«Акули ліниво на нас реагували»: українка Катерина Садурська – про екстрім у морі та світові рекорди із занурення у воду
Кажуть, що сильна людина – це та, що здатна заново створити себе, незважаючи на хаос світу, та перетворити страждання на шлях до піднесення. І приклад фрідайверки Катерини Садурської є чудовим підтвердженням цієї тези.
На початку грудня 2024 року українська спортсменка стала першою жінкою у світі, яка досягнула глибини у 84 метрів без ласт. Протягом тих днів Садурська встановила ще один рекорд, занурившись з моноластою на 107 метрів. Лише за рік Катерина змогла досягти неймовірного прогресу в фрідайвінгу та не збирається зупинятися на досягнутому.
Оглядач сайту sport-express.ua Владислав Лютостанський відверто поговорив з Катериною Садурською, яка розповіла про:
- Початок свого шляху у водних видах спорту та кар’єру в синхронному плаванні;
- Рішення про перехід у фрідайвінг, який дозволив їй краще пізнати власну силу та силу спорту;
- Неможливість повернутися в Україну після початку повномасштабної війни та виживання у Єгипті;
- Повернення до Харкова влітку 2022 року та тренування на тлі сирен та вибухів;
- Ставлення до власних рекордів та вартість занять фрідайвінгом;
- Ризики під водою: кесонна хвороба та втрата свідомості;
- Можливість включення фрідайвнгіу до олімпійських видів спорту;
- Власні мрії та дилему, пов’язану з Україною та водною стихією.
«Я ніколи не планувала пов’язувати свою долю зі спортом, але у життя свої плани»
– Переконаний, що у вас зараз доволі насичений графік і вільного часу навряд вистачає. Чи адаптувалися ви до такого стилю життя?
– Не можу сказати, що я мріяла саме про такий темп життя, але це те, що мені зараз необхідно. Можу сказати, що я вже адаптувалася. Загалом це був дуже виснажливий сезон, особливо останні дні перед другим рекордом стали трансформаційними в психологічному плані.
– Де перебуваєте зараз, які плани маєте після встановлення чергового рекорду?
– Я вирішила залишитися ще на декілька днів у Домініці. Плануємо знайти китів – це моя мрія, попірнати з ними. Бо завжди то вгору, то вниз уздовж тросу, але ж океан великий і містить у собі чимало цікавого. Якраз у Домініці нині сезон, хоча минулого разу ми теж намагалися знайти китів, але вони з нами на контакт не вийшли. Це загалом нормально, бо вони у себе вдома, а ми – гості.
– А з ким із морських жителів за увесь час доводилося перетинатися?
– Бачила китову акулу. Вони не таять якоїсь небезпеки для людини, дуже красиві та великі. Також зустрічала різних риб, черепах. А ось минулого року пірнала з рифовими акулами, які були «прикормленими» та доволі ліниво на нас реагували. Цікаво спостерігати за морськими жителями у середовищі, в якому вони й мають знаходитися, а не у жахливих умовах, на кшталт дельфінаріїв.
– Хочу повернутися на початок вашого шляху в спорті. Ви народилися у Миколаєві, поблизу моря. Можна сказати, що це водний світ обрав вас, а не ви його?
– Оглядаючись назад – так. У мене не було вибору:) Коли у дитинстві я їздила з мамою на море на Кінбурнську косу, то ще не усвідомлювала, що це таке місце сили. Саме там я закохалася у водну стихію, хоча там достатньо мілко. Але тоді я була маленькою і всі ці хвилі мені здавалися надзвичайно великими, а море – неймовірно глибоким. Там я вперше і навчилася затримувати дихання під водою, пірнати під хвилями – таке єднання з природою. Вже далі всі рішення щодо того куди рухатися в цьому житті були пов’язані саме з водою.
– А коли у вас з’явилося усвідомлення того, що перебування у воді – це не просто захоплення, а вже частина життя, без якої себе важко уявити?
– Важко відповісти, бо більшу частину життя я проводила у воді несвідомо. Я розуміла, що мені подобається водна стихія, але я займалася синхронним плаванням. Це дуже інтенсивний досвід і він не зовсім про задоволення, на жаль. Але там є свій позитив. Я задоволена тим, що чимало часу змогла перебувати у цій компанії. За часи кар’єри в синхронному плаванні я змінила кілька команд, чимало тренерів і дійшла з аматорського рівня до олімпійського – це унікальний досвід. Я ніколи не могла мріяти про таке.
Однак синхронне плавання – це більше про дисципліну, внутрішню відповідальність, відкриття нових горизонтів. Це мотивувало рухатися далі, проходити через виснажливі тренування, багато в чому відмовляти собі. Рішення поїхати від батьків до іншого міста і тренуватися там не було достатньо свідомим, у мене не було жодних гарантій, що все вийде. Та і моєю мотивацією був не стільки спорт, скільки можливість навчатися у Києві. Я ніколи не планувала пов’язувати свою долю зі спортом, але у життя свої плани.
– Чи змінилася водна інфраструктура в Україні за час, що ви перебуваєте у цьому спорті? Яка ситуація з тренуванням у воєнний час?
– Сказати, що вона покращилася – це навряд чи. Наскільки мені відомо, нові комплекси наразі не будуються, а зберегти старі в належному стані – справжній челендж, адже це потребує чималих коштів. Тому не можу сказати, що в Україні є водна інфраструктура хорошого рівня. Але ми живемо в такий час, коли чимало інших викликів.
Хоча в тому ж Харкові достатньо місця, аби тренуватися, але там небезпечно і це впливає на процес. У мене був досвід тренувань у воєнний час у Харкові, але, на жаль, там я не можу продемонструвати результат, який хоча б наблизився до мого потенціалу. Тому доводиться займатися за кордоном.
Мені дуже хотілося, аби у нас було більше інфраструктури для водних видів спорту, бо у нас є класні тренери, попит на це. Також слід згадати, що чимала кількість військових зараз проходить реабілітацію і для них басейни теж необхідні, бо вода – це про здоров’я.
«На Олімпіаді в Ріо було присутнє відчуття певної магії»
– У 2013 році ви стали триразовим призером чемпіонату світу з синхронного плавання у Барселоні. Минуло вже 11 років і цікаво дізнатися як змінилися ви у плані підготовки до змагань, нервів перед початком турнірів, тиском тощо.
– Ой, знаєте, мені дуже приємно, що ви згадали саме цей чемпіонат. Це була така магія насправді, непередбачувані медалі, які вивели українське синхронне плавання на новий рівень. Тоді я зрозуміла, які у всього цього масштаби, перспективи. Я отримала велике натхнення, коли відчула себе зіркою. Ми виходили з басейну, у нас брали інтерв’ю, автографи. Було дуже багато дітей з плакатами та фотографіями. Це такий «двіж», якого не вистачає нам в Україні. Маю на увазі масовості спорту.
Що стосується моєї трансформації, то дійсно чимало часу минуло, бо у 2013-му мені був лише 21 рік. Можу сказати, що це дві різні Катерини, хоча вони й мають спільні риси. Мій підхід до тренувань та змагань змінюється практично кожного разу. Підготовка у синхронному плаванні та фрідайвінгу суттєво відрізняється – це різна якість, різний стан.
– А поясніть відмінності. Почнімо, наприклад, із синхронного плавання.
– У плаванні треба себе завести, налаштувати, аби ти горів, віддавав максимум енергії та емоцій – таке шоу. Потрібно, аби все технічно було виконано правильно і сподобалося суддям, бо ніколи не зрозуміло, які бали вони поставлять. Не все, на жаль, залежить саме від тебе, наявна чимала суб’єктивна складова. Вже в останні роки я навчилася отримувати задоволення.
– А що по фрідайвінгу?
– Тут потрібно бути більш розслабленим, збалансованим, спокійним та сконцентрованим. В ідеальному стані я не хвилююся, розумію на що я здатна і не маю сумнівів. Але кожен день різний, особливо у жінок, які мають гормональні зміни кожного місяця – це впливає на фізіологічний та ментальний стан.
– Які спогади у вас пов’язані з Олімпіадою в Ріо, де ви у синхронному плаванні в групі посіли четверту сходинку? Що запам’яталося з того періоду найбільше?
– Сам факт, що ми опинилися там – це вже згадка на все життя. Мені здається, це взагалі була одна з найяскравіших Олімпіад. Хоча там було багато нюансів з безпекою в Бразилії, бо в Ріо доволі кримінальний вайб. Знову було присутнє відчуття якоїсь магії, усвідомлення того, що дива стаються, якщо працювати та готуватися – все можливо.
Особливо, якщо згадувати кваліфікацію на ОІ в Лондоні, коли нам не вистачило кілька сотих балу. Треба було визначатися, чи готовий ти знову важко працювати протягом чотирьох років, відмовляти собі у нормальному житті, отриманні іншого досвіду та не мати жодних гарантій, бо – це спорт, це життя, і все може скластися по-різному. Але я залишилася і більша частина нашої «лондонської команди» теж.
– А як ви готувалися до Олімпіади в Ріо? Чи були задоволені кінцевим результатом?
– Ми кожного року їздили в Ріо на відкритий чемпіонат Бразилії. Я закохалася у це місце з першого погляду. Там відчувається масштаб, простір. Змагання проходили у відкритому басейні, це велика олімпійська арена – це інший рівень. Дуже приємні емоції, знаходитися там серед топових атлетів було супер. Навіть попри те, що ми не посіли третє місце, на яке розраховували та заслуговували. Я не відчула сильного розчарування, бо на той момент навчилася цінувати сам процес і знаходити задоволення саме в ньому.
«На момент початку війни в Україні я застрягла в Єгипті. Доводилося виживати на кілька сотень євро»
– У який період свого життя ви вирішили зробити ставку саме на фрідайвінг? Як ухвалювалося це рішення?
– Рішення було спонтанне, хоча фрідайвінг я спробувала ще раніше, у 2012-2013 році. Тоді в мене все класно вийшло, але це було просто два тренування, на яких я продемонструвала хороші цифри, отримала приємні відчуття. Також порадував той факт, що фрідайвінгом можна займатися у будь-якому віці. Я для себе визначила, що займуся цим на своїй спортивній пенсії.
Тому через кілька місяців після завершення історії із синхронним плаванням я поїхала на змагання з фрідайвінгу. Я фактично не тренувалася, а з першого нирка встановила національний рекорд. Тоді\і зрозуміла: «Окей, треба дати цьому шанс». І потім почалася вже робота:) Насправді фрідайвінг допоміг мені впоратися з кризою ідентичності після синхронного плавання. Тому мої результати я сприймаю як side effect внутрішньої роботи над собою.
– Тож коли саме Катерина Садурська вирішила з головою зануритися у фрідайвінг?
– Це сталося у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна в Україні. У мене просто не було вибору. Я перебувала у Єгипті, проводила курси для студентів та залишилася там на тиждень, аби ще попірнати. І ось у Єгипті я початок війни і застала. Я мала повертатися 27 лютого до України, але вже не мала такої можливості. Було ухвалене рішення залишатися в Єгипті.
Єдине, що я могла робити – це фрідайвінг. Я мала все необхідне: обладнання, люди, безлімітний доступ до глибини та величезне бажання пірнати. У період з 2017 по 2022 рік я намагалася побудувати нормальне життя, якого мені завжди не вистачало. Тоді фрідайвінг я не сприймала серйозно, це було хобі.
– Початок повномасштабної війни в Україні додав мотивації, аби саме через спорт говорити про ситуацію в нашій країні?
– Саме у 2022 році я зрозуміла, що стримувала себе. Насправді мені хотілося присвятити фрідайвінгу більше часу. І ось в такий важкий період у мене виникла ця можливість, до того ж з’явилася додаткова мотивація – бодай просто приїздити на змагання та представляти Україну, нагадувати про те, що відбувається у нашій країні.
Хоча зізнаюся, що після синхронного плавання я трішки знецінювала спорт, його важливість та цінність у житті. Повномасштабна війна змусила мене переглянути свої погляди. Я вважаю, що у нашого суспільства є запит на спорт, успіхи в ньому в такий складний час.
– А яким було ваше життя у Єгипті у тому році? Навряд ви планували надовго залишатися там.
– Той рік видався абсолютно скаженим в емоційному та фізичному плані. Мені потрібно було якось виживати у тому Єгипті, я не планувала переїжджати туди. Я працювала у центрі фрідайвінгу – це достатньо виснажлива фізична робота. Ти весь час у морі, а якщо не там, то маєш робити щось в самому центрі, наприклад прибирати. Це було важко, але у мене був голод до глибини. Я свій кожен робочий день починала з глибокого занурення.
– І якими були результати?
– У перший тиждень повномасштабки я додала 10 метрів до особистого рекорду. А потім ще за два місяці роботи у центрі я спрогресувала на ще 10. Це скажений стрибок за таких умов. Але у мене вже просто не було гальм, я просто себе не стримувала. Було присутнє відчуття фаталізму, що кожен момент може бути останнім. Я дуже важко емоційно це переживала: багато плакала, мало спала. Потім стався ще один зсув у моїй самоідентичності.
– Що ви маєте на увазі?
– Я усвідомила, що все – минулого життя не існує. Потрібно будувати нове. Виникали питання: «А що я хочу в цьому житті? Зробивши що, мені буде не шкода попрощатися з цим життям будь-якої миті?». І я зрозуміла, що відповідь – це глибина, а значить потрібно робити максимум.
Це історія зовсім не про якісь зовнішні досягнення, хоча це може так виглядати. Це про розкриття власного потенціалу та про прислухання до внутрішнього голосу. До цього ж я дослухалася до того, що було на поверхні, що є загальноприйнятим, «нормальним». Після ж я усвідомила, що ніякого «нормального» не існує, а є лише те, що працює конкретно для тебе у конкретний момент.
«Після успіху на чемпіонатах світу з фрідайвінгу я зрозуміла, що недооцінювала себе та силу спорту»
– Що було після вашого єгипетського періоду?
– Я поїхала на басейнові змагання, там було два чемпіонати світу підряд. У нас є дві організації, які займаються розвитком фрідайвінгу. Саме тому виникає чимало непорозумінь з приводу кількості рекордів, чемпіонів світу, спортсменів і так далі. Щоб ви розуміли, у нас на рік проводиться чотири чемпіонати світу: два басейнових і два глибинних.
– А які ще відмінності між собою мають ці організації?
– CMAS – дуже бюрократична та офіційна, вона займається розвитком всіх активностей під водою: дайвінг, підводне фотографування, підводне плавання тощо. Вона визнана Міжнародним олімпійським комітетом.
Також існує більш аматорська, волонтерська організація, яка є гнучкішою структурою – це AIDA. Вони теж фіксують рекорди та проводять змагання.
– Тепер зрозуміло. А повернімося тепер до вашої поїздки на ці чемпіонати світу.
– Так, так. Я поїхала на обидва чемпіонати світу (у басейні), бо хотіла якомога гучніше представляти Україну на будь-якій доступній мені платформі. І ось якимось чином, без особливих тренувань, я оновила практично усі національні рекорди на СМАS, які й до цього належали мені. Через два тижні я поїхала на чемпіонат світу від AIDA і додала там по 15-20 метрів. Це просто щось неможливе, бо додати хоча б кілька метрів за сезон вважається чимось «вау».
– Які були думки після таких успіхів?
– Це був знак, що, мабуть, я себе все-таки недооцінювала. Зрозуміла, що я маю приховані резерви, тому мені стало ще цікавіше. Після цього я повернулася у Харків на кілька тижнів. Це теж був доволі непростий досвід. Всі ці прильоти влітку 2022-го… Я тоді вперше сама зіштовхнулася з українськими реаліями: вибухи, руйнування, втрати… Це було дуже непросто, хоча я й була вже «пом’ятою» фрідайверським досвідом. Коли я повернулася до Єгипту, аби готуватися до глибинного чемпіонату світу, то мені знадобилося декілька тижнів, щоб повернутися до принаймні нейтрального стану.
– Саме емоційного стану?
– Емоційного та психологічного. Це насправді дуже важливо, бо все взаємопов’язане, а у фрідайвінгу це особливо відчувається. Психологічний стан впливає на наші емоції, які викликають вироблення певних гормонів, і це вже позначається на фізіології та відповідно на результатах. Взагалі у тому стані, що я перебувала, пірнати було не дуже безпечно, але у той рік я була трохи crazy.
– Як саме у вас пройшов процес відновлення після повернення з України?
– У мене було фізичне та емоційне вигорання внаслідок перетренування. Я робила overtraining, бо мені дуже хотілося показати класний результат. Але у фрідайвінгу, особливо глибинному, дуже виснажується нервова система. У мене ж до цього просто не було такого досвіду, я тоді не мала й тренера, який міг мені підказати. Я просто йшла все глибше та глибше, але це не зовсім розумний підхід. Я не могла спати вночі, бо нервова система постійно у напрузі й розслабитися просто неможливо.
– Проте на чемпіонат світу ви все-таки поїхали та досягли успіху.
– Так, тоді він проходив у Каші (Туреччина). Я не мала якихось великих очікувань, хоча вже пірнала на 90 метрів, що на 30 метрів більше, ніж мій торішній рівень. І ось там, у Каші, я несподівано здобула дві золоті медалі на глибинному чемпіонаті світу. Це був мій перший рік тренувань у глибині. Досвідченіші за мене дівчата не впоралися із виконанням своїх заявок, втратили свідомість, не розрахували сили, а я змогла зробити все, аби здобути два золота.
– Усе за канонами голлівудських стрічок.
– Це було диво, яке мало статися. Мені здається, що ці перемоги, у той перший рік війни, були особливо потрібні Україні. Я відзначила, що реакція та підтримка від українців у цей важкий час була набагато більшою, ніж у мирний період.
«На чемпіонатах світу ми не маємо призових фондів, але я зрозуміла, що якщо тобі дійсно потрібен ресурс – він знайдеться»
– Після таких успіхів вже було чітке усвідомлення, що фрідайвінг – це дійсно ваше?
– Так, відтоді я вирішила, що потрібно дати фрідайвінгу шанс, подивимося, що вийде. І наче непогано виходить:) Тому я намагаюся знаходити можливості, аби робити це на професійному рівні, хоча це нелегко.
– А в чому саме полягає складність?
– Скажімо так, це не найдешевший вид спорту, у нас немає призового фонду на чемпіонатах… Якщо ти виграєш на CMAS, то можеш розраховувати на щось від Міністерства, також з часом додалася підтримка від спонсорів. А на AIDA призові рідко покривають витрати на саму участь в чемпіонаті. Та й чемпіонат – це одна історія, яка триває тиждень-два, а потрібно ж ще приїхати на місце змагань, аби адаптуватися до клімату, води. Зазвичай це все проходить у курортних зонах, де є класні умови для пірнання.
– Можемо озвучити порядок цифр, в які обходиться фрідайвінг?
– Не дуже хочу говорити про суми, але можу сказати, що просто участь у змаганнях – це 500-1000 доларів. Одне глибинне тренування від 45 до 55 євро за сесію. Проживання може коштувати по-різному. Ще є перельоти з додатковим багажем, бо потрібно перевозити своє обладнання.
Можна і з мінімальними сумами оптимальніше використовувати свій бюджет, їздити на одне-два змагання, тренуватися на Філіппінах, де доволі дешеве проживання. Ну або це Дахаб у Єгипті, де просто є доступ до глибини. Але я не можу наразі собі дозволити заощаджувати на таких важливих речах, перебуваючи на такому високому рівні. Тут важлива і безпека, не так багато місць у світі, де можна довіритися організаторам.
– Кажуть, на мріях заощаджувати – шкідливо.
– У мене взагалі дуже змінилося відчуття бюджету. Коли я займалася у Єгипті, то мені доводилося виживати на кілька сотень євро, які я отримувала за свою роботу. Багато людей мені допомагали – я вдячна їм за це. Наприклад, я не платила за тренування, бо сама працювала у центрі. Але в такому режимі важко жити, бо це суцільний екстрим, виживання. А для того, аби показувати найвищі досягнення у тебе навпаки має бути мінімальний рівень стресу.
– Грошові питання перед змаганнями вдало вирішуються?
– Я зрозуміла, що гроші – далеко не головне. Минулого року я отримала запрошення на турнір з одним із найкращих майданчиків для фрідайвінгу. Там бюджет 8-10 тисяч доларів на змагання: участь, переліт, проживання, тренування тощо. У мирні часи я б собі такого не дозволила б. Ці гроші можна було б раціонально використати, але у мене відключилася ця раціональна історія:)
Я просто почала рухатися за своїм покликом та відчула, що це один з найкращих майданчиків для фрідайвінгу, на яких можна заявити про Україну. Якщо для цього мені потрібно знайти такі гроші – знайду. Коли я туди їхала, то не мала усієї суми, все знайшлося у процесі. Це дало розуміння, що якщо тобі дійсно потрібен ресурс – він знайдеться. І на цьому турнірі я встановлюю перший рекорд, потім другий, третій… Тоді у мене теж відбулися серйозні внутрішні зміни: до початку змагань та після – це були дві різні Катерини.
– Хвилювання перед такими серйозними змаганнями все одно ж присутнє?
– Я просто продовжувала робити свою справу, хоча звісно було і хвилювання, і різні думки. Але цей турнір виявився настільки важливим для мене… Я такий потужний фідбек отримала від українців та іноземців, що зрозуміла наскільки я недооцінювала себе та силу фрідайвінгу. Ніколи не знаєш, що саме стане останньою краплею, яка призведе до змін.
Зараз я вже третій рік у такому потоці, досліджую нові території. З минулого року я додала 10 метрів до рекорду AIDA, 9 метрів до абсолютного рекорду. І це в дисципліні без ласт, яка є найважчою.
– А чому саме занурення без ласт вважається найважчим у фрідайвінгу?
– Єдине, що ми у цій дисципліні можемо покращити – це своє тіло, а в інших можна робити upgrade свого обладнання. Насправді люди дуже спрогресували за останні роки саме завдяки покращенню обладнання. У дисципліні без ласт 50-100-200 років тому могли пірнати і зараз можуть. Тобто зараз без ласт ти можеш лише поліпшити свої фізичні дані. Для порівняння, коли дівчата встановлювали рекорди, то навіть один метр прогресу за кілька років – це супер досягнення. А я прийшла така і типу: «Що ви тут робите? Один метр – нецікаво».
«Я заявила світовий рекорд саме на чемпіонаті світу. Ніхто такого не робить, оскільки тут більше ризиків»
– Показники жінок та чоловіків у фрідайвінгу серйозно відрізняються?
– Раніше різниця була досить великою і мені здавалося, що чоловіча та жіноча фізіологія дійсно сильно відрізняються. Серед чоловіків рекорд у 102 метри тримається вже 6-7 років і ніхто не може його побити. Жіночий рекорд був 70+, а цього року вже менше ніж 20 метрів відстані від чоловічого топ-показника.
– Сумніви щодо того, чи вдасться бодай повторити рекорд, чи вдасться встановити новий, завжди десь поруч?
– До 80 метрів я була готова ментально ще минулого року, але навіть показник у 78 я сприйняла як супер. Цього року викликом стало те, що змагання проходили у холодній воді, у Каламаті (Греція). Я не знала, чи вдасться мені бодай наблизитися до минулорічних результатів. Але на тренуванні мені підкорилася позначка у 80 метрів.
Насправді той факт, що я заявила світовий рекорд на чемпіонаті світу – це вже був серйозний виклик. Ніхто такого не робить. Зазвичай у цій дисципліні рекорди ставлять поза чемпіонатом світу, особливо це стосується категорії без ласт, бо менше ризиків, є можливість контролювати процес.
– Наскільки серйозна конкуренція у фрідайвінгу чи нині головний опонент – це ваші попередні досягнення?
– Мені не було цікаво просто змагатися за медаль, бо будь-який результат, який я показала, означало б золото, оскільки найближча заявка до мене була 71 метр. Але, коли я поставила цей зухвалий рекорд, то зрозуміла, що маю потенціал і фізична форма дозволяє спробувати зробити ще більше. Тому замість того, аби відпочити після цього виснажливого сезону я ухвалила рішення потренуватися ще два місяці і, здається, непогано вийшло:)
«Знаходитися під водою – це вже ризик. Іноді може статися тимчасова втрата свідомості»
– Ви чимало казкових локацій відвідали за цей час, тому цікаво дізнатися відповідь на питання про найкраще місце, де вам доводилося занурюватися у воду?
– Однозначно – це Кариби. Природа просто надзвичайна, я відразу закохалася в неї. На Карибах також були мої перші глибинні змагання у 2017 році. Теж зухвала поїздка була, якщо чесно. Я тільки пройшла початковий курс, маю показник 17 метрів з горем пополам, і знайомий запросив мене на Бонейре поїхати з ним, бо він мав знімати спроби світового рекорду.
Я не розуміла, що робитиму там зі своїми 17 метрами, але мені дуже хотілося. Поїхала за своєю мрією і за 10 днів розпірналася до 41 метра. Там я зрозуміла, що таке фрідайвінг. Це зовсім різні умови, якщо порівнювати з Одесою та кар’єрами. Непоганий апгрейд після Кінбурнської коси:)
– Але навіть у казкових місцях, а тим паче під час занурення у воду, може виникнути екстремальна ситуація, чи не так?
– Ми знаходимося у воді – це вже ризик. Але у фрідайвінгу, враховуючи його історію, дуже багато уваги приділяється саме безпеці занурення. Саме тому ми намагаємося почати знайомство з водою через курс, через глибоке розуміння предмету: що відбувається з нашим тілом, як воно працює при затримці дихання, на глибині. Насправді у нас є багато адаптаційних механізмів, аби затримувати дихання довше та пірнати глибше, оскільки наше тіло створено для того, аби бути у воді бодай якийсь час.
Звичайно є ризики, але їх потрібно прораховувати. Тут велику роль відіграє свідомість самої людини, яка займається фрідайвінгом, наскільки вона відповідальна підійшла до справи. Основне правило фрідайвінгу – ніколи не пірнати одному, лише з досвідченим напарником.
– А наскільки поширеною серед фрідайверів є кесонна хвороба?
– Вона скоріше притаманна дайверам, які більше часу проводять на глибині з обладнанням. Саме через цей тиск азот проникає у тканини організму і потрібно більше часу на його виведення. Заведено вважати, що у фрідайверів менший ризик виникнення кесонки, але є одне але. Враховуючи стрімкий прогрес, коли люди наближуються до позначки у 100 метрів за два-три роки тренувань, то це може мати свої негативні наслідки. Такі глибини краще підкорювати, коли в тебе вже є досвід. Після одного занурення інколи потрібно відпочивати три-чотири дні.
Також може статися тимчасова втрата свідомості, але це не щось небезпечне, якщо дотримуватися правил. Обов’язково має бути медична команда. У довгостроковій перспективі такі тимчасові відключення свідомості не призводять до відмирання клітин мозку чи ще чогось страшного. Проте якщо людина рухається за цифрами, хоче потішити своє его, втрачає відчуття реальності та власних можливостей, то ризики суттєво зростають.
«За ці роки я стала іншою, усвідомивши, що море, океан та вода – це мій другий дім»
– У чому фрідайвінг, на вашу думку, переважає інші види спорту?
– Тут можна прогресувати, перебуваючи у зоні комфорту. В цілому прогрес у більшості людей сприймається через якесь надзусилля, «перелом» себе. А у фрідайвінгу ми більше пізнаємо себе і знаходимо інший, екологічний спосіб зростання. Тобто ти прогресуєш, розширюючи зону свого комфорту, не переступаючи свій ліміт. Це найпрекрасніше, що може бути у фрідайвінгу.
– Перед Олімпіадою в Парижі в ЗМІ з’являлася інформація, що організатори роздумували над тим, аби включити фрідайвінг до олімпійських видів спорту. Той-таки Вільям Трубридж – чемпіон світу і володар світових рекордів із фрідайвінгу – сам просував такий варіант, називаючи фрідайвінг єдиним по справжньому водним видом спорту. Чи погоджуєтеся з такою ініціативою?
– Як олімпієць, я дуже багато думала про це. Мені здається, це може бути прикольний досвід. Фрідайвінг зараз переходить певну трансформацію: від духовного заняття до професійного спорту. У басейні нині демонструються дуже щільні результати. Вже наступного року фрідайвінг буде представлений у програмі Всесвітніх ігор. Я думаю, що за цим буде цікаво спостерігати, якщо буде професійна подача, над чим ще потрібно працювати.
За глибинними зануреннями, звичайно, буде набагато цікавіше спостерігати, але не всюди можна подібне організувати. Є думки, що через включення до ОІ фрідайвінг може втратити свій шарм, але я думаю, що в цьому і є його краса. У ньому завжди буде присутня і ця духовна, рекреаційна складова. Не треба забувати, що фрідайвінгом спокійно можна займатися без перегонів за рекордами та досягненнями.
– Вже незабаром кінець 2024 року. Чимало людей у цей момент полюбляє підбивати власні підсумки, будувати плани на наступний рік, я ж у вас хочу запитати щодо ваших мрій загалом. Про що наразі мріє Катерина Садурська?
– Основне – я хочу, аби Україна якомога швидше перемогла у цій війні. У мене є дуже багато ідей з розвитку фрідайвінгу та спорту в країні. Мені хотілося, аби ресурс усіх українців нарешті направлявся на відбудову, розвиток та процвітання, а не на боротьбу з цими жахіттями та постійним виживанням. Я вірю в Україну, у нас надзвичайний потенціал, нам є що сказати світові.
З іншої сторони, за ці кілька років я стала іншою. Я усвідомила, що море, океан, вода – це мій другий дім. Напевно, я б вже не змогла постійно жити у місті, бо це буду не я. Хотілося б знайти місце у світі, де я могла б проводити певну частину часу, пірнати та продовжувати своє єднання з водною стихією. Тому маю дилему: хочу жити в Україні, але не можу без глибокої та чистої води.
***
Всі фото – особиста сторінка Катерини Садурської в Instagram