«Іноді мені кажуть, що у мене є двійники»: Ольга Саладуха – про президентство у Федерації легкої атлетики України
У жовтні Федерація легкої атлетики України вперше за три роки отримала повноцінного президента. Після відставки Равіля Сафіулліна восени 2021-го півтора роки організацією на правах виконуючого обов’язки президента керував Євген Пронін. Влітку 2023-го він склав з себе ці повноваження і керівну посаду обійняла призерка Олімпійських ігор, багаторазова чемпіонка Європи Ольга Саладуха. Вона також працювала у якості в.о. президента, а тепер стала повноцінним керівником Федерації на наступні чотири роки.
В інтерв’ю сайту Sport-express.ua Ольга Саладуха розповідає про:
- Вибори президента ФЛАУ та свою програму на прийдешню каденцію;
- Співпрацю із партнерами та спонсорами;
- Стан легкоатлетичної інфраструктури;
- Поточний сезон для українських легкоатлетів
- Евакуацію спортсменів та тренерів з тимчасово окупованих територій
- У чому секрет Ярослави Магучіх
- Як поєднати роботу у ФЛАУ, Верховній Раді та материнство
«Маємо підвищити рівень чемпіонатів України з легкої атлетики»
– Пані Ольго, 10 жовтня вас було обрано президентом Федерації легкої атлетики України терміном на чотири роки. Розкажіть будь ласка, як це було, хто був вашим конкурентом і чи вдалося провести вибори без скандалів?
– Звичайно, команда проробила велику роботу. Ми проїхалися майже по всіх регіонах. Зараз у нас на черзі ті регіони, які ми не охопили. Минулого року, коли я зайшла на посаду виконуючої обов’язки президента, було взагалі цікаво, чим дихає легка атлетика в Україні. З усіма ми поспілкувалися, продивилися, деякі питання вирішили, деякі на черзі. На конференції я була однією кандидатурою, за мене проголосували 26 із 27 присутніх. Ще один бюлетень було зіпсовано, але я не думаю, що це свідомо.
Тому це така колосальна довіра від легкоатлетичної спільноти, яку я маю виправдати. Бо ми великими кроками прогресували останній рік і маємо з командою зробити все можливе, щоб за чотири роки нам з командою було про що прозвітувати і щоб нами пишалися.
Ольга Саладуха. Фото: Google
– У правовому та регламентарному сенсі, статус виконуючої обов’язки несе за собою якісь обмеження чи фактично, для вас зараз нічого не змінюється?
– Нічого не змінюється. Але коли є верифікована людина, яка має статус, то з президентом вже більше хочуть комунікувати партнери і спонсори. Для них стає ясним, хто буде цим кораблем керувати далі. Тому тут тепер більше розв’язуються руки щодо спонсорів, партнерів, комунікації і так далі. А так, я півтора роки комунікувала як офіційний дипломатичний представник Федерації. Мені так і казали: «Якщо ви обраний представник вашою федерацією, то ми з вами відповідно і спілкуємося».
– Чим ви пишаєтеся з тих речей, які вдалося зробити за півтора роки вашого керування ФЛАУ?
– Як мені здається, це вже нова, потужна легка атлетика. Влітку ми провели чемпіонат України з легкої атлетики, до нас приїхав президент світової федерації легкої атлетики Себастьян Кое. Ми взимку спробували щось змінити, щоб відійти від сумних «совкових» змагань. Ми повернули трансляцію, залучили партнерів та спонсорів, які допомагали нам залучати авдиторію. Працювали різноманітні локації, екрани, студія, була водичка, морозиво, словом усе, щоб дітям та усім глядачам було цікаво. Кожна одиниця цих змагань відчувала себе краплинкою якогось свята.
Спортсмени всі казали, що ці змагання нарешті можна порівняти із чемпіонатом Європи та чемпіонатом світу
за рівнем та моральними відчуттями, з’явився якийсь мандраж і представницькі історії. Не забули ми і про суддів, вони всі були красиво вдягнуті, екіпіровані в Puma.
Також працювали проєкти для розвитку дитячої атлетики. Ми маємо розуміти, що через масовість, різні дитячі змагання до нас йтимуть у легку атлетику. І так колись з’являться нові Ірина Геращенко, Ярослава Магучіх, Марина Бех-Романчук, тому хочеться, щоб таких проєктів було більше. Саме тому ми робимо модулі з дитячої атлетики, запускаємо популяризацію цього виду спорту через школи. Провели турнір у Кам’янець-Подільському. У фіналі були представлені 17 регіонів і для дітей це було свято. Вони і позмагалися, і відпочили, мали екскурсію у фортеці. Вони були забезпечені і морозивом, і подарунками, і різною сувенірною продукцією. Тут до нас долучилися Епіцентр та наша компанія PlantIn. Діти також відчули свято і турботу.
– Тобто, пул спонсорів зростає?
– Звичайно, ми пишаємося нашими партнерами та спонсорами, а також нашим напрямком спортивної дипломатії.
– В тому числі в роботі з дотримання санкційного режиму проти країни-агресорки?
– Ми дуже плідно співпрацюємо зі світовою та європейською легкою атлетикою. І ви бачите, що зараз немає ні російських, ні білоруських спортсменів на великих змаганнях. Себастьян Кое приїздив спілкувався із нашим президентом країни, готуються потужні програми, які Світова атлетика надаватиме нашим спортсменам, щоб вони не покидали Україну. Всі розуміють, що триває війна, багато дітей, молоді змінюють країну проживання і нам треба якось мотивувати залишатися тут. Тому, сподіваємося, що ці стипендії дозволять побачити нам цих спортсменів на Олімпійських іграх через чотири роки.
Головне – прозорість, тому що багато років це все було зачинено і ніхто не бачив, як взагалі працює Федерація легкої атлетики. Ми розуміємо, що громадські спілки не фінансуються державою, відтак ми самі шукаємо спонсорів, наповнюємо свій бюджет і звітуємо перед спільнотою.
– У чому основні засади вашої програми на чотирирічну каденцію?
– Ми затвердили план на чотири роки, за яким ми маємо рухатися. Це і дитячі програми, і співпраця з органами місцевого самоврядування. В принципі, це те, що ми почали робити. Бо в деяких регіонах нам кажуть, ми навіть не знали, що у нас є функція легкої атлетики, якісь спортсмени, бо ніхто і ніколи це не комунікував. Тому ми створимо напрямок регіональної комунікації.
Також це покращення таких турнірів, як чемпіонат України, щоб вони були у нас на найвищому рівні. Бо це класно, це дивляться, коментують, будуть трансляції і хочеться бути самим на таких святах.
Звісно, напрямок спортивної дипломатії, ми маємо продовжувати роботу над міжнародними санкціями до країн-агресорів. Також, потрібно дивитися на нові можливості серед спонсорів і партнерів. Антидопінгова діяльність, дитяча атлетика, популяризація легкої атлетики, діджиталізація, маркетинг, там 12 пунктів програми загалом.
До речі, ми дуже пишаємося нашими соцмережами. Це великий розвиток, бо коли у нас яскраві відео, рілси, пости, то це також приваблює глядачів. У нас були великі перегляди під час чемпіонатів Європи та Олімпійських ігор. Здається, у нас сумарно переглядів на цих турнірах було понад 30 мільйонів. Особливо, коли наша Людмила Оляновська на останніх кроках виборола бронзу, той рілс набрав понад 14 мільйонів переглядів. Тому цей напрямок також потрібно розвивати. Ще у нас запрацював YouTube-канал.
«Якщо реалізуємо проєкт зі Світовою атлетикою, відтік спортсменів з України зменшиться»
– Ви згадали про роботу у регіонах. А чи функціонують зараз регіональні федерації тимчасово окупованих регіонів? І чи всіх спортсменів і тренерів вдалося звідти вивезти?
– Так, була пророблена велика робота ще у 2014 році, я ж сама з Донецька. Була велика локація донецьких спортсменів у Бахмуті, там сучасна база. Пригадую, що три роки тому, незадовго до вторгнення росіян, ми відкривали там медичну базу. Скільки було вкладено сил і нашого Володимира Петровича Мицика, і обласного голови. Багато людей, які вболівають за спорт. Будувалося дуже багато об’єктів у Донецькій області, і басейн, і стадіон, і манеж, і сучасне училище. Бахмут і Маріуполь були серйозними спортивними містечками.
Ольга Саладуха. Фото: ФЛАУ
– Як виходять зі складної ситуації вимушені спортивні переселенці?
– Луганщина постраждала більше, тому що усі спортсмени роз’їхалися, частково переїхали до Бахмута. Але повномасштабне вторгнення взагалі розкидало нас кого куди. Ті, хто були у Бахмуті та Маріуполі, частково дислокувалися на Заході країни, частково – у Полтаві, куди переїхало училище Олімпійського резерву. Деякі спортсмени вирушили на Волинь.
Луганські спортсмени наразі базуються в Ужгороді, Віктор Бризгін очолює місцеву Федерацію, наш олімпійський чемпіон. То вони кажуть, що з Луганська залишилося лише два спортсмени. Херсонщина також зберігає 3-4 спортсмена, які беруть участь у змаганнях. Крим та Севастополь — дуже важливий для нас політично регіон. Ми спілкуємося з представниками цієї регіональної федерації і говоримо їм, що можливо якимось заохоченнями треба повертати цих спортсменів до змагань, щоб вони захищали кримський прапор.
Запоріжжя у нас представлено, ми нещодавно були у місті. Мелітополь майже весь базується у Запоріжжі. У Харківській області складна ситуація, там навіть тренувальні процеси заборонено. Ми запрошуємо їх на збори, щоб вони могли підтримувати форму. Наша мета – зберегти спортсменів, щоб вони якомога менше виїжджали за кордон, до іноземних клубів. Бо коли вони там відчують умови, ми не зможемо їх більше повернути. Бо наші спортсмени талановиті і їх хочуть бачити у себе чимало країн світу.
– До речі, чи оперуєте ви цифрами, скільки загалом спортсменів та тренерів залишили Україну?
– По легкій атлетиці це десятки людей, але ж багато хто виступає і продовжує виступати за Україну. У нас є п’ять випадків спортсменів, які попросили спочатку виступати за іноземні клуби, а згодом попросили і громадянство у цих країнах. Бо хтось одружився, хтось вийшов заміж, утворилися родинні зв’язки. Це невелика кількість, але хотілося б, щоб взагалі їх було якомога менше.
Тому, якщо ми реалізуємо проєкт зі Світовою атлетикою стосовно стипендій тренерам та спортсменам, то ми можемо розраховувати, що таких випадків буде менше.
– У лютому 2023 року я говорив із Андрієм Проценком і він розповідав мені, як виїжджав з окупованих територій Херсонської області. Чи були ще схожі історії, про які ви знаєте чи спортсмени відносно спокійно полишили ці території?
– Тоді взагалі діяла програма, об’єдналися усі тренери та будь-хто, хто дотичний до спорту. Навіть військові та волонтери долучилися до допомоги. Зокрема, коли треба було допомогти Андрію виїхати, до мене звернулися через п’яту особу і сказали, що ми можемо вивезти Андрія. Це було ризиковано, бо в той момент не було довіри ні до кого, його могли здати окупантам. Але ми бачили світлини, як він навіть в тих умовах бігав, тренувався, і навіть поїхав на чемпіонати світу та Європи і виборов там нагороди. До речі, в Українському домі під час Олімпійських ігор у Парижі була презентована штанга з шинами і на ній були світлини Андрія Проценка, як він тренувався в окупації.
Трагічна історія у Катерини Табашник. Вона на той момент перебувала в іншій країні і в її житло прилетів снаряд, загинула її мама…
Таких історій дуже багато по спортсменах: у нас загинули хлопці, які нас захищали, двоє повернулися з полону, ще три залишаються в неволі, ми про них постійно пишемо і робимо все, щоб повернути їх з полону якомога швидше.
Один із наших людей, який пройшов полон, сказав мені: «Те, що робили з нами – це не описати, там нелюди». Тому дуже шкода, що ми втрачаємо спортсменів, тренерів, тих, хто мав би представляти нашу країну на Олімпійських іграх. Дуже сумно.
– А хто з заслужених спортсменів або тренерів після початку повномасштабного вторгнення відійшов від легкої атлетики? Маю на увазі взяли паузу у кар’єрі або взагалі вирішили завершити виступи?
– У нас в легкій атлетиці завжди як: пікові змагання – це Олімпійські ігри. Спортсмени та спортсменки зазвичай вже після них думають, чи продовжувати кар’єру. Після цьогорічних ОІ я вже розумію, хто може оголосити про завершення кар’єри, але поки ніхто так гучно не говорив. Анна Рижикова та Марина Бех-Романчук зараз увійшли до Ради Федерації легкої атлетики, тому що вони знаються та розуміються на цьому виді спорту. Оля Бібік, Іван Гешко також увійшли до керівних органів. Даня Даниленко очолює у нас комісію атлетів, яка, до речі, дуже потужно відпрацювала, майже три місяці були лекції для атлетів. Про харчування, відновлення, навіть про гінекологію, запрацювала жіноча комісія, тому з гендерністю у нас також все нормально.
Хочемо, щоб наші досвідчені працівники та спортсмени, передавали свій досвід молодим, а вони втілювали свої ідеї та інновації. Кожні півроку з’являються якісь нові деталі у різних видах спорту і важливо за цим встигати. Бо коли ми проїхалися по регіонах, побачили на чому тренуються наші спортсмени, у якому одязі, мені хотілося сказати: «А що відбувалося 30 років до того?». Бо ніби щось і купувалося, якесь обладнання кудись передавалося, але де воно? Якісь списи, бар’єри, стартові колодки, на яких люди мають тренуватися.
Тому зараз це треба змінювати. Бо хочеться, щоб у нас був сучасний вид спорту, бо весь світ рухається вперед, а в деяких українських містах ще тренуються на стадіончиках, схожих на склад. Ми розуміємо, що зараз всі гроші йдуть на оборону, але після завершення війни, треба розбудовувати легкоатлетичну інфраструктуру для наших дітей.
Зокрема, саме через спорт ми можемо відволікати дітей від війни, заохочувати їх до спорту, це наше майбутнє.
«Батько та чоловік Юлії Левченко захищають нашу країну»
– На Олімпійських іграх ми всі побачили Олега Дорощука, який подарував нам надію на те, що нарешті у нас і у чоловічих стрибках в висоту з’являться медалісти у найближчому майбутньому. Скажіть будь ласка, кого б ви могли віднести до молодих та перспективних атлетів, хто вже стукається на місця на п’єдесталі?
– Ми бачили і Лавського на п’єдесталі у Римі. Про Дорощука часто кажуть, що йому трошки не вистачило на Олімпіаді до медалі. А я кажу: «Як не вистачило? Він показав свій найкращий результат. Тому на наступних ОІ чекаємо від нього на медаль». Я загалом проти, коли наші спортсмени досягають якихось великих результатів у юнацькому віці, бо все має відбуватися поступово, щоб тренери не вижимали спортсменів до змагань, які починаються на дорослому рівні.
Відтак, у нас є хороше покоління метальників та стрибунів. Хочеться підтягнути спринт, естафету, цьогоріч наші дівчатка двічі били рекорд U18 України в естафетах. Покоління є, зараз головне з турботою їх забезпечити зборами, медичними обстеженнями, організувати якісне відновлення. Цьогоріч ми закупили чимало якісного медичного обладнання.
Успіх, який був цього року, три нагороди на Олімпіаді, нам буде дуже важко повторити у майбутньому. Але дуже хочеться, тому на рівні Федерації будемо цьому сприяти. Ми, як спортсмени, пройшли цей шлях і знаємо, чого нам не вистачало, відтак хочемо допомогти нинішньому поколінню і дати їм зрозуміти, що збірна України – це престижно і класно.
– У чому секрет Ярослави Магучіх?
– Ми кажемо, що це – діамант. Талановита людина, якій дається цей стрибок, вона літає…
Ярослава Магучіх. Фото: Google
– Як пташечка.
– Так, це політ пташечки. У свої 22 роки вона зробила щось фантастичне. Бо легка атлетика – це такий вид спорту, де успіх приходить після 25 років, як правило. Я пам’ятаю, що для стрибунок потрійним казали, що після 26 все тільки починається. А Ярослава в 22 роки встановлює світовий рекорд 2.10. Мені хочеться, щоб вона ще й ще шукала в собі силу, мотивацію, не завершувала свій розвиток. Вона хоче готуватися на наступні Олімпійські ігри і спробувати побити там олімпійський рекорд. Це феноменальні спортсмени, вони народжуються раз на 37 років, напевно. Вона талановита, працьовита, кайфує від цього. Ярослава любить легку атлетику, вона – королева.
– Що сталося з Юлією Левченко? Останні два роки їй складно показувати високі результати…
– Мені здається, що тут також вплинуло повномасштабне вторгнення. Тому що на початку війни її чоловік і батько пішли на захист країни. Це дуже важко, мозок не може думати про тренування в таких умовах. Юля думає зараз не про спорт, а про те, щоб вони були живі та здорові.
Ми з нею дуже багато спілкувалися, я кажу: «Юля, що ми можемо зробити? Як ми можемо допомогти?». Мені було дуже шкода її та Марину Бех-Романчук на Олімпійських іграх. Це дві наші зірочки, які заслуговували на нагороди, це мали бути їхні п’єдестали. Але це спорт, так буває…
Сподіваюся, Юля відновиться. Можливо, їй просто треба трішки відпочити, перегорнути цю сторінку. Я згадую, як у 2008 році я була трохи втомлена, повернулася зі змагань і мені чоловік сказав: «Давай ми з тобою народжуємо дітей, а далі подивимось». І у 2009 я народила, а у 2010 виграла чемпіонат Європи. Я скучила за цими емоціями і так прийшов новий подих.
– Водночас, цього року яскраво засяяла Іра Геращенко, яка дуже довго йшла до цих медалей і їй вдалося взяти бронзу і на Олімпіаді, і на чемпіонаті Європи, і на етапі Діамантової ліги. В чому засади її успіху?
– Ми з Іриною теж багато спілкувалися. В один момент вона зрозуміла, як це може бути і повірила в себе. Як і Ярослава, вона кайфує від цього процесу. Вона не звертає увагу ні на що, приїжджає на змагання, у неї все в позитиві. Коли ми були у Римі, я їй сказала: «Іра, це має бути твоя нагорода» і вона її взяла. Потім, у Парижі теж була бронза. Це був фантастичний успіх для нас, дві наші спортсменки на п’єдесталі. Але ще за рік до Олімпіади я казала, що моя мрія – це щоб три наші дівчинки стояли на п’єдесталі після фіналу стрибків у висоту.
Іра – молодчина, вона прогресує попри те, що пропускала зимовий сезон через травму. Вона впоралася зі своїм психологічним станом і довела, що насправді все залежить від тебе.
– Марина Бех-Романчук останніми роками також часто має проблеми, пов’язані із травмами. Що треба змінити їй, аби стабілізувати свій фізіологічний стан?
– Марина дуже потужно розпочала, стрибки за 15 метрів – це вау! Я ж сама стрибунка і бачила, наскільки вона швидка, наскільки потужне у неї відштовхування, яка вона боєць. І вона може стрибати далеко за 15 метрів. На жаль, минулого року вона травмувалася і ми з нею домовилися, що краще пропустити зимовий сезон та готуватися до літнього.
Потім стався рецидив травми, ми пропустили чемпіонат Європи і всі сили спрямували на Олімпійські ігри. Потім Марина поїхала на Діамантову лігу до Монако, там дуже важкий сектор, але вона стрибнула на 14.81. Всі трішки видихнули, зрозумівши, що Марина у хорошій формі.
Але вже за 10 днів стався рецидив, вона каже, що був сильний біль у нозі. Якраз йшов підготовчий збір у Ліллі перед Олімпіадою. Ми знайшли там лікаря, долучили до консультацій і наших фахівців. Також ми закуповували дороге медичне обладнання, просили Світову атлетику із цим допомогти. Це апарат Текар, в Україні таких одиниці, можливо, тільки у топових футбольних клубів вони є. Було все зроблено, щоб відновити Марину. Всі розуміли, що вона має стояти на п’єдесталі. Кваліфікацію вона пройшла, а фінал вийшов трагічним… Їй зробили знеболення, щоб вона зібралася і вийшла на спробу. На жаль, вона не змогла стрибнути 14 метрів.
Я їй сказала, що їй також треба перегорнути цю сторінку і що вона ще молода, амбітна і ми будемо радіти її успіхам.
«Сподіваємося, що стадіон Зірка у Кропивницькому прийматиме чемпіонат України»
– Чемпіонат України ви провели у Львові, минулого літа. Які міста у нас в Україні зараз готові приймати національний чемпіонат?
– Ми бачимо, як нашу інфраструктуру руйнують останніми роками. Але бачимо позитивні приклади, такі як стадіони у Києві, Львові та Луцьку. Ще у 2019 році у Луцьку ми проводили Кубок Європи, стадіон був повністю відновлений. За п’ять років він трішки втратив свою сучасність. Дитячі змагання ми проводимо на Житомирщині.
Зимові змагання проводимо у Києві, а літі – у Львові. Треба подякувати міській владі, яка кинула всі сили, щоб відновити столичний Легкоатлетичний манеж КМШВСМ на Березняках, в якому років 40 ніхто нічого не робив. Зараз це класний об’єкт без якого важко уявити сучасну українську легку атлетику. Також приємно, що днями була на відкритті якісно нового манежу у Олімпійському фаховому коледжі імені Івана Піддубного. Це дасть змогу проводити змагання на кращому рівні.
Є суперкласний манеж Олімпієць в Одесі. І в Дніпрі будували класний стадіон, але на жаль, під час війни ніхто не хоче вкладати гроші. Тому наші два спортивних міста – це Київ та Львів. Під спортивні збори – Мукачево та Ужгород, там база з хорошими умовами. Туди було перевезено багато обладнання і там усі збірні, і юнацькі, і дорослі, не виїжджаючи за кордон. Щодо змагань, то це Львів, Луцьк, а взимку це Київ, який минулого року приймав майже усі змагання.
– Ми з Олегом Дорощуком згадували про стадіон Зірка у Кропивницькому, він казав, що там є мондовська доріжка. Наскільки цей стадіон готовий приймати чемпіонат України? Що там треба доробити або змінити, щоб це відбулося?
– До речі, ми були там, спілкувалися з місцевою владою та керівником місцевої федерації. Бо дійсно такий стадіон у нас один і має мондівське покриття, якому вже 10 років, але воно суперякісне. В Україні у нас це один стадіон, де можна показувати хороші результати. Але там дуже багато чого не дороблено. І зараз верхнє поле для розминки, і метальний сектор потребують модернізації.
Будемо допомагати їм з обладнанням, бо якраз під Олега Дорощука хотілося б оновити цей інвентар. Там ще є речі, які просив цей регіон, тому я сподіваюся, що найближчими роками Зірка буде приймати і чемпіонат України, і Кубок.
– Скільки коштує амуніція спортсмена з ніг до голови? Хто це покриває? І чи вистачає державних коштів на ці витрати?
– Легка атлетика взагалі вважається найпростішим видом спорту. Треба кеди або кросівки, шорти та футболка, можна бігати та стрибати. Шиповки можна знайти у сумі від 40 до 60 євро. А от шиповки, які були на Олімпійських іграх вартують десь 400 євро.
Щодо обладнання, то на прохання Федерації держава виділяє кошти. Ми пишемо заявку на Міністерство молоді та спорту, Укрспортзабезпечення оголошує торги, закуповує обладнання. Це і списи, і жердини, і ями для стрибків, і навіть штанги ми просили, і годинники, щоб наші спортсмени відстежували, як вони бігають. Гроші з держави виділяються.
Після завершення кар'єри я заснувала громадську організацію «Благодійні ініціативи Ольги Саладухи». Акцент був на дитячих змаганнях, але відчувала, що хочу зробити щось більше, наприклад, Спортивний клуб Ольги Саладухи, щоб проводити турніри. Але з початком повномасштабної війни довелося переформатувати напрямки і я почала займатися благодійністю. Десь 400-500 дітей ми вдягнули в кросівки та костюми. Ми зверталися до різних меценатів та об’єднань, щоб забезпечити це екіпірування. Зараз у нас компанія Puma на 5 років. У нас по плану є 31 одиниця амуніції. Декілька змагальних форм перед Олімпіадою, 2-3 костюми. Єдине, що взуття дають під тих, у кого немає персональних контрактів із іншими спортивними брендами.
У Київській області бачу по своїй доньці, як екіпірують дітей. Вона виграла змагання, принесла чорну сумку, там теж шиповки, кросівки та одяг від короткої форми до теплого костюму.
«Росіяни ніколи не грали по-чесному»
– Про спортивну дипломатію не можу вас не запитати. Нещодавно ви рознесли Томаса Баха за спільну прогулянку із очільницею білоруського НОК. Чому він так поводиться під кінець своєї каденції?
– Мені здається, що він тільки спочатку намагався показати якусь солідарність. А потім його натура проявила себе: він почав їх запрошувати на якісь змагання, а останні витівки – це просто соромно. Він вигулює панночку з НОК Білорусі, а його друг Хуан Антоніо Самаранч-молодший заявив, що вони мають повернути РФ та російських спортсменів до великих змагань. Це неприпустимо.
Так що я сподіваюся, що наш Себастьян Кое, який зробив з легкої атлетики найпотужнішу федерацію у світі, переможе на виборах голови МОК. Ми бачимо, що фінансово він організував всім олімпійським чемпіонам премії за перемоги на олімпійських іграх, це також суттєва підтримка. Його позиція надає нам оптимізм, адже він був тут, бачив руйнування, зустрічався із тренерами та спортсменами. Себастьян чудово знає ситуацію і з Катею Табашник, і з Андрієм Проценком.
Тож, маємо надію і будемо підтримувати Себастьяна, щоб це був новий очільник МОК, який розставить усі крапки над і. Тому що те, що зараз робить Бах, в яку політику він грає, це неприпустимо. Скільки федерацій країн-агресорів повертається до змагань, як наприклад, в шахах. Росіяни приєднали окуповані території і все одно продовжують змагатися. Тому треба їх позбавляти різного членства. Це велика спортивна дипломатія, здавалося б, що пройшли Олімпійські ігри і усі зрозуміли, що спортсменів з росії та білорусі ніде більше не чекають у сучасному спорті. Але Бах намагається їх реанімувати.
Томас Бах. Фото: Оlympic.org
– Ми бачили на Олімпійських іграх в кількох видах спорту, коли російські спортсмени виступали під чужими прапорами. Як боротися із цим?
– Вони хитрі і ми пам’ятаємо історію з допінгом. Вони ніколи не грали по-чесному. Вони почали шукати різні приводи виступати за різні країни. Водночас, ми маємо чітко відслідковувати: якщо це спортсмени, які змінили громадянство і вони не дотичні до дій російської федерації проти України, це одна історія. Людина поїхала, не приймає цей режим, не підтримувала війну проти України, це нормально. Але якщо якийсь з цих факторів мав місце, то мають включатися відповідні комісії, треба звертатися в усі інстанції, щоб цих спортсменів не було.
Є ідеї, хочемо розпочати масштабну роботу по співпраці із різними федераціями, не чекаючи, хто буде очільником МОК, Бах чи Кое, бо вибори через рік. Маємо вже зараз робити все можливе, щоб цих спортсменів не було. Навіть зараз, в Албанії відбудеться чемпіонат світу з боротьби, і там вже теж є представники агресора. Ми теж писали листи від парламентарів, боремося на парламентському рівні. Але є чудові приклади, як Польща або Румунія просто забороняла в’їзд російським спортсменам. І якби Франція таке зробила, ми би і у Парижі не побачили б жодного з них в нейтральному статусі.
– Трохи більше року тому ви народили другу дитину, не виключаючись із робочих процесів. Як ви зараз встигаєте поєднувати роботу у Федерації легкої атлетики, Верховній Раді та материнство і сім’ю?
– Іноді мені кажуть, що у мене є двійники, які постійно допомагають бути то там, то там. Я людина відповідальна і якщо я на себе взяла відповідальність за федерацію, то маю працювати на належному рівні. Багато людей тоді казали: «Та це на три місяці, потім вона народить дитину, прийде до тями, то нічого не робитиме». Але через 10 днів після пологів ми з Дашею (старша донька Ольги Саладухи – Даша – молодша. Старша – Діана, – прим. Д.В.), з мамою, познайомилися та підписували перший контракт з Михайлом та Дмитром Гринцями з команди PlantIn. Мама та Даша гуляли поруч, я годувала грудьми, потім виходила і вела перемовини.
На наших конференціях, європейських та світових зустрічах, моя мама була поруч. Бо я розуміла, що спортивна дипломатія також має виконуватися, але й дитина має бути біля мами. 9,5 місяців ми з нею були поруч. Знаєте, коли жінка хоче, вона може поєднати усе. У нас навіть було таке, що вона під Радою чекала на маму. Ми все з нею вирішували поступово. Зараз дитина до Ради зі мною не їздить, але мої батьки мені допомагають. Чоловік також їздить на роботу, у старшої доньки школа. Але ми знаходимо час, щоб бути поруч.