Ексчемпіон світу з шахів Руслан Пономарьов: «Обмірковую, чи не оформити заповіт, залишити родину в Іспанії і поїхати воювати»

16-й чемпіон світу 2002 року (за версією ФІДЕ), 40-річний міжнародний гросмейстер Руслан Пономарьов (Україна) уже 12 років мешкає в Іспанії, але в Києві залишилися родичі нашого знаменитого «гроса». Найголовніше ж – душа великого шахіста залишилася із батьківщиною, і під час бесіди в уродженця Донецької області відчувається велика турбота та біль щодо України. 

В ексклюзивному інтерв’ю сайту sport-express.ua з Русланом Пономарьовим:

• приємні спогади, як два українці у Москві розіграли шахову корону; 
• про спільну книгу шахових зірок України, зібрані кошти від якої пішли на ЗСУ;
• зворушливі думки Руслана написати заповіт і піти воювати, його біль за Батьківщиною;
• про вибиті від обстрілу шибки і вікна в клубі Краматорська, де виховувався майбутній світовий король;
• про втому європейців від війни в Україні і як цьому протистояти;
• про провокації, пов’язані із російськими шахістами, які продовжують грати в змаганнях під егідою ФІДЕ. 
• про захоплення кулінарією, йогою і велоспортом. 

«Шахіст Коваленко грає з окопу, підключається зі «старлінку»

— Руслане, вітаю! Ви є шаховим королем, досягли вершини у спорті. Які тепер цілі перед собою ставите? 

— Я продовжую грати у шахових турнірах. Але вже не так активно, як це було раніше. Можливо, трохи за інерцією. Адже шахи мені подобається, я присвятив їм багато часу. Мені до вподоби їздити в різні країни і грати в міжнародних турнірах. 

Розумію, що результати вже дещо інші, ніж було раніше. Але все ж ставлю перед собою маленькі цілі, щоб шукати мотивацію. Бо шахи — це важлива частина мого життя. Їм я присвятив свої найкращі роки.

Прагнути серйозних спортивних вершин мені навіть дещо соромно, адже в Україні — війна. Я багато років мешкаю в Іспанії. В той же час на моїй Батьківщині люди воюють.

Наразі мої батьки і сестра перебувають у Києві, де більш-менш спокійно. Водночас мешканці, наприклад, Харкова, постійно перебувають під обстрілами ворога. Бо там ближче до лінії фронту. 

— Як відомо, в шахах дозволено виступати одночасно в чемпіонатах різних країн. В яких лігах за команди граєте?

— Граю у лігах Чехії, Франції, Іспанії. Раніше ще виступав у бундеслізі Німеччини. Але зараз — ні, адже наша команда розпалася. Взагалі, на мою думку, під час війни великих спортивних амбіцій у провідних українських гросмейстерів немає. Всі вони більше виступають за інерцією.

— До яких змагань готуєтеся?

— Мене запросили на Кубу, взяти участь у меморіалі третього чемпіона світу Хосе-Рауля Капабланки. Я ніколи не був на цьому острові, тому дуже цікаво буде його відвідати.

Руслан Пономарьов, фото: особистий архів Р.П.

Раніше збірна України стала перед собою високі цілі у командних змаганнях. Але останній раз наша команда навіть не поїхала на чемпіонат Європи. В цьому році Всесвітня шахова олімпіада пройде в Будапешті (Угорщина). До речі, там наразі мешкає наймолодший гросмейстер світу, українець Ігор Самуненков (його інтерв’ю сайту Sport-express.ua читайте тут, – прим. М.Ш.). Невідомо, чи візьме участь в олімпіаді наша збірна. Адже ситуація через війну є незрозумілою.

Один із лідерів збірної України Ігор Коваленко наразі воює. Пішов добровольцем до війська. Коли я захожу на онлайн-турнір на сайті Chess.com, бачу там його. Ігор грає з окопу, з мобільного телефону. Підключається до Інтернету зі «старлінку». 

— Нині для Ігоря Коваленка є проблемою участь в шаховій Олімпіаді та інших командних змаганнях? 

— Так, хоча він є сильним міжнародним гросмейстером, рівень якого відповідає збірній України. Знаю історію, коли Коваленко був готовий поїхати на командний чемпіонат Європи. Але армійське командування давало йому відпустку лише на дні цього змагання. Ігор не встигав відпочити хоча б день перед чемпіонатом Європи. Тому вирішив не брати участь, щоб не підводити колег. Не був впевнений, що зможе без підготовки і відпочинку після перебування на передовій відіграти найкращим чином. 

— Як ви оцінюєте потенціал чоловічої збірної України з шахів? Є думка, що наша національна команда останнім часом слабше, ніж була років десять тому. 

— Нині проблемно для нашої збірної України навіть зібратися в найкращому складі. Про це красномовно свідчить приклад Ігоря Коваленка. Складно зібрати шахістів відповідного рівня, які можуть виступити на командних змаганнях за країну. Також бувають складнощі із фінансуванням цих відряджень. Бо в бюджеті нашої країни існує дефіцит, а фінансова допомога від іноземних партнерів часто-густо запізнюється.

Тому подекуди виникають думки, що ці гроші на шахи краще не використовувати. Натомість спрямувати на інші потреби, зокрема, військові.

«Обмірковую варіант, щоб оформити заповіт, залишити родину в Іспанії і поїхати воювати»

— Про повернення в Україну не думаєте? 

— З початку війни пройшло вже два роки. Я постійно думаю, як підтримати нашу країну. Обмірковую навіть варіант, щоб оформити заповіт, залишити родину в Іспанії і поїхати воювати в Україну. Як ще допомогти, більше в голову не приходить. Хоча є відчуття, що маю допомагати активніше. 

Якби не мав родини і малолітніх дітей, то вже давно повернувся був в Україну. Саме діти мене тримають в Європі. 

Нещодавно бачив інтерв'ю відомого українського тенісиста Сергія Стаховського. Він пішов добровольцем у ЗСУ. Хоча мав «бронювання», бо в родині троє дітей. До війни Сергій жив в Угорщині, займався виноробством. А тепер воює в Україні. Щоб зробити такий сміливий вчинок, треба мати особливий, сталевий, характер.

Сергій Стаховський, фото: Instagram

На жаль, востаннє в Україні я був ще перед пандемією ковіду, у 2019 році. Поїхав на новорічно-різдвяні змагання. Пізніше збирався відвідати Україну, але через пандемію кордон було зачинено. Коли ситуація із ковідом покращилася і всі вакцинувалися, я збирався побувати в Україні в 2022 році. Зокрема на Великдень. Але почалася велика війна, і знову не вийшло.

— А родичів із Києва забрати до себе не хочете? 

— Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, сестра і батьки приїхали до мене. Вони побули більше року. І все ж вирішили повернутися в Україну. Далися взнаки інша мова, інший побут, відсутність друзів в Іспанії. Хоча в Києві наразі тривожно, постійно працює ПВО і є влучання у житлові будинки.

Я пропонував рідним знову повернутися до мене, якщо у Києві виникнуть проблеми з електрикою чи опаленням. Добре, що зима пройшла більш-менш спокійна. Хоча, якщо закінчаться боєприпаси для установки «Петріот», то чим тоді у столиці збиватимуть ворожі ракети і дрони?!

«Кошти, які заробив у найкращі часи кар'єри, інвестував»

— Яким чином підтримуєте рідну країну у складні часи? 

 — На початку широкомасштабного вторгнення я зв'язався із відомими українськими гросмейстерами. Запропонував зробити щось корисне для підтримки ЗСУ. Спільно із виданням New in Chess ми підготували книгу (англійською мовою) «From Ukraine with love for chess». У ній представлена творчість провідних діючих гросмейстерів України.

Кожен із нас прокоментував свою найкращу партію. Всі зібрані від продажу цієї книги кошти пішли на підтримку наших військових. Це близько 20 тисяч €. Зрозуміло, не так багато. Але нам дуже хотілося підтримати і чимось допомогти оборонцям України. 

— Ви — гросмейстер світового рівня. І можете приносити користь Україні, прославляючи її своїми гучними перемогами. Особливо в складі національної команди. Це також слугує підтримкою країни і привертає увагу світової спільноти до російсько-української війни… 

— Я готовий виступати за збірну на будь-яких змаганнях, щоб захищати престиж країни. Але шахи, на жаль, не такі популярні, як футбол чи теніс. Приміром, можна влаштувати благодійний футбольний матч на підтримку України, на який прийдуть десятки тисяч вболівальників. Там можна зібрати чималу благодійну суму. А ось у шахах так не вийде. 

— Наразі живете виключно за рахунок шахів чи маєте ще іншу спеціалізацію?

— Я професійний шахіст. Здобуваю призи на турнірах, іноді займаюся тренерською діяльністю. Деякі кошти, які заробив у найкращі часи своєї спортивної кар'єри, інвестував у певні проєкти. Не можу назвати себе заможною людиною. Але на більш-менш комфортне життя грошей вистачає.

Руслан Пономарьов, фото: Спорт XL

— За що любите шахи?

— Вони завжди подобалися тим, що давали відчуття свободи. Це більше індивідуальний вид спорту, ніж командний. Якщо погано зіграв, то несеш у власну відповідальність.

За допомогою поїздок на турніри можна подивитися різні країни, познайомитися із цікавими людьми різних національностей. 

В складі збірної України я багато разів брав участь на Всесвітніх олімпіадах, а дві з них ми виграли. Такі змагання – важливі. Після перемоги у них виникає відчуття ейфорії, гордості за країну. Але це дуже швидко проходить. 

Зараз для мене працювати, приміром, в офісі, нереально. А ось проблеми прокидатися просинатися зранку у мене немає. Адже потрібно відправляти сина до школи.

«Спогади дитинства через війну пов'язані із не найкращими асоціаціями»

— Згадаємо ваше дитинство. Що згадується із початкового етапу спортивної кар’єри?

— Я народився у місті Горлівка (Донецька область). У десять років переїхав до Краматорська. Це лише 50 км від Горлівки.

Зараз переглядаю мапу Донеччини, де відбувається бойові дії. І згадую містечка і міста, на які ми їхали на змагання. Наприклад, Макіївку чи Горлівка. На жаль, вони нині окуповані. 

Краматорськ, в якому я навчався у шаховій школі, фактично є нинішньою столицею Донецької області. Але там також не дуже безпечно, через це багато мешканців виїхали подалі від лінії фронту.

В шаховому клубі Краматорська через нещодавні обстріли були вибиті вікна і шибки. Тому спогади дитинства на сьогодні пов'язані для мене із не найкращими асоціаціями.

— За рахунок чого у свій час Краматорська шахова школа так високо піднялася, виховала цілу плеяду видатних гросмейстерів, і вас в тому числі?

— Для розвитку юних талантів там були створені всі умови. Водночас занадто великих сподівань у організаторів не було. 

Краматорська шахова школа була своєрідним стартапом у нашому виді спорту. Там зібралисі ентузіасти, які дуже любили шахи. Всі разом займалися, тренувалися і обмінювалися ідеями. Нас готували висококваліфіковані наставники. 

Водночас мені, дитині, було важко переїхати з одного міста до іншого, без батьків і родини. Я був один із перших, хто це зробив. Пізніше інші юні шахові таланти і з різних регіонів України (та їхні батьки) побачили, що система підготовки успішно працює і також вирішили приїхати туди. Нагадаю, в свій час у Краматорську займалися майбутні гросмейстери: Захар Єфименко, Катерина Лагно, Олександр Арещенко та інші. Багато гравців серйозного рівня прийшли через цю школу. 

— У вас були серйозні спонсори, які підтримували на спортивному шляху?

— Якщо займатися шахами серйозно і на високому рівні, то на потрібні значні кошти. Приміром, якщо їздити на чемпіонати світу, Європи та інші міжнародні змагання. Кожна поїздка коштувала чимало. І це була середина 90-х років, коли Україна тільки нещодавно стала незалежною і переживала не найкращі часи в економічному плані.

Мені пощастило. Час від часу на моєму шляху з'являлися бізнесмени, які готові були підтримувати спорт. Вони казали: «Мені подобається цей хлопець!» І допомагали. Дякуючи цьому, я міг їздити на важливі змагання. Взагалі тоді на Донеччині діяла соціальна програма розвитку шахів, цей вид спорту був у тренді. 

«Перед матчем мій рейтинг був вищим, ніж у Іванчука»

— Очікували, що у 18 років переможете в матчі за світову корону іншого українця, 33-річного Василя Іванчука (Львів)?

— Звичайно, я готувався перемогти в цьому матчі. Якщо цього не очікуєш і не прагнеш, навіщо взагалі грати?! Коли я боровся в фіналі проти Іванчука, мав міжнародний рейтинг 2727 одиниць. У Василя Михайловича він тоді сягав 2717. Тобто в мене було на 10 пунктів вище. Зрозуміло, це не такий важливий показник. Звичайно, у Василя Іванчука на той момент було значно більше досвіду, тому він вважався фаворитом. Але різниця між нами була не така вже й велика, щоб я не міг перемогти. 

Василь Іванчук, фото: European Chess Union

Зараз, коли вже маю 40 років, ловлю себе на думці, що дивлюся на рік народження моїх суперників. І переважно я старший за них. Тобто зараз знаходжуся фактично у ролі Василя під час нашого матчу, і тепер краще розумію його тодішній стан. 

Із молодими шахістами змагатися нелегко. Адже у них багато мотивації та енергії. Також вони чимало часу витрачають на заняття шахами. 

— За рахунок чого все ж вдалося перемогти Іванчука?

— Складових цього успіху багато. Серед іншого, тоді в матчі мені допомагали досвідчені тренери, відомі гросмейстери. Ми разом добре підготувалися по дебютам. В першу чергу аналізували ті початки, які зазвичай грає Василь Іванчук. Бо мали небагато часу для підготовки. Все було охопити неможливо, але актуальні варіанти ми підготували. Зрозуміло, треба було врахувати, що і Василь Михайлович готувався до початків, які я зазвичай граю. 

Потрібно також було фізично і психологічно підготуватися для вирішального поєдинку. Ми прагнули цей час використати максимально корисно. 

— Зараз складно у це повірити, але у 2002 році два українці розігрували світову шахову корону саме у москві…

— Тоді відбувалося святкування Нового року. І наш президент оголосив у своєму зверненні, що наступного року чемпіон світу шахів буде з України.

З того часу пройшло багато років. Це вже просто приємні спогади. Тепер маю шукати нову мотивацію по життю. 

«Якщо створювати перфоманс у партіях із росіянами, вороги це можуть використати проти України»

— Як Ви ставитеся до того, що разом із вами в турнірах постійно змагаються російські шахісти? 

— Мені психологічно важко змагатися у нинішній час проти російських шахістів. Росіяни інколи перед партією самі запитують: «Руки не будемо потискати?» (це така традиція перед початком і після завершення партії — авт.). 

Через це постійно трапляється казуси і неприємні ситуації. Наприклад, коли російський гросмейстер Владислав Артем'єв програв українцю Юрій Кузубову. І ворожі пропагандисти використали, що вони потиснули один одному руки. Коли ти виграєш, а суперник подає тобі руку (у знак здачі партії), завжди думаєш над тим, потискати її чи ні. Це ж багатовікова шахова традиція. 

Руслан Пономарьов, фото: особистий архів Р.П.

— Як відомо, Всесвітньою шаховою федерацією (ФІДЕ) також керує росіянин Аркадій Дворкович. Під час війни це суттєво впливає на ситуацію в шаховому світі? 

— Фактично ФІДЕ нині контролює росія. А я представляю на змаганнях Україну. Тому у партіях проти росіян намагаюся вести себе більш-менш цивілізовано. Якщо створювати якийсь перфоманс, вороги це можуть використати проти нашої країни. 

Адже суспільна думка громадян України і країн Європи може відрізнятися. Деякі речі люди можуть розуміти по-різному. Важливо, що підтримка українців з боку європейських країн зберігалася чи збільшувалася.

Не хочеться якимось чином цьому нашкодити. Бо все ж якась втомленість від України в Європі є. Про нашу війну останнім часом все менше новин показують по іспанському телебаченню. Доводиться постійно спілкуватися з місцевими на цю тему і доводити свою позицію.

— Розкажіть про свою родину. 

— Моя дружина родом з Іспанії. Доньці Сільвії — три рочки. Я сам у цьому віці ще не грав у шахи. Донечка поки що розкладає фігури на дошці, нібито ці іграшки.

Сину Ярославу — сім років. Нещодавно він почав відвідувати шаховий клуб, вже трохи грає. Я не думаю, що Ярослав буде професійним шахістом. Хоча сину цікаво, чим займається його батько. 

Син по разу на тиждень ходить на гуртки шахів і футбол. Також двічі на тиждень відвідує гурток плавання. У вільний час Ярослав гуляє в парку, читає книжки, дивиться фільми.

Поки що мої діти будуть пробувати займатися різними речами. А згодом оберуть те, що більше їм сподобається. 

— Чи ви цікавитеся окрім шахів? Маєте якісь хобі?

— Мені трохи соромно про це розповідати. Адже в нашій Україні йде війна. А в Іспанії, навпаки, жити дуже добре. Якщо я розкажу про свій розпорядок дня, то можу отримати зауваження від українців. 

Взагалі, окрім шахів, займайся йогою. Подобається куховарити, іспанська кухня. Навіть відвідував кулінарні курси. Щоб розвивати у дітей корисні звички, вчуся готувати і навчаю їх. 

Зі своїм багаторічним другом їздимо на велосипедах. Багато гуляю, адже погода в Іспанії — чудова. Поруч море. Я мешкаю в містечку, від якого 20 хвилин на метро їхати до Більбао.

Довідка сайту sport-express.ua

• Руслан Пономарьов народився 11 жовтня 1983 року у Горлівці (Донецька область)
• Гросмейстер, чемпіон світу із шахів 2002 року за версією ФІДЕ. 
• Заслужений майстер спорту України (2001).
• У складі збірної України – дворазовий переможець шахових олімпіад 2004 та 2010 років, переможець командного чемпіонату світу 2001 року.
• Віце-чемпіон Європи (2001). Срібний призер Кубку світу (2005). Чемпіон України 2011 року.
• Проживає у Більбао (Іспанія). Одружений, має двох дітей.