«Я зовсім не очікувала такого визнання»: Єлизавета Пивоварова про історичну бронзу ЧС зі стендової стрільби

18-річна Єлизавета Пивоварова назавжди вписала своє ім’я в історію вітчизняного спорту. Здобувши бронзу в дисципліні скіт, вона принесла нашій державі першу медаль на юніорському чемпіонаті світу зі стендової стрільби. Цілком закономірно, що за це досягнення її визнали найкращою юною спортсменкою України за підсумками червня 2026 року.

Одразу після церемонії нагородження талановита стрільчиня ексклюзивно поспілкувалася зі Sport-express.ua. Як зізналася сама Єлизавета, ця розмова стала для неї першою в житті, адже раніше вона ще ніколи не давала великих інтерв’ю. Про шлях до успіху, пережиті емоції, підтримку батька, життя поза спортом і нові амбітні цілі – читайте в нашому матеріалі.

«Найважчим був другий день змагань. Саме тоді потрібно було зібрати всю силу волі й не припуститися помилок»

– Єлизавето, коли і від кого ви вперше дізналися, що вас визнали найкращою юною спортсменкою України за підсумками червня? Якими були ваші перші емоції?

– Про це мені повідомив батько, коли я була на змаганнях. Чесно кажучи, ця новина стала для мене приємною несподіванкою. Я зовсім не очікувала такого визнання, тому була дуже щаслива.

– Ви здобули історичну для України бронзову медаль у дисципліні скіт. Що для вас означає ця нагорода? Який момент на шляху до неї був найважчим?

– Найважчим був другий день змагань. Саме тоді потрібно було зібрати всю силу волі й не припуститися помилок. Але мені вдалося пройти до фіналу з високої позиції, а вже там викластися на максимум і здобути історичну для України бронзову медаль. Це були неймовірні емоції.

– Чи вірили перед початком змагань, що зможете піднятися на п’єдестал?   

– Зізнаюся, я не очікувала, що покажу найкращий результат у кваліфікації та вийду до фіналу з першого місця (у кваліфікації Єлизавета стала найкращою серед 808 учасниць чемпіонату світу, влучивши у 116 із 120 тарілок, – прим. О.П.). Але на медаль, звичайно, розраховувала. Вірила у свої сили й їхала на чемпіонат із бажанням боротися за п’єдестал.

«Для мене головне було повернутися з чемпіонату світу з нагородою»

– Ви сказали, що розраховували на медаль. А яку саме – золоту, срібну чи бронзову?   

– (Сміється.) Та хоча б на якусь. Для мене головне було повернутися з чемпіонату світу з нагородою.

– Як вважаєте, чого забракло, аби піднятися ще вище на п’єдесталі й випередити британських стрільчинь?    

– Я взагалі була наймолодшою учасницею фіналу. У мене було менше досвіду виступів на такому рівні, ніж в інших спортсменок. Але я сприймаю це як безцінний урок і впевнена, що мої найкращі результати ще попереду.

– Як вас приймали в Німеччині? Яким було ставлення до українських спортсменів з боку організаторів, учасників та вболівальників?

– До українських спортсменів ставилися дуже тепло. Мене підтримували американці, німці та спортсмени з інших країн. Я навіть не очікувала такої щирої підтримки. Це було дуже приємно.

«Росіянка не потрапила на п’єдестал, фінішувавши четвертою»

– У фіналі вам довелося змагатися зі спортсменкою з росії, яка виступала в нейтральному статусі. Як ви сприймали таке сусідство на тлі війни, яку росія веде проти України?

– Так, серед фіналісток була росіянка. Але вона не потрапила на п’єдестал, посівши четверте місце. Ми з нею ніде не перетиналися, окрім самого фіналу.

– Розкажіть трохи про себе. Якою ви є поза спортом?  

– Насправді я дуже багато часу проводжу на стрілецькому стенді, тому вільних годин маю небагато. Але коли з’являється можливість, дуже люблю подорожувати разом із сім’єю. А ще захоплююся музикою – граю на гітарі.

– Звідки з’явилося захоплення гітарою?  

– Почала грати, коли мені було 11 років. Чому саме гітара? Вже й не пам’ятаю. Просто одного дня вона стала частиною мого життя.

Олександр Петров та Єлизавета Пивоварова. Фото: Олександр Петров

«Один день на тиждень відпочиваю, а шість – тренуюся»

– Чи бувають у вас дні, коли ви взагалі не берете до рук рушницю?    

– Так, бувають. Один день на тиждень відпочиваю, а шість – тренуюся.

– Пам’ятаєте, коли вперше влучили в тарілку?      

– Мені було 14 років. Батько вже побудував у Києві стрілецький стенд, і я приїхала туди спробувати. Якщо чесно, раніше думала, що стріляти не буду – мені це не подобалося. Але після першого влучного пострілу батько підійшов і запитав: «Ну що, сподобалося?» Я відповіла: «Так». Батько усміхнувся: «Ну, тоді їдемо купувати рушницю».

– Скіт вважають однією з найскладніших дисциплін стендової стрільби. Що важливіше – техніка, реакція чи психологічна стійкість?

– Тут важливе все: координація рухів і зору, блискавична реакція та психологічна стійкість. Усе має працювати як єдиний механізм. Адже на виконання першого пострілу спортсмен має лише пів секунди.

«З чемпіонату Європи теж хочу повернутися з медаллю»

– Ваш батько – президент Української федерації стендової стрільби. Чи додає це вам відповідальності? Чи відчуваєте через це додатковий тиск?       

– Ні, жодного тиску не відчуваю. Для мене він насамперед батько. Тато завжди підтримує мене, переживає за кожен мій виступ і щиро радіє моїм успіхам. Після бронзової медалі на чемпіонаті світу він сказав, що мій виступ був неймовірним, і зізнався, що я подарувала йому безліч позитивних емоцій. Для мене такі слова були дуже важливими.

– Які у вас найближчі спортивні плани?       

– Найближчий старт – чемпіонат Європи. Для мене це найважливіші міжнародні змагання. Хочу повернутися звідти також з медаллю.