, 80 років Динамо. Я кажу: «Толя, ну людини немає. Ну шо ти хочеш тепер?». А він каже: «Я ему не прощу».
– А на що він образився?
– Ми були приятелі. У нього була травма, він лікується. У 1972 році Лобановський змінив реально крутого тренера, Олександра Севидова. Приходить і говорить: «Толя, ты свободен, ты уже не потянешь». Бишовець відповідає: «Ну откуда ты знаешь? Я ж тренируюсь!». Але Лобановський був переконаний, що Бишовець вже не витягне ті вимоги, які він висуває підопічним.
Ми з Бишовцем бігали разом та й в басейн ходили. І от Бишовець влаштувався заступником директора басейна. Я сказав йому: «Толя, ну ти ж тренер. Ти ж не викреслюй себе з життя. Іди в динамівську школу, потренуй дітей». Бишовець відреагував в стилі: «Та що ти мене заспокоюєш!». Але він таки пішов працювати. Очолив групу, серед випускників якої був Олексій Михайличенко. Селекція хороша у нього була. Потім збірну СРСР очолив. На матч з Угорщиною ж він нас повіз. Ще збірна СНД, ми їдемо автобусом до Будапешта.
А у мене була акредитація на чемпіонат світу з дзюдо у Дюссельдорфі. По ній я провів на стадіон 18 рил. А місць же не було, ложа преси не резинова. Щоправда, всі взяли мильниці з собою, тому пройшли, як фотографи. Подивилися ми цей матч і після того Толя влаштувався у Москві. В Київ просто приїздив.
– Вас не засмучує його позиція зараз?
– На відміну від Толі Тимощука, він зараз нічого не каже. Бо у Бишовця тут брат, а так, пристосувався.
Анатолій Бишовець, фото: ТАСС
– Але ж киянин Бишовець став «россиянином в первом поколении»…
– Є таке… Але футболіст він був класним.
– А хто були його батьки?
– Батько був чиновником у Міністерстві внутрішніх справ. Тому вони жили на Печерську, біля динамівського залу у п’ятиповерхівках. Елітний район тоді вважався! Але вони не були торгашами, він сам пробився до футбольних вершин. Тоді ж тренери Динамо ходили по всіх школах, обирали… Тиждень йшов прийом і кожного дня збиралися сотні пацанів. Зараз зібрати важко, а тоді – запросто.
– Мені розповідали, що ви написали свого часу книгу про спорт в СРСР, там така червона обкладинка… Ви вже тоді передбачили весь той жах, який з нами відбувається сьогодні?
– Вона називається «Ностальгія за радянським футболом». Слово «ностальгія» тут іронічне, бо ми вже відкололися в окремий чемпіонат. В ній було тільки про Динамо, про історію українського футболу від початку століття, починаючи з перших клубів київських, харківських, одеських. Мунтян, Блохін – це особистості українського футболу. Цю книгу видали великим тиражем і цього видавця потім кудись вивозили в багажнику. Але за кордон…
– А, за кордон…
– Так, могли ж і тут вивезти, то ж 90-ті роки були. Це видавництво «Брама», а українська мова на цьому просторі тоді вважалася непопулярною. Мені ще казали: «Нахріна ти видаєш її українською? Видай російською, продажі будуть – во!». А я не хотів. Бо ми не прагнемо прославитися у росії. Я ще з гімалайських експедицій казав: «Чуєте російську мову – ніяких контактів». Тому що нічого хорошого з цього не буде. І так воно і виходило.
У нас в експедиції єдиний випадок був якраз тоді, коли росіяни підійшли поговорити. Після того людина в горах загинула. З ними нічого путнього не буде.
«Брати Суркіси писали листа Кучмі, щоб мене звільнили з роботи»
– Повертаючись до Лобановського. Коли ви востаннє побачились із Валерієм Васильовичем?
– Незадовго до його смерті. Перед його виїздом до Запоріжжя. Я був на Динамо, мав зустріч із Толею Шепелем, щось ми затівали якісь «Футбольні діалоги». Я хотів, щоб це була постійна програма. Хтось із меценатів обіцяв допомогти. Але ж ти знаєш, вони всі завжди багато обіцяють…
Ну і от Лобановський теж був тоді на стадіоні, ми привіталися, спитали одне в одного як справи…
– Словом, звичайний, як зараз кажуть, small-talk.
– Так. Я бачив, що Васильович вже почувається не дуже добре. Він розв’язував кросівки, у нього отікали ноги… Та й діабет мав місце.
– Це наслідки його роботи на близькому сході?
– Теж мало місце. А ще й зміна алкоголю: він полюбляв віскі. Коли Динамо грало із Селтіком, ми з Васильовичем ходили на екскурсію на завод віскі, я подивився, як його роблять. Це достойний алкоголь. І Валерій Васильович віскі пив.
А на Близькому Сході він присів на Хеннесі. Це жорсткий коньяк. А під кондиціонерами це погана історія. І у нього пішло: окрім діабету ще псоріаз і сердечні проблеми. Це й відбулося на стадіоні у Запоріжжі.
Ходили чутки, що він насторожено ставився до нових власників Динамо. Це неперевірена інформація, авжеж. Але я таке чув.
– Я читав, що Григорій Михайлович Суркіс провів не один раунд перемовин, аби вмовити Валерія Лобановського очолити Динамо на початку 1997-го.
– Звичайно. У них же був певний шлейф за собою. Ще й історія з шубами. Вони ж писали тоді листа Кучмі, щоб мене зняли з роботи.
– Брати Суркіси?
– Ну а хто ж? Там така історія була… Я ж не патріот вважався. Якщо ти знаєш закони та правила УЄФА, то клуб викидають на хрєн за таке з єврокубків. Я про це в ефірі сказав: треба вибачитися перед УЄФА, назвавши винуватців цієї ситуації. Можна було з’їхати, звалити все на самодіяльність адміністраторів.
Ігор і Григорій Суркіси, фото: liga.net
Я потім бачив цього суддю в Іспанії, на ЧС з міні-футболу. І він мені каже: «Я приїхав, втомлений, з літака одразу в готель, хотів душ прийняти. Але замість цього мене везуть на якийсь склад, пропонують шубу. А у нас в Іспанії тепло, навіщо мені шуба? Ще й гроші пропонували». Я все це сказав в ефірі і пішло. Носили листи на підписи людям. Причому, «Спортивна газета» надрукувала цей лист. Його підписали молоді хлопці, я їх не звинувачую…
З листом нічого не вийшло. Тоді почали розгойдувати тему із базою за 18 мільйонів доларів. Мовляв, будуємо за свої кошти. А тоді президентом ФФУ став Валерій Пустовойтенко, який свого часу очолював Кабінет Міністрів. У мене в руках опинилася копія лист КабМіну, постанова про виділення 18 мільйонів доларів на будівництво спортивного об’єкту у Конча-Заспі. І я його по телебаченню показав…
– Що було далі?
– Дзвінок. «Старик, что ты делаешь?!». А я подумав: «Та пішли ви всі». Кучма потім каже мені: «Ты что-то похудел». Я йому відповів, що встряг в такі перипетії, що воно й не дивно. На що Кучма відповів: «Я видел, Литвин знает». А Володимир Литвин стоїть осторонь. А ця зустріч була на одній події, де пілоти льотної школи мали показати майстер-клас. Начальник школи Грибанов мене відводить в сторону і каже: «Валентине Васильовичу, погода погана, видимість – 300 метрів. Нічого не зможемо показати».
Я їм кажу: «Так ведіть їх одразу на фуршет». Беру мікрофон, пояснюю, так, мовляв і так, погодні умови не сприяють проведенню шоу. Кучма сказав: «Та нема питань». Пішли на фуршет і там я дізнався про те, що мене намагалися за допомогою листа зняти з роботи.
– Аж до президента лист писали?
– Так. Я йому кажу: «А хто я для вас такий?». А Кучма каже: «Та то ж таке». Його логіку теж можна зрозуміти: якщо всіх звільняти, то хто буде працювати?
– Всім добре відомо словосполучення «конспекти Лобановського». Але чому ніхто з учнів Лобановського так і не наблизився до його результатів? Він задавив їх авторитетом чи конспекти все ж не мають універсальних конфігурацій?
– Наприклад, у Олексія Михайличенка потенціал був дуже хороший. Колись був момент: Лобановському вже було важко. І наші колеги іноді на пресконференціях ставлять непрофесійні запитання. І коли йому боляче, він просто піднімається і йде. Писали ще, мовляв, це хамська поведінка. В таких випадках, пресконференцію проводив саме Михайличенко.
Одного разу Олексій, коментуючи черговий матч, промовив щось на кшталт: «На мою власну думку…» ну і далі по грі. Після цього Лобановський йому сказав: «Лёсик, ну какое мнение? Ты – второй». І у людини вже породжується певний комплекс. Взагалі ж, він мені чітко сказав: «У меня нет учеников». І дійсно, він брав вже готовий людський матеріал і тут багато в чому заслуга Базилевича та його системи. Це був системний науковець. А ще був Зеленцов і саме з київського Динамо пішли ці наукові бригади.
Окремо я би звернув увагу й на селекцію. Бувало таке, що лідери своїх команд потрапляли до київського Динамо, сиділи на лаві запасних та зникали з футболу. Є такий критик Лобановського на прізвище Остапчук. Він часто про це говорить. Водночас, не можна відкидати й той факт, що Лобановський був Професіоналом. Я часто спілкувався з його донькою, Світланою. Вона каже, що батько жив своєю роботою…
– А міг Олег Базилевич очолити Динамо після того, як помер Валерій Лобановський?
– Тоді ще міг. Коли вже навколо людини створюється штучний вакуум… Розумієш, під футбольним начальством завжди є люди, які кажуть: «Я готовий». У нас же і в державі від того біда, що деякі діячі б’ють себе в груди і кажуть «Я можу». Але вони непрофесіонали. А нормальні люди не дозволять собі йти і рекламувати себе.
Олег Базилевич, фото: ФК Динамо Київ
Колись при совку, яким би він не був, був вибудований чіткий кадровий резерв. Зараз же що, комп’ютерізація. Я у футболі свого часу запхав у ФФУ Валерія Золотухіна на дитячий футбол. У Валери було захоплення, він займався футболом в обласній федерації. У нього було досьє на кожного на аматорському рівні. За два роки його роботи з 30 команд в області кількість виросла до 140. І так можна робити в усіх сферах. А чомусь не робиться. Як мої хлопці кажуть, біля керма паркетні генерали… Принаймні, на Донецькому напрямку.
«Табачник завалив мій проєкт спортивного телеканалу»
– Ви давно мріяли про великий та класний спортивний телеканал. Щось схоже зробив Мегаспорт в нульові, але, на жаль, недовго. Наскільки близькими були керівники Мегаспорту або Поверхності до того, про що мріяли ви?
– Не близько. І більше того, це не спортивні канали. У мене була розписана ціла концепція. Я не юрист, не економіст, я писав бізнес-план сам, виходячи з того, скільки зараз коштує техніка. Все розраховано. І сітка мовлення цілодобова у мене була. У спортивному каналі є не лише трансляції. А кожен вид спорту має свою нішу. В олімпійському спорті будуть і проблемні сюжети, і програми про цей вид спорту, і трансляції, звичайно. На трансляціях простіше виїжджати. Але зробити тематичну програму чи нариси – це ж кайф. Це ти сам як автор висловлюєш своє відношення.
Таке ми почали робити, коли на стадіоні була студія. Ми робили банк програм, щоб вони були. Історичні нариси, зробили 13 серій «Футбольна легенда» про команду Лобановського. У нас же зірок багато! Я вже розписав з початку минулого століття, від Піддубного і до сьогодні. Це ж жива історія. Кожен вид спорту представлений лідерами на свій час.
З багатьма вже було переговорено, багато хто був готовий. Я писав листи президентам. Ющенку це було по-барабану, Кучмі цей проєкт похерив пан Табачник.
– Табачник? Не дивно…
– Так. А потім я зрозумів, що писати президентам вже немає сенсу. Мені порадили знайти спонсорів. І я знаходив. Приїжджали наші євреї з США. Вони займалися боротьбою і у них було вільними пару мільйонів доларів.
Вони сказали: «Ми тут побудемо певний час, подивимось, що можна зробити». Я їх тільки попросив: «Хлопці, не ходіть по інстанціях і не давайте хабарі. Бо вас роздягнуть». Нас підтримував один з членів Нацради, батько Андрія Шевченка. Не того, що футболіст, а того, що посол в Канаді. Приходять ці хлопці до мене і кажуть: «Вже 150 тисяч витратили». У підсумку, їх кинули і вони поїхали звідси.
Потім, у нас був такий Пилипенко. У нього в Бородянці була команда Система-Борекс. У нього були гроші і я домовився з Sony, у них було в Києві представництво. Давали апаратуру в лізинг. Не треба було одразу мільйони платити. Офіс був на Площі Українських Героїв. Домовляємось, а він мені каже: «Мені запропонували ці гроші інвестувати у депутатство».
– Прикро.
– Я кажу: так ти ж не будеш депутатом. А тут би став магнатом. Березовським, Мердоком. Воно б пішло би! Японці подумали, що ми ненормальні, прямо в день підпису контракту ми відмовились.
Щодо Мегаспорту. Гроші у них були великі. Вони вклалися, Саша Волков прислав мені майбутнього директора.
– Як його прізвище було?
– Я вже не пам’ятаю, але він добряче їх обікрав. Якесь приміщення знайшов, там ще ремонт тривав. Апаратура: купуємо корейську, але витрати пишемо, як на японську. Сашко питав: «Приходив він до тебе?». Я кажу: «Так». Розповів же йому про сітку програм і т.д.
Рік проходить, немає каналу. А ремонт триває. Волков вигнав цю людину. Її не посадили, нічого. Взяли Сашу Ларіна, він був менеджером баскетбольним, інтелігентна людина, зараз бізнесмен. Саша слухався Волкова. Волков взяв якусь дівчину, яка щось коментувала. Якось все закрутилося і почало працювати.
Валентин Щербачов, фото: Facebook-сторінка В. Щербачова
З’являється Стьопа Черновецький. Тато – ясна річ. Відкрив свій канал Колесников. Я їм казав: на одному хокеї канал не поїде. Борис Вікторович – кмітлива людина, але був безальтернативним у своєму баченні розвитку ТВ-каналу. Теж історія не спрацювала. Якщо професійно ставитися, то спортивний канал – це недорого.
«У Віталія Кличка хороший політичний потенціал»
– У середині 90-х ви зробили чи то програму, чи то серію програм «Подвійний удар» про братів Кличків. Як це відбувалося?
– Пригадую, що була Олімпіада в Атланті в 1996 році. Замість Віталіка у надважкій вазі поїхав Володя. У нас тоді було як: на Атланту їхали непрофесійні коментатори. Я ж тоді пропонував розділити цей пул між профі за видами спорту. Легка атлетика – Євген Аржанов. Гімнастика – Богдан Макуц. Це українська мова, освічені люди, енциклопедія. А колеги сказали: «Та ти шо! А ми?». Я запропонував під картинку. Але не захотіли. Втратити свої добові та поїздку до США? Та ну.
В ті роки Дон Кінг хотів зробити братів Кличко своїми «мішками». І от коли він їх прихопив, вони вже самі звернулися до мене. Де можна показувати, мовляв, ми будемо самі знімати. Ми домовилися із ICTV, тоді було демократично і просто. Тоді ще не Пінчук керував каналом. Я сідав «під картинку» і шарашив.
Брати Клички приїздили до мене, ми обговорювали плани. Правда, я з дивану подушки виймав, щоб можна було сидіти😊 З того почалося таке тривале співробітництво. У мене ще є інтерв’ю в зимовому антуражі у Пуща-Водиці. Я питав їх: «Хлопці, як спортивна кар’єра закінчиться, певно ж, підете в політику?». Володя помотав головою, а Віталя сказав: «А може бути…».
– Навіть так?
– Він же у них ідеолог. Віталій – не Цицерон. Вони вчилися, тексти писали. І у Віталія Кличка хороший політичний потенціал, хто б що не казав. Королів робить оточення. Хто швидший, той і займає нішу.
– Як ви ставитеся до політичної кар’єри Віталія Кличка? І чи піде в політику Володимир?
– Володя – хороший, розумний хлопець, але це не його. А Віталік – так. Могло бути і президентство.
– Це історія з 2014 року, вірно?
– Так. Але, ми ж говоримо про оточення. Потрібно чисте, чесне плече. Не кручене. Він же чесно заробив свої мільйони. А тут підсовуються люди, які хочуть на цьому заробити та прикритися ним. На цьому вороги вміють зіграти. Але він вміє тримати удар…
– Не дарма ж так партія називається.
– Так. Оце ж ми і придумали тоді програму «Подвійний удар». Я хотів, щоб брати Кличко відкрили цей спортивний канал. Але у Віталіка інші справи, його, як хорошого спортивного промоутера, з’їла політика. Куди подітися? Це ж держава має про це серйозно думати. Це ж нас і завело у глухий кут.
Всі ці хлопці, які були лідерами угруповань в 90-ті: Вітя Авдиш, Череп Ткаченко, зібралися на зустріч зі мною. Я сказав: «Хлопці, у вас є гроші, давайте робити проєкт». Вони кажуть: «Да, старик, отлично!». І почали: «Я даю тебе четыре вагона сахара…». Я кажу їм: «Хлопці, я не вмію торгувати. Ми ж не на базарі».
Толя Писаренко, який допомагав їх збирати, сміявся. Вони розуміли, що це потрібно, але все було у них так поставлено, що тільки товарами треба було торгувати. І водночас, Вітя Рибка став важливою персоною у тому, що у нас з’явилися бронзові медалі чемпіонату світу з футзалу.
– Це як?
– Ми поїхали з Геною Лисенчуком в Мурсію. З нас сміялися, а ми казали, що Іспанія футбольна країни і грає у футзал, нічого смішного немає. Пустовойтенко виписує їм квитки, мовляв, тільки груповий етап граєте і додому. А якщо далі пройдуть?
Так і сталося. Граємо, виграємо і проходимо далі. А Вітя Рибка на трибунах сидів. Проходимо груповий етап, а завтра літак назад. Ми виходимо з готеля і зустрічаємо Рибку. Він каже: «Шо нужно решать?». Я кажу: «Треба 15 штук баксів». Вітя відповів: «О чем речь? Налом возьмете?». Ну ми і взяли.
– А якби ви його не зустріли, то й бронзи б не було?
– В ефірі нашої радіостанції я сказав, що виграли бронзові медалі завдяки людям, які у нашій країні вважаються злочинцями. Пустовойтенко мені потім каже: «Та шо ти розказуєш?!». Виявляється, що я стояв на черзі на посаду прес-аташе Федерації футболу України. А тут виходить, сам собі кар’єру зламав.
«В перший раз в Гімалаї літав із двома п’яними місцевими олігархами»
– Мені розповідали, що колись в газеті «Команда» вийшла нотатка з заголовком «Кто-то с горочки спустился». Це був свого роду сарказм з ваших поїздок до Гімалаїв. Як ви до цього ставилися?
– Це вже така, хороша хвороба. Мене постійно тягне туди. 48 експедицій – це не жарти. Я ходив у Карпати до 1994 року. А потім була перша експедиція до Гімалаїв. Один мій колега працював у Верховній Раді. Підійшов час і буквально за три дні виявилося, що планували знімати програми про найвищі точки на Землі.
Валентин Щербачов, фото: Facebook-сторінка В. Щербачова
Був такий депутат, Іван Валеня. Він займався альпінізмом на середньому рівні. І мій колега сказав йому: «Ти до Щербачова звернися, він крейзі в цих питаннях». І от мені сказали: «Ви повинні…». Я, звісно, їх послав спочатку. Бо я нікому нічого не винен.
– Так і як ви потрапили в Гімалаї?
– Він витримав паузу, перетелефонував через пару годин. Пояснив все коректно. А я ж альпінізм ще не пробував. Лише кілька видів спорту, які я коментував. Треба було отримати відпустку. Я прийшов, попросив підписати. Мені все оформили, аж на місяць. Я беру експедиційну камеру і їду з ними. Дружині все сказав, рюкзак мені знайшли. Так-сяк екіпірувався.
Прилетіли, тут Катманду і сезон дощів. Сидимо, чекаємо. Я ж нічого не знав, наприклад, наскільки можна підніматися. Тиждень просиділи, а гроші ж йдуть…
Потім – бах! І ми з Валенею в Катманду знайшли компанію, яка йде в гори. Вертоліт є, базовий табір. Правда, чотири дні пішки треба було йти. Але комусь з нашої команди довелося повертатися до Києва, вибивати додаткові гроші на продовження цієї експедиції.
Колись я Діму Комарова присадив на Гімалаї. І він теж розповідав, що польоти там з 11 години дня. Я приходжу на аеродром, але нікого немає. Лише два п’яні непальці, багатії, намагаються вмовити їх посадити на борт.
– Місцеві олігархи?
– Типу того. Ну я кажу, мовляв, давайте за 100 доларів полетимо? І вони теж 100 доларів дістають. Мені кажуть: «Добре, але я не гарантую, що ми повернемося живими». Значить, полетіли, а я відкриваю двері і знімаю з вертольоту. Мені кажуть: «Ти що, закрий двері!». А ці двоє п’ють і хрестяться. Нас ковбасило в повітрі сильно.
Прилетіли до Києва, та й то, летіли через Індію. Маршрути ще ті… Пішов до спонсорів, довелося підключати своїх знайомих бригадних людей. Заправилися на вісім тисяч баксів, шампанське, все в рюкзак. До речі, послом України в Індії тоді був чернівецький хірург і поет, дуже досвідчена людина. З ним теж провели цікавий час.
Прилітаємо знову на той аеродром. Вітер потужний. Приходжу в селище Марфи. Висить наш вимпел і мені записка: «Купуєш яблука, картоплю, ось тобі черевики для Опала і він поведе на базу». Я ж не знав, що Опал – це там таке ім’я, як у нас Василь.
– І що було далі?
– Виходжу зранку на вулицю, стоїть дядько. Я питаю: «Не знаєте, де знайти Опала?». А він відповідає: «Я Опал». Ну пішли шукати гроші, я дав йому черевики. А для них же робота – це все. Забігаючи наперед, скажу, що це не той Опал, який мені був потрібен…
– Оце так!
– Я не звернув увагу, що він черевики не одягнув. Так і ходив у капцях. Почали підніматися в гори о 12-й, там ліс. Потім виходимо на 4000 метрів, десь до п’яти. Починаються сутінки. Вирішили заночувати. Варимо супчик, він все приготував з часником. Сидимо в печері.
І тут він каже: «У вас же там фляга. Можна вогняної водички?». Після цього я ніколи їм такого не давав.
– Чому?
– Та добре, що я ліг з печери головою на ззовні, на повітря. Вода для нього сильно вогняною виявилася. Прокидаюся я від того, що мене лиже самка яка. Здоровенна така. Я в спальнику ж… Встаю, пити хочу. Кажу: «Опал, давай чайку!». А він показує мені, що вода замерзла…
Пішли далі. Відчуваю, що спати хочу. Ліг на каміння, задрімав. Підходять двоє і кажуть: «Хлопці, а як ви тут опинилися? Тут же 10 років нікого не було?». Я кажу: «Все нормально, ми в експедиції». Далі був Французький перевал. Шість тисяч метрів. Сонце сідає, красиво. Беру камеру, знімаю… А я в джинсах, тенісці і без шапки. Повертаюся – немає Опала.
– Куди подівся?
– Ну от уяви: дві з половиною години, мінус 15, вже темно, я з камерою і рюкзаком, сам в горах. Як я його згадував! Українською, англійською, непальською, всіх його родичів накривав. Холодно, відчуваю, що замерзаю. Бачу, йде назад. Він зрозумів, що й сам заблукає, і мене кинув. Я хапаю з корзини шапочку, светр. Питаю: «Скільки нам ще йти?». Він каже: «Maybe, one hour». А вже -19 градусів.
Валентин Щербачов, фото: Facebook-сторінка В. Щербачова
Потім йдемо і трішки треба опуститися, там скеля і здоровенний пласт. А в ньому льодові глиби стирчать. А Опал в тапочках іде за мною. Питаю його: «А тепер скільки йти?». І тут бачимо: вогник горить. Приходимо, американці стоять. Питаю: «Хлопці, а де ж тут український базовий табір?». Вони кажуть: «Maybe, one hour». І сміються! Я вже в розпачі. А вони кажуть: «Та ні, тут 100 метрів, японці, а потім ваші».
Потім цей фільм про експедицію в Гімалаї отримав нагороду на якомусь фестивалі. Мені передали чашку, а гроші забрав собі комітет.
– Я знаю, що ви практикуєте проведення футбольних матчів в Гімалаях. Скільки м’ячів загубили в горах?
– Загублений один. І ще один на Говерлі. Якась журналістка ще звинуватила мене, що це я винен. Я вдарив, воротар не спіймав і м’яч вилетів в невідомість. Щоправда, потім його рятувальники знайшли, а журналістка написала: «Як він міг такий матч, яким грали на Південному полюсі, втратити…». Потім його знайшли, мені його вручили в Івано-Франківську і повернули мені. Він лежить у мене, але вже здувся.
«Ми з партією УНА казали, що росія ворог. Нас називали маргіналами»
– У 2006 році ви балотувалися до Верховної Ради у складі партії УНА. Чому саме з ними?
– Я взагалі не партійний, але давно з ними дружу. Знав покійного Юрія Шухевича. Давно дружу з Ігорем Мазуром, з Миколою Карпюком. Там багато УНСОвців, моїх знайомих. Я так вирахував, що грошей немає в партії, а сама партія є. Ці люди підходили мені, бо я ще з 1990-х років вважав, що росія – це ворог номер один. Всі нам казали, що це не так.
І от ми знали, що грошей на вибори немає, але буде бодай якась медійна трибуна. І от в 2006 році ми вийшли в ефір ще з Хрещатика, 26 і ми втрьох, – я Мазур та Карпюк, – сказали, що не треба дивитися на Захід, вороги вже тут, поруч. І треба сьогодні чітко розуміти, що вони ніякої лояльності до нас не проявлять. У них лише ненависть, вони все життя бандити та «ворюги». Якби не люди України, у них би ні нафтових сховищ, ні інших корисних копалень та винаходів не було б.
Я наводив свої приклади, що коли я був в Хабаровському краї та побачив їхні села, зрозумів, що із нашими це не порівняти. У нас садочки, дороги, все акуратно. А там бур’яни. Було ясно, що вони прийдуть, бо вони нам заздрять. Виходимо зі студії і нам кажуть: ви – маргінали. І я ще більше переконався, що з цими хлопцями слід тримати зв’язок. Не розуміють люди, от і маємо.
– Ви колись створювали організацію із абревіатурою ВУСА. Як вона розшифровувалася?
– Всесвітня українська спортивна агенція.
– Чим шаруділи ВУСА?
– Електронні засоби масової інформації, радіо, на «Промені» у мене була прямо студія з НСК Олімпійський. Щоденно було чотири випуски новин. Телебачення та статті. Всі, хто потребували нашої підтримки, приходили до нас.
– А на НСК Олімпійський і студія, і офіс організації були?
– Так. Я дружив з директором НСК Олімпійський, а він сам колишній легкоатлет. Я не раз вів звідти репортажі і так вийшло, що на комплексі виник смітник. Ми прийшли, все це розчистили. Вітя Чанов ще був живий, у нього знайшли вільні гроші і ми зробили там телевізійну студію, радійну студію та невеличкий офіс. Це було панорамне вікно на фоні, стадіон було видно. І ніхто б не міг сказати, що це не спортивний канал.
Ми навіть на даху НСК Олімпійський проводили футбольний матч.
Так, це дещо небезпечно. Ми нічого не придумували. У День Святого Валентина ВУСА проводила футбольний турнір. Розчищали сніг та й грали. Потім все це зникло. Коли нас виселили, то сказали, що колись ми до цього повернемося. Але це все відкладається на потім…