«Полісся намагатиметься виграти й УПЛ, і Кубок України», – Грицук про амбіції житомирського клубу та Усика на зборах
Автор – ІГОР ДМИТРЕНКО
Грицук – один з найдосвідченіших гравців нинішнього Полісся. Дебютував у Кривбасі, перейшов до Олександрії, де пройшов шлях від Першої ліги до УПЛ; і ось тепер проробив теж саме з Поліссям.
Півзахисник Василь Грицук в ексклюзивному інтерв’ю сайту sport-express.ua розповів про:
- феномен Полісся
- Олександра Усика
- те, як міг стати воротарем
- коли завершить кар’єру
«Буткевич вірить у Калитвинцева та повністю йому довіряє»
– Василю, хочеться розпочати наше інтерв’ю все ж із питання про клуб, кольори якого ви захищаєте вже четвертий рік. В чому феномен Полісся? Клуб, який тільки-но вийшов з Першої ліги, одразу нав’язав боротьбу грандам за чемпіонство.
– По-перше, справа у нашому президенті Геннадію Буткевичу. Він взяв команду під своє, як-то кажуть, крило. У нього великі плани на майбутнє щодо Полісся. В цілому поточні успіхи команди – його заслуга. А от в чому феномен нашої команди саме зараз – тут є слід війни. Ми довгий час знаходились разом, пліч-о-пліч.
І велика заслуга президента, що він в цих важких для всієї України умовах зумів зберегти цю команду. Як казав Валерій Лобановський, команда не будується за півроку-рік. На це потрібен час. У нас же якраз було достатньо часу. Тому наразі маємо хороший результат.
– Твоя думка: тренерський фактор, тобто фактор Калитвинцева, відіграє важливу роль в цих успіхах? Адже все ж тренерську кар’єру Юрія Миколайовича до цього важко назвати дуже успішною.
– Впевнений, роль тренера тут також дуже велика. Але чому з іншими командами у Юрія Миколайовича не було великих здобутків – у нього було мало часу. Тут же у нього гарні стосунки з президентом Буткевичем, і був час на побудову команди. А головне – є довіра. Президент йому повністю довіряє та вірить в нього.
Геннадій Буткевич і Юрій Калитвинцев, фото: ФК Полісся
– Окрім чемпіонату Полісся продовжує боротьбу за Кубок України й не так давно дізналось ім’я суперника по півфіналу – це Ворскла. Зізнайтесь, на який жереб ви очікували? Чи не хотілось зустрітись у півфіналі з Шахтарем?
– Всі розуміють, що це півфінал, й тут неважливо, хто буде суперником, адже всі дуже сильні. Чи то Шахтар, чи то Ворскла, чи то Чорноморець. Усі будуть відчайдушно битись на цій стадії за путівку до фіналу. З іншої сторони, звичайно, ніхто не хотів у суперники Шахтар. Адже твої шанси перемогти одразу зменшуються. Але навіть якщо б нам випав Шахтар, то ми б бились до кінця, як і проти інших опонентів. Неважливо, з ким грати у півфіналі, тут немає слабких, от і все.
«Усик сумує за командою та приїжджає, як тільки з’являється вільний час»
– УПЛ та Кубок України. Уявімо, якби можна було обирати, що виграти, що б ти обрав та чому?
– А навіщо вибирати, якщо можна перемогти в обох турнірах (посміхається, – прим. І. Д.). Важко сказати, що б я обрав. Одне скажу точно: треба битись на двох фронтах. У Кубку нема права на помилку, і тим цікавіше. Якщо все ж треба обирати, то, певно це буде чемпіонат.
– На іспанські збори у розташування Полісся приїздив Олександр Усик. Наскільки підтримка такої крутої персони зі світу боксу надихає команду?
– Він завжди з командою. Наразі так збіглось, що його тренувальний штаб знаходиться недалеко від нас – десь 70 кілометрів, як він сказав. З’явилось декілька вільних годин – і він одразу приїхав, аби підтримати колектив. Усик сумує за хлопцями. Розповідав, що ще з дитинства мав мрію грати в футбол; хотів відчути командний дух, підтримку. З нами йому завжди веселіше. Так, у нього є своя команда з боксу, але не настільки велика як у нас. Олександр завжди з усіма на зв’язку, його підтримка дуже відчувається, можемо поспілкуватись у будь-який вільний для нього час. Ми дуже раді, що він зміг приїхати.
Олександр Усик в таборі Полісся, фото: ФК Полісся
– Полісся готується до сезону в Іспанії. Як проходять збори, чи все заплановане команда виконує?
– Ви ж знаєте, збори зборами: скільки ти не працюй, але все покаже гра, наскільки ми добре підготувались. В цілому, звісно, усе заплановане тренерами намагаємось виконувати на сто відсотків.
– Яку мету клуб ставить перед собою на другу частину сезону: це просто місце в єврокубках чи, можливо, щось серйозніше?
– Наш президент та тренерський штаб ставлять перед командою максимальні завдання. Тому ми будемо намагатись виграти все, що можна: як Кубок України, так і УПЛ. Хочеться не просто завоювати місце в єврокубках, а як мінімум битись за медалі.
«Мама була проти того, щоб я грав у футбол»
– Ти є вихованцем школи Кривбасу. Пам’ятаєш, хто привів тебе у футбол та як почав тренуватись?
– Велика подяка моєму дитячому тренеру Володимиру Ніконовичу Яшніку. На жаль, зараз його з нами вже немає. Впевнений, без нього не було б такого футболіста як Василь Грицук. Звичайно, у нього багато вихованців, але, якщо розмовляти саме про мене, то він повірив в мене та дав поштовх у професійному розвитку. Був такий період, коли мене хотіли вигнати з команди, але, завдяки йому я отримав другий шанс.
У багатьох юних футболістів, на жаль, є така звичка: не розуміти, що тебе чекає у подальшому, якісь свої думки… Але, завдяки Яшніку, я усвідомив, що мені насправді потрібно та вчасно знову зосередився на футболі. З того моменту я почав працювати на футбольному полі та поза ним з подвійною енергією і у мене все вийшло.
Стосовно перших кроків у футболі, то, можна сказати, ніхто не привів і не сказав: ось, займайся. Навіть більше: моя мама була проти того, аби я грав. В ті часи у дітей та підлітків не було мобільних гаджетів тощо, тому увесь час ми проводили на вулиці, ганяючи м’яча. Я – не виняток, увесь час грав з друзями у дворі, а потім у спеціалізованій школі №69, де згодом почав навчатись. Володимир Яшнік мене помітив та далі запросив до школи Кривбас-84. Так починалась моя історія…
Василь Грицук, фото: ФК Полісся
– У мене є така інформація, що ще зовсім юним ти виступав на позиції воротаря. Чому вирішив змінити амплуа?
– Так, було таке (посміхається, – прим. І. Д.). Це був 2000 рік. Франція якраз виграла чемпіонат Європи. Мені дуже подобалась гра воротаря французів Фаб’єна Бартеза. Тому я навіть написав на воротарському светрі англійською БАРТЕЗ (звичайно, з помилками, але все ж) і його номер, та грав на позиції голкіпера. Але навіть це не заважало мені пробивати штрафні та пенальті. Вже пізніше з часом я змінив амплуа та став грати в полі.
– Ти дебютував за рідну команду у віці 19 років в 2007-му. Яким тоді був Кривбас та які спогади залишились з тих часів?
– Для місцевого вихованця дебютувати за рідний клуб в 19 років – це було щось неймовірне. Український футбол тоді був дуже сильним, в еліті грало багато зірок. Кривбас також був у розквіті: усе місто допомагало команді, допомагав тодішній президент Сергій Поліщук, металургійний комбінат Криворіжсталь. Фінансування було на рівні та й колектив топовий.
«Дуже допоміг свого часу Гігіадзе, вірив у мене та підтримував»
– В сезоні-2007/2008 у складі Кривбасу вистачало легіонерів, переважно албанці. Чи не важко було знаходити з легіонерами спільну мову?
– Не мені було важко, а їм знайти спільну мову з усіма. Легіонерам було важко спілкуватись з українцями. З іншої сторони усі розуміли мову футболу, тому на полі жодних проблем не було.
– Твоїми партнерами у Кривому Розі були такі легенди як Грановський, Бартулович, Мелащенко, Костишин, Сачко. Хто тоді справив на тебе найбільше враження?
– Дуже допоміг у моєму становленні як футболіста грузинський легіонер Васо Гігіадзе. Також запам’ятались настанови Костишина, Сачка. Але найбільше встиг потоваришувати саме з Гігіадзе, й він мене завжди найбільше підтримував. Він бачив у мені той потенціал, який не бачили інші в Кривбасі. Завжди казав, що у мене все вийде. Навіть допоміг мені з агентом, але то вже зовсім інша історія, яку не дуже б хотілось афішувати.
– У мене немає інформації, де зараз Гігіадзе. Можливо, у тебе є?
– Чесно кажучи, не знаю. Востаннє ми з ним розмовляли, коли він ще поїхав з Кривбасу у 2007 році. Після цього декілька разів переписувались, але потім, на жаль, зв’язок обірвався.
– У 2013 році Кривбас збанкрутів. Через довгих сім років на базі Гірника команду було відроджено. Як ти відреагував на цю новину?
– Знаєте, я місцевий, тому, звісно, це хороша новина для Кривого Рогу. Зізнаюсь, завжди слідкував і слідкую за клубом. Завжди мав у Кривбасі багато знайомих та друзів. Це рідна для мене команда, й тоді та і зараз в курсі всіх новин. Команда збанкрутіла, але, на щастя, відродилась.
Гравці Кривбасу, фото: ФК Кривбас
«До Кривбасу запрошували Караманіц і Приходько, але на той момент я був не готовий повертатись»
– Відроджений Кривбас повернув до складу деяких місцевих вихованців. Рябов уже грав тут, повернулись Бескоровайний, Стецьков. Також приїхав Хомченовський, про якого всі дізнались саме після виступів у Кривому Розі. Були розмови про Мірошніченка. А як щодо тебе: чи не виходив з пропозицією Кривбас?
– Розмови були, коли команда тільки відроджувалась, у Другій лізі. Тоді я грав в Олександрії і якраз відновлювався після серйозної травми. Кривбас запрошував повернутись, казали: «Давай, додому, будемо відроджувати клуб разом». Зустрічався з президентом Костянтином Караманцем, тодішнім головним тренером Геннадієм Приходьком.
Але для себе тоді вирішив, що хочу пограти в УПЛ, а не чекати як мінімум декілька років. Тому чесно сказав, що не готовий повертатись. Відчував на той період, що Друга ліга буде для мене кроком набагато назад. Як вони відреагували? Нормально, ми порозумілись, жодних образ ні в кого не залишилось.
– До речі, у соцмережах нещодавно всі побачили твоє спільне фото на іспанських зборах з іншими вихованцями Кривбасу: В’ячеславом Рябовим та Максимом Адаменком. Це не випадкова зустріч?
– Ми тренуємось з Кривбасом неподалік один від одного в Іспанії. До того ж, я дізнався, що наш друг Макс Адаменко, який наразі працює в Польщі, приїхав на стажування до Юрія Вернидуба. Він виїхав ще задовго до війни та зараз займається вихованням польських юних футболістів. Цікаво було зустрітись та згадати старі часі у Кривбасі.
«Міг поїхати до юнацької збірної України, але Косевич не відпустив – і шанс було втрачено»
– Попри великий досвід виступів на найвищому рівні, ти ніколи не отримував виклик до головної команди країни – збірної України. Чи є з приводу цього думки, переживання? Чи були за період кар’єри моменти, коли очікував на цей заповітний виклик?
– Ще коли грав за Кривбас, мене та мого однокласника, Івана Кучеренка, викликали до U-19. Він поїхав, а я через хворобу – ні; Олександр Косевич не відпустив. Сказав: «Ти не готовий і не покажеш після хвороби свій рівень». Аналізуючи це, зрозумів для себе, що у збірній грають переважно ті, які там вже довгий час. Тому той шанс було втрачено. Вже згодом, граючи на найвищому рівні, розумів, що не викликають, тому що десь не дотягую до цього рівня, рівня топових футболістів.
– В одному з інтерв’ю ти сказав, що не думав про своє майбутнє після завершення кар’єри. І все ж у цьому році вам 37 – це немолодий вік для професійного спортсмена. Контракт із Поліссям спливає влітку 2025 року. Що далі? Чи відчуваєш сили, аби пограти, скажімо, як мінімум до 40?
– Головне, щоб здоров’я дозволяло грати. Адже психологічно не відчуваю себе на 36 років. З іншої сторони, фізично. Звісно, вік вже немолодий, але сили грати на найвищому рівні точно є. Якщо ж колись відчую, що не витягую, то сам підійду до керівництва. Але думати про це наразі навіть не хочу, тому що все добре. Щодо майбутнього, то зараз навчаюсь у Кропивницькому (фізична культура і спорт – прим. І. Д.) та планую після завершення кар’єри й далі пов’язати своє життя з футболом. Можливо, далі піду навчатись на тренера. Життя покаже.