«У той день у літаку з Лобановським моя доля назавжди склалася з журналістикою»: Шовковська – про українське телебачення
Автор: Катерина БОНДАРЕНКО
Колишня дружина легенди київського Динамо Олександра Шовковського свого часу працювала на каналі «1+1» журналістом спортивної редакції. Невдовзі Власта стала ведучою програми «Вікна-спорт» на каналі «СТБ», в рамках роботи на якому створила власну програму під назвою «Зворотній бік медалі», яка стала переможцем двох міжнародних телеконкурсів («Оксамитовий сезон» – 2002, «Золотий олімп» – 2003).
Сьогодні Власта є волонтером та громадським діячем з активною громадянською позицією, про яку багато говорять в контексті благодійних та соціальних ініціатив, тож ми звернулися до неї, щоб обговорити всі найбільш значимі події з її багатогранного професійного життя.
Відома телеведуча Власта Шовковська в ексклюзивному інтерв'ю сайту sport-express.ua розповіла про:
- Свій різносторонній розвиток в дитинстві;
- Свідомий пошук себе та своєї професії;
- Визначних особистостей, що залишили слід в її професійному житті;
- Роль благодійних фондів в Україні.
Але, за взаємною домовленістю, ми жодним словом під час цієї розмови не торкнулися теми її відносин з Олександром Шовковським – як у минулому, так і сьогодні.
Власта Шовковська з мером Одеси Геннадієм Трухановим. Фото з архіву Власти Шовковської
«Лобановський дозволив дружинам футболістів Динамо полетіти з командою в Ньюкасл. Там усе для мене почалося в журналістиці»
– Чи були у Вас у дитинстві певні вподобання, хобі або заняття, які ви можете пов'язати з обраною Вами професією?
– Я з дитинства відчувала, що буду дуже творчою людиною. Завжди хотілося зробити щось знакове та величне у цьому житті. Не можу сказати, що прагнула бути журналістом, але точно знала, що буду дотичною до цієї сфери діяльності.
Ще у юному віці полюбляла дивитися міжнародні огляди. Мені хотілося вивчати цей світ, подорожувати, писати щось цікаве. Думала водночас над тим, щоб спробувати себе в ролі письменниці, адже вміло писала твори та вірші. У якийсь період захотілося стати актрисою, а також докласти свої зусилля в балеті. Зізнатися, це не дуже в мене виходило, тому згодом мама віддала мене на плавання.
Цим видом спорту я займалася з 6 років, зростала в школі Олімпійського резерву в Києві. Багатогранна особистість. Тому усі ці шляхи привели мене до спортивної журналістики.
– Ви маєте чотири різні вищі освіти. Зрештою, спорт у вашому житті переміг. Яким видався шлях пошуку себе та своєї професії у свідомому віці?
– Я не дуже вдало вступила в інститут по завершенню школи. Зараз і не згадаю, який саме. Далі був Технікум атомної промисловості. Пізніше вступила в Чернігівський педагогічний університет. Там я мала подвійну спеціалізацію – викладач біології та фізкультури. У певний період мені дуже сильно захотілося стати патологоанатомом. Не знаю, звідки взялося таке бажання. Просто приваблювало дослідництво людської природи та генетика, тому обрала цей фах. Після того я взяла перерву в пошуках своєї професії. Все через те, що стала мамою. У 21 народила свою першу та єдину дитину – сина від Олександра Шовковського.
Владислав і Олександр Шовковські. Фото з архіву Власти Шовковської
Чимало часу була вдома, присвячувала себе лише родині, натомість один дзвінок мами дещо змінив. Власне, вона розповіла про Київський інститут культури, порадила мені спробувати свої сили. Я не довго думала, майже одразу погодилась, тож вступила на режисерсько-хореографічний факультет, на спеціальність «ведуча радіо та телебачення».
До речі, моїм одногрупником був Андрій Данилко, всесвітньо відома Вєрка Сердючка.
Зазначу, що тоді точно не мріяла про те, щоб просто сидіти в телевізорі, розповідати щось на камеру. Щоправда, навчатися там було доволі цікаво, сприйняла це як шанс і можливість для чогось. Ми вивчали різні режисерські постановки, етюди робили, працювали над акторською майстерністю. Загалом мої чотири освіти певним чином пов’язані з журналістикою.
Але лише після однієї розмови в літаку стовідсотково зрозуміла, що хочу бути у цій професії. Це був грудень 1997-го. Дружин київського Динамо взяли разом з командою летіти на гру до Англії в Ньюкасл. Остання гра сезону, виступ у ЛЧ. Це був рідкісний випадок, коли Лобановський дозволив подібне. Я сіла окремо в літаку, бо не дуже спілкувалася з усіма другими половинками гравців.
Тоді до мене підсіли двоє поважних чоловіків. У нас з ними склалася світська бесіда. Один з них підмітив, що в мене дуже гарні очі. Сказав, що вони дуже цікаві, не в кожного можна побачити таку жагу до життя. А потім запитав: «Ви не хочете бути журналістом?». А я завжди мріяла про подібне, закінчила не один університет, тільки остаточне рішення ніяк не могла прийняти. Виявилось, що другий співрозмовник – перший ректор Київського інституту журналістики імені Тараса Шевченка. Мова про Анатолія Захаровича Москаленка.
В Англії цією самою компанією ми проводили час, багато говорили, аналізували… Анатолій Захарович сказав, що чекає на мене у стінах свого закладу. Я пішла в університет та склала іспити одразу ж, як тільки повернулася в Україну. За результатами перевірок моїх знань вдалося потрапити на третій курс. Так склалася моя доля з журналістикою назавжди – у той день і в тому літаку.
«Поверталася з дачі, підвозила сусіда. А він виявився керівником спортивної редакції на СТБ»
– Яким чином Вам вдалося потрапити на «1+1» у 1997 році та в подальшому стати журналістом спортивної редакції?
– Я почала стажуватися там, коли вже стала студенткою інституту журналістики. У моєму житті сталася доленосна зустріч – Сергій Полховський запросив мене спробувати свої сили. Перші півроку мені нічого не давали робити, крім догляду за квітами та прибирання в офісі. І ще була присутня на запису його «Проспорту», сиділа тихо, що миша, тільки слухала і приносила горнятко з чаєм.
До написання сюжетів не дозволяли підходити. Я не вміла добре говорити українською, бо була повністю російськомовною. Звичайно, що і до начитки через це мене теж залучати не могли. Часом допомагала щось написати, але з’явитися в ефірі – табу. Бачила Аллу Мазур, Ігоря Слюсаренка та Олександра Ткаченка, які працювали ведучими ТСН. Стежила за ними із захопленням. Кортіло побувати на їх місці, але для мене то була недосяжна мрія. Моя родина дуже чекала, щоб почути мій голос в сюжетах «ТСН-спорт». Загалом на «плюсах» я пропрацювала стажером близько року.
– Вам також пощастило попрацювати пліч-о-пліч з Сергієм Полховським. Якою була Ваша співпраця?
– Сергій Олегович – дуже серйозна людина та з відповідним відношенням до роботи. Він був справді освічений у всьому: чудово знав кілька мов, зокрема, французьку, що було рідкістю на той час. Завжди у нас була міжнародна спортивна преса, ми читали статті журналістів європейського рівня та рівнялися на них. З нами він не був жорстким, зазвичай словами все пояснював так, наче шкільний вихователь. Часом здавалося, що виконав щось ідеально, але він все одно знаходив, що можна покращити.
Полховський навчив мене дисципліни і відповідальності. Всі, хто працював пліч-о-пліч з ним, навчилися відповідати за те, що пишуть, а також подачу вже написаного. Ми перевіряли тисячі разів ті сюжети, які творили. Переглядали кожну літеру, щоб не було жодних помилок. Ті довгі дні, коли я просто поливала квіти та прибрала, відобразились дуже сильно на моїй роботі.
– Яким Ви запам’ятали Сергія як особистість?
– Звісно ж, можна сказати, що він був деспотом та тираном, не давав нам розвиватися і відчував у кожному із нас пряму конкуренцію, не дозволяючи діяти самостійно. Але ж кожен із того складу редакції виріс із тих штанців у справжніх акул пера і залишив в історії спортивної журналістиці свій яскравий слід.
Коли я прийняла рішення піти з «плюсів» на СТБ, Полховський сказав, що я обрала шлях «королеви села»: «Це теж не погано, але підкорити найвищі висоти тобі не вдасться ніколи». Потім жодного разу ми не перетиналися, Сергій ніколи не писав і не дзвонив, ніколи не вітав навіть із найменшими перемогами «королеву села»
– Кого на ТБ пригадуєте зі світлими та позитивними емоціями?
– Багатьох. Наприклад, найвідомішого спортивного режисера Сергія Долбілова. Це неймовірна людина з великої літери. Долбілов «молодняк» завжди підтримував і його школа режисури потім відобразиться сильно на всьому, що я робитиму згодом.
– Телебачення – це ж іще стиль життя. Чому воно Вас навчило?
– У майбутньому у мене завжди був прибраний стіл, ніколи не було безладу. На столі так само стояла квітка, про яку я піклувалась. Коли мене не було з різних причин в редакції, то хлопці з мого колективу доглядали за рослиною замість мене. Вони прибирали і наш стіл задовго перед моїм приходом на роботу.
Всі ми дуже слідкували за регламентом. Якщо в тебе 40 секунд, то ти маєш в них вкласти весь сюжет. Не секрет, що спортивні новини займають той час, який залишається від основного. Кожен раз було по-різному. Тому головним критерієм для нас стала стислість. Полховський добре навчив нас подавати найголовніше.
Такому в інституті також навчали, але робочі моменти – це робочі моменти. Університет – це більше про теорію. Лише під час практики точно розумієш, як маєш писати для ефіру чи розповідати під час нього. Бувало, що на випуск залишали по 15 хвилин, а часом – 7. Ми були швидкі в прийнятті рішень.
Власта Шовковська з колегами на 1+1. Фото з архіву Власти Шовковської
– Ви також застали на «плюсах» раннього Олександра Роднянського. Яким він був?
– Якщо чесно, то я особливо не перетиналася з Роднянським. Важко сказати, яким він був. Бачила його кілька разів. Знаю, що весь колектив дуже сильно його поважав. Він знав, як керувати підопічними. Не було ніяких криків чи шуму на «плюсах». Без скандалів обходилися, які б там ситуації не були. Коли перед тобою ставлять великі цілі, то ти розумієш, що маєш бути найкращою з кращих. Проміжні цілі виконувались само собою. Не всі витримували ті вимоги та темп роботи. Були ті, які зламалися. Справді важко тримати таку високу планку постійно, а програвати ніхто не хотів.
– Наступним етапом у Вашому професійному житті став телеканал «СТБ». Розкажіть, як було ухвалено рішення про цей кар’єрний крок?
– Все сталося випадково у 1998 році, коли я поверталася з дачі та підвозила сусіда. Цей сусід – Олександр Власенко. Він був тоді керівником спортивної редакції на телеканалі «СТБ», «Вікнах». Його вразила моя жага, знання спорту та той невеликий досвід у журналістиці, тож він запропонував мені долучитися до їх колективу. Вони були в пошуку дівчинки для новин.
Синові було вже майже 3 роки, сидіти вдома постійно було нудно і це сильно тиснуло на мене. Я пішла на ризик, коли погодилася прийти на проби. Але взагалі не нервувала, бо це не була професія моєї мрії. Не відчувала ніякої конкуренції, хоча бажаючих на ту посаду було чимало. Мені зателефонували за кілька днів, взяли на роботу. Так я і потрапила на телеканал «СТБ».
Зізнаюся, що я ніколи собі не подобалася у кадрі – все було якимось не справжнім, та й я не Міс Всесвіт. Тож завжди прагнула змінити студію на якесь поле, частіше виїздити на місце подій. Рятувало те, що ми працювали тиждень через тиждень. Відбувалося чергування моєї роботи в ефірі з відрядженнями, завдяки яким подорожувала країною, часом за її межами.
Загалом я була дуже універсальним журналістом. Єдине, чого я не любила робити, так це їздити в парламент. Просто не моє. Над іншими темами працювала залюбки.
Пам’ятаю, як заміняла колегу, Катерину Нестеренко, в кримінальних новинах «Вікна-кримінал», там кумедна історія була про відрубану голову та собачку, яка ту голову принесла на своє подвір’я.
Я з такою інтонацією читала ті підводки, що можна було й плакати і сміятись, водночас.
Страхувати одне одного в редакції – звичайна річ. Керівництво ніколи не було проти такого. Знаєте, всі мої колеги з колективу стали успішним в своїх наступних професіях завдяки глибоким знанням, які ми здобули тоді в умовах плідної праці на телеканалі.
– Максимально бажаний і при цьому важкий період спортивних редакцій – великі турніри. Які Ви застали на телебаченні?
– До чемпіонату світу 1998 року на «плюсах» я не мала напряму стосунку, моє було принести, віднести, прийняти факс – одним словом «стажерка». А от 2000 рік був знаковим для редакції Вікна-спорт, бо тоді телеканал СТБ купив права на трансляції Чемпіонату Європи з футболу та Олімпіади.
Я впевнена, що у той період стався розквіт нашого потенціалу, як журналістів. Кожен з нас почав робити окремі програми. «Вікна-спорт», тижневик, «Х-спорт». Моя власна робота – «Зворотній бік медалі». Я й зараз пишаюся цим проєктом, бо доклала чимало зусиль, щоб довести керівництву значимість програми. Тоді я писала розлогі інтерв’ю із зірками спорту. Час плине, але ніхто після мене не робив таких відвертих розмов.
Я отримала кілька міжнародних премій за цю свою «дитину». Всім було цікаве особисте життя наших зірок. Сама програма виходила впродовж двох років, по два рази на місяць. У мене не було ніяких звичайних вихідних, святкових днів. Зате було бажання робити класний матеріал, щоб наші люди відкрили для себе українських спортсменів з іншого боку. Цей проєкт – моя гордість.
«Нам із Васильковим редактор сказав цікаву фразу: «Ми вас кинули разом у воду, наче якихось кошенят. Чекали, коли ви втопитесь»
– Ще Ви могли перетинатися з молодими Васильковим, Вацком. Якої думки Ви про них як людей, так і спеціалістів?
– Так, я працювала з хлопцями із різних редакцій. З Васильковим ми з першого дня були разом на «Вікнах-спорт». Мені завжди з Миколою було цікаво в парі. Під час змін я працювала ведучою, а він – журналістом. Якщо підрахувати, то ми більше 25 років пліч-о-пліч у професії.
Нам обом взагалі не давали довго прожити у цій сфері, а ми впорались. Пам’ятаю, як відкрито вказували на те, що ми надто молоді та емоційні. Редактор якось сказав цікаву фразу: «Ми вас кинули разом у воду, наче якихось кошенят. Чекали, коли ви втопитесь. Просто кинули та чекали, що з того вийде». Як на мене, вийшло дуже непогано і ця шалена зв’язка почала разом успішно працювати.
З Вацком перетиналися на різних спортивних подіях, переважно футбольних. Востаннє ми бачилися на якомусь виїзному матчі Шахтаря в ЛЧ, точно не згадаю. Віктор – професійний коментатор, а я трохи з іншої сфери.
Я також спілкувалася з представниками інших редакцій – «Інтер», « Новий», «ICTV». Хоч у нас була присутня конкуренція, але я була впевнена в собі та своїх колегах. Прямих конфронтацій точно не було.
– Як Ви описали би тодішні атмосферу та динаміку роботи в творчому колективі?
– Ми всі були дуже амбітні та молоді. Ми не бачили перешкод, рівнялися на своїх найкращих вчителів. Кожен із нас мав класну освіту. Величезна любов до спорту об’єднувала всі редакції – і «СТБ», і «1+1». Неймовірна повага була до своєї команди та впевненість в ній. Я розуміла, що мене в будь який момент підтримають, не буде осуду. Я дивилася кожен випуск редакції, переживала за кожен сюжет, матеріал та виїзд, бо не завжди була поряд.
– У чому ключ успіху програми «Вікна-спорт»?
– Ключовою в нашому успіху була саме єдність. Не знаю, як там зараз у редакціях відбувається, але ми були одним цілим, тому програма виходила якісна.
А головний секрет – повага до одне одного. Треба відчувати себе в команді та команду в собі. Тільки так все вийде. Ми не один рік отримували нагороду як найкраща спортивна редакція року. Товаришували тоді, робимо це до сих пір. У мене не було багато друзів поза роботою. Всі мої друзі знаходилася разом зі мною в редакції. У той же час, ми вміло відокремлювали роботу від дружби.
Власта Шовковська та інші зірки на зйомках шоу Форт Буаяр. Фото з архіву Власти Шовковської
– Чи бували забавні факапи та нестандартні ситуації під час програм в прямому етері? Якщо так, то які?
– Різні ситуації траплялися. Мали купу смішних моментів, які увійшли «до аналів» спортивної журналістики. Наприклад, коли один ефір був без відеоряду, адже касети з матеріалом застрягли в ліфті. Ньюз-рум та студія каналу знаходились в різних будівлях. Ведучі раніше йшли в студію, бо їм треба було підготуватися.
Так от, сиджу в студії перед камерою, режисер дозволяє розпочати ефір. Коробку з касетами на той момент ще нам не принесли, на них був супровід у вигляді відео. Ми очікували, що вони будуть скоро, тож почали без них. Я спокійно стартувала, з листочку читала текст. На превеликий жаль, першого сюжету ми не показали. Згодом у вухо сказали, що не буде і другого…Я взагалі в ефірі не мала супроводу.
Людина з коробкою касет застрягла в ліфті, а разом – і режисер. Тоді був дуже довгий випуск, читала в ролях, адже інших варіантів не було. Мені здавалося, що з мене сміється вся країна. Відтоді всім режисерам та ведучим заборонили користуватися ліфтами, щоб уникнути повторення ситуації. Прямий ефір не може бути прогнозованим, тож сталося те, що сталося.
«Щоб записати парашутистів, сама взялася стрибати, попри страх висоти. Тільки тоді вони зрозуміли, що ми на одній хвилі»
– На Вашу думку, у кого з тодішньої спортивної редакції були особливо круті ексклюзиви?
– Микола Васильков робив свою програму, там було чимало ексклюзивів. Він починав з екстремальних видів спорту, а на них завжди не вистачало часу в основному випуску новин. Ми говорили про найголовніше, тоді як цікавинки про інші виду спорту залишались поза кадром. Микола пішов на ризик. Він охоплював парашутний спорт, авто-перегони, фрістайл, зокрема. Пам’ятаю, як ми всі почали стрибати з парашутом, щоб відчути те, через що проходять спортсмени. Нас із редакцією захопила ця справа. Анна Ващенко, яка працювала з Миколою, і потім ще довго залишалася в професії разом із ним, взагалі збудувала першу жіночу команду України з парашутного виду спорту.
Я також робила кілька серій про парашутистів. Знову таки, поки я сама не стрибнула, жодного інтерв’ю не записала. Треба було відчути, що в небі відбувається. Тільки так зможеш підготувати гарні запитання на власному досвіді для інтерв’ю та записати його. Зізнатися, у мене був страх, адже я боялася висоти. Для мого сина такі дії мами також були стресом. Він плакав, думав, що я загину. Я стрибала до того моменту, поки спортсмени не зрозуміли, що ми на одній хвилі. Саме тоді вони і дали згоду на запис.
На жаль, один із героїв моїх матеріалів загинув. Він рятував іншу людину в небі, став жертвою сам. Це була трагедія для всіх нас, бо ми справді стали друзями.
– З ким із відомих особистостей поталанило попрацювати особисто Вам? Хто і чим запам'ятався в тісному спілкуванні?
– Мені пощастило записати інтерв’ю з усіма найвідомішими спортсменами України – від гімнастики до баскетболу. Я говорила з Ігорем Суркісом. Він до того не давав такі величезні та розлогі інтерв’ю, але зі мною погодився. Писала з Олександром Волковим, Лілією Подкопаєвою, Денисом Силантьєвим, Катериною Серебрянською, Юрієм Калитвинцевим, Андрієм Медведєвим, Олександром Головком, Оленою Говоровою, а також з братами Кличко. З останніми вийшло взагалі кілька серій інтерв’ю.
Мені справді поталанило познайомитися і дізнатися деталі від тих, хто підіймався на найвищі щаблі великих турнірів. Ніхто не вірив, що такі програми матимуть успіх, керівництво зокрема. Адже спортсмени рідко спілкуються з журналістами відверто. Безкінечна любов до спорту і розуміння їх праці – те, що мені допомогло зробити ці матеріали. Респонденти бачили розуміння з мого боку. Вони ставилися до мене, як до професіонала в своїй професії.
На той момент мені вдалося досягти певних успіхів та довести свій професійний рівень не один раз. Тож гості ділилися найпотаємнішими та найвідвертішими думками. Ми говорили як друзі. Бувало, що мене у відповідь запитували про щось особисте, а я відверто відповідала.
– Анна Берті була на «СТБ» редакторкою, але при цьому настільки добре знала італійський футбол, що була особисто знайомою з супер-зірками. Звідки в неї була така любов до Серії А?
– Нічого не скажу особливого про неї. Ми перетиналися кілька разів. Вона не була редакторкою «Вікон-спорт». Анна працювала лише в період футболу. Згодом ми купили права на трансляцію Серії А, тож вона почала займатися виключно цим напрямком. Якщо казати про мене, то я люблю всі види спорту: футбол, гімнастику, теніс, біатлон, плавання й так далі. Я – вічний вболівальник, який любить все. Берті спеціалізувалася лише на одному. Для нас вона була зіркою, бо працювала за кордоном. Часом Анна розповідала нам цікаві історії, адже ми бачили всіх футболістів через призму екрану, а вона спілкувалася з ними особисто.
Власта Шовковська та брати Кличко. Фото з архіву Власти Шовковської
– Як склалися долі людей з тодішнього колективу? Хто та куди пішов із журналістики?
– Всі живі та здорові, як-то кажуть. З усіма спілкуюсь. Микола Васильков досі в професії та з початком війни об’єднав всіх нас, залучивши до волонтерства у «Реставратор. Картопляні війська». Олександр Якуба трішки відійшов від журналістики, але разом з нами у волонтерському штабі працює. І наш відомий мовознавець, неймовірний літредактор Віктор Кабак, теж із нами у волонтерському штабі. До речі, саме пану Віктору вдалося навчити нас українській мові та започаткувати у нашому спортивному лексиконі чимало чудових, давно забутих слів, таких незабутніх як «спортовки та спортовці, лижварі та лижварки, та й увесь гірськолижварський спорт».
Володимир Чекурда довго залишався у професії, а його дружина та режисерка «Вікон» Регіна Гусейнова – відома адвокатка. Неймовірна Світлана Терещенко-Карнасюк зараз головна режисерка на espreso.tv та продовжує робити цікаві проекти зі своїм чоловіком Олегом. Анна Ващенко займається волонтерством та не полишає парашутний спорт. Олександр Власенко зробив гарну кар’єру у медіа, працював у БФ «Розвиток України». Ігор Мірошниченко – громадський і політичний діяч, народний депутат 7 скликання. Кожен з нас знайшов свій шлях і не загубився на теренах всесвіту.
«Мій син Владислав Шовковський хотів бути футболістом, вчив китайську, очолює Асоціацію електронного футболу України і працює ще й в УПЛ»
– Ваш син також дотичний до спортивної сфери – він є президентом Асоціації електронного футболу України. Що спонукало його обрати таку спеціальність?
– Він виріс у відповідному колі людей – мама писала вдома інтерв’ю, а тато грав у київському Динамо. Знаєте, наша кар’єра стала світом нашої дитини. Взагалі наш хлопчик дуже розумний. Його сильна сторона – математика. Дитина була також заточена й на інших напрямах, а саме: фізика, хімія, іноземні мови та інформатика. Владислав чудово навчався в гімназії, закінчив її зі срібною нагородою. Так от, математика цікавила його найбільше.
Він хотів стати футболістом, навіть ходив у школу Динамо. Взагалі Владислав любив ганяти м’яча, дома без кінця грав на комп’ютері матчі «ФІФА». Він також був капітаном студентської з футболу команди в університеті. Грав у якості польового гравця, а також воротаря. Але не всі діти йдуть шляхом своїх батьків (у нашому випадку це на краще). Бо кращим воротарем, ніж тато, він точно не став би. Немає сенсу бути другим чи третім. Влад для того надто амбітна людина.
Згодом він обрав шлях математики, вступив в університет на факультет кібернетики. До речі, на бюджет. Склав усі іспити сам. Наступний крок – міжнародні відносини. Якось так склалося, що він і не журналіст, і не футболіст. Йому було завжди цікаво те, що пов’язано з комп’ютером. Спочатку він сам створив електронну федерацію футболу, а далі пішов її затверджувати до Президента УАФ. Очолює АЕФУ з травня 2020 року.
Бере гордість за те, що він дуже самостійний хлопець, який не хотів, щоб успіх батьків якось впливав на його життя. Владислав сам обрав собі свою долю. Стосовно того, що він очолив асоціацію електронного футболу, – інтернет допоміг дізнатися. Влад спілкується з Олександром, часом просить якусь пораду, але рішення приймає сам. Він із тих, хто ставить перед фактом.
Додам, що Владислав вивчав іще й китайську мову, знайомився з китайським досвідом у плані електронного футболу. Зараз він працює в УАФ та задіяний у проектах УПЛ. Бачу, що йому подобається. У нього горять очі так само, як і в мене, коли я займаюся своєю улюбленою справою.
Олександр і Владислав Шовковські. Фото з архіву Власти Шовковської
– Ваша подруга – Оксана Байрак, входила в Партію любителів путіна і виїхала в росію… Як тепер з нею спілкуєтесь?
– Байрак – не моя подруга. Бачились востаннє ще до того, як я вийшла вдруге заміж. У мене вже третій чоловік, тож часу пройшло чимало. Мабуть, що років з 15. Вона була класним режисером у свій час. Багато чого зробила для українського кінематографу. Тим не менш, я ніколи не цікавилась її долею. Кожна людина робить свій вибір. Якщо вона втратила себе як режисерка, то це прикро. Хоча, як подивитися на це. Світовий кінематограф без неї точно проживе. Гадаю, що український – теж.
Наша держава точно не сумує за Оксаною.
У нас взагалі зараз дуже класні фільми виходять, як і серіали. Мій чоловік – військовий, який взагалі не любить нічого такого дивитися, навпаки – переважно читає. Помічаю, що зараз він все частіше вмикає українські фільми, дивується рівню української кінематографії.
– Ви є волонтером та громадським діячем з активною громадянською позицією. Про Вас багато говорять в контексті різних благодійних та соціальних ініціатив. Як Ви прийняли рішення залишити телебачення та повністю зануритися в іншу сферу?
– Тодішній телеканал «СТБ» змінився дуже сильно. У той час я була керівником українського чемпіонату зі стриптизу, який ми транслювали. Ця історія мене підкосила. Особисто за півроку об’їхала всі бари зі стриптизом в Україні. Знаходила дівчат, далі готувала їх до ефірів. Бувало, що ставила їм танці. Якщо чесно, то дуже втомилася від того напрямку роботи, мене дитина вдома не бачила.
Перший місяць мені було цікаво займатися цим проектом, але ж не півроку. Мене взагалі зняли зі спортивних новин, адже я займалася виключно дівчатами.
Жінки писали мені з вдячністю, адже це шоу ми транслювали кожної п’ятниці у вечірній час, тому їхні чоловіки були вдома біля телевізорів. Цей проект став поштовхом до того, щоб у мене з’явилося бажання піти з телебачення.
Власне, з телеканалу мене не звільняли. Я цілком могла обрати для себе трішки інший напрямок, але залишитись в професії. Володимир Бородянський, якому я написала заяву, ніяк не міг зрозуміти, як я можу покинути їх. Я мала гарну роботу та зарплатню, натомість змінила все кардинально. Сказала йому: «Я хочу іншого життя». Гадаю, що на телебаченні я досягла всього того, чого хотіла.
«Мене познайомили з мером Одеси Трухановим. Я одразу сказала: «Вітаю! Я – Власта Шовковська і мені потрібен Ваш адмінресурс». Мер був трішки в шоці»
– За яких обставин Ви вперше стали волонтером? Яким був Ваш перший досвід?
– Все склалося само собою. Волонтер – це людина, яка допомагає іншим безоплатно. Я дуже відкрита людина, тому допомагаю, якщо до мене звертаються з проханням. Я і зараз волонтер – це вже на все життя. До речі, у травні 2018-го була волонтером під час проведення фіналу Ліги чемпіонів у Києві. Навіть, Кубок охороняла вісім годин на Хрещатику і тоді повз нас із Кубком пройшло майже дві тисячі людей і кожен хотів сфотографуватися з трофеєм. Спекотно було, люди ж різні, але я впоралась.
Коли я пішла з телебачення, то одразу ж отримала пропозицію з роботи від пана Ахметова, його фонду «Розвиток України». Довго не думала над цією пропозицію – вона надійшла в День журналіста. ФК Шахтар тоді запросив всіх представників медіа до себе. На той час Олена Довженко була прес-секретарем пана Ахметова. Я з нею поділилася тим, що в мене немає сил та бажання займатися проєктами, які тоді були під моїм керівництвом на телебаченні.
Наступного дня Олена зателефонувала мені та повідомила про посаду в благодійному фонді, який мав почати окрему діяльність. Раніше він був у складі СКМ, а мав стати персональним фондом Ріната Ахметова. Мені запропонували бути директором з комунікацій. Я не знала нічого про свої обов’язки, але відчула, що хочу туди і сміливо ввійшла у цей океан, почала все спочатку. Я літала на роботу двічі на день рейсом Київ-Донецьк-Київ 5/6 днів на тиждень. Згодом відкрили київський офіс, тоді мені стало легше. Зараз згадую – важкувато, якось не готова була одразу двічі на добу в літаку, працювати 24/7 і бути завжди «в ресурсі», не вимикаючи телефон.
Тим не менш, мені дуже подобалась та робота, бо вона була зовсім інакшою. Ми робили шалені, неймовірні і корисні проекти. Ми змінювали світ і світ змінювався з нами щодня. Досвід у журналістиці дуже допоміг мені. Знову ж таки, мені дуже пощастило з командою, у складі якої я працювала. Я стільки років просиділа по той бік екрану, а тепер мала змогу діяти в реальності. Нарешті побачила всесвіт, а до того перед очима були лише уявлені глядачі, екран та суфлер. Наш темп роботи взагалі вражав. Здається, ми працювали ще швидше, аніж на новинах. Пам’ятаю, що був паводок на Закарпатті, тоді ми за кілька годин вирушили туди. Там організували допомогу людям, забезпечили їх усім необхідним. Інколи я прокидалася в готелях і не одразу могла згадати в якому місті знаходжусь. Але те того було варто. Ми діяли. Ми змінювали і відчували дієвість тих змін щодня.
– Наступний етап у Ваші кар’єрі – «Лікарня майбутнього» з дружиною Віктора Ющенка у рамках співпраці з БФ «Розвиток України» та «Ти не один» – «1+1 медіа». Чим Вам запам’яталися ці благодійні ініціативи?
– Неймовірною складністю та відповідальністю. У мене завжди були відповідальні й великі проекти. Так, було й страшно, звісно ж. Збагнути масштаби та вкласти все це у свою голову, а потім ще й реалізувати. І відповідати за кожне своє слово, за кожну свою дію. Це – як прямий етер, але він триває не кілька хвилин, а триває вже постійно, щосекунди і так щодня, а не тиждень через тиждень. Ти сидиш разом за одним столом із дружиною Президента, ви одне одному дуже сильно довіряєте, дослухаєтесь, дискутуєте, але й розділяєте відповідальність теж однаково. Відповідальності було в рази більше, аніж працюючи на новинах.
В БФ «Ти не один» я працювала разом з Лідією Таран, Соломією Вітвицькою та Наталією Мосійчук – кожна з них мала власний благодійний напрямок у Фонді. Кожна прагнула реалізуватися стовідсотково, я мала підтримувати, направляти, знаходити нові шляхи реалізації. Сила телебачення, віри та поваги відкривала нам всі двері. З Таран у проекті «Здійсни мрію» ми здійснювали мрії важкохворих дітей. Багато було запитів до українських спортсменів, і жоден не відмовляв нам – ані Усик, ані Кличко. Важко було достукатися до Джордана та Мессі. Тим не менш, нам вдавалося, тож діти отримували шалені подарунки.
Дуже приємно було повернутися на «1+1» в іншому амплуа. Не пройшло і 25 років. Щастило й у тому, що на ТСН вже працювали мої колеги з СТБ – Сергій Попов, Елла Білостоцька, Олена Несміян та багато журналістів, з якими починали та зростали в історичній школі «Вікон».
Власта на «Oceanman». Фото з архіву Власти Шовковської
– Ви започаткували «Oceanman» в Україні – міжнародну серію запливів на відкритій воді, які проходять у різний час і в різних країнах світу. Яку роль у Вашому житті відіграло плавання?
– Я почала займатися плаванням у дитинстві. Постійно тренувалася – спорт додає дисципліни та залишає тебе в режимі. Десь у 40 років відкрила для себе плавання на відкритій воді. Це неймовірна пригода – підкорювати стихію та штовхати хвилі. У 42 роки, коли вже було виграно кілька етапів на спринті та напівмарафонах, я вирішила поїхати на ЧС Oceanman, там на мене чекали коронні 5 км.
Тренувалася по 6 разів на тиждень заради цієї перемоги, сильно хотіла ту найвищу нагороду. У мене були найкращі тренери, один із яких – Олег Лісогор. Знаєте, він дуже суворий тренер. Сказав, якщо я маю таку амбітну ціль, то маю дуже багато працювати. І я працювала. І навіть плавала з відром на мотузці!
Настав час змагань – зрозуміла, що виграти можу тільки я. Не відчувала конкуренції.
Посміхалася, коли розуміла, що у суперниць не було таких тренерів, як у мене. Власне кажучи, за годину і 17 хвилини мені вдалося зробити бажане. Сам заплив був у відкритому морі в іспанському Бенідормі. До речі, саме там, кілька років до того, я вперше піднялася на п’єдестал у спринті.
Після ЧС до нас із Олегом потягнулися люди. З’явилися наші з ним команди. Ми тренували відомих політиків, бізнесменів та менеджерів, навіть колектив журналістів «ICTV». Можу з гордістю сказати, що стався величезний поштовх до розвитку аматорського плавання в Україні. Тисячі людей захотіли бути такими, як я. Вік – це не перепона. Раніше мало українців плавали, не так багато було наших представників у цьому виді спорту. На щастя, все змінилося у кращий бік. Зараз сотні людей із України славлять нашу державу, підкорюючі морські хвилі на різних континентах і все частіше підіймається наш прапор. Колись мені ніхто не вірив, а зараз у кожному басейні є своя команда з абсолютно різних людей за віком та за фахом.
– Як Вам вдалося купити права для України на проведення цього турніру?
– Так склалася доля, що я познайомилася з Ірою Медушевською – вона одеситка, мала досвід на телебаченні, робила свою програму. Ми з нею в рамках однієї з них поспілкувалися ще до придбання мною прав. Саме вона мені запропонувала цю ідею. Я подумала та вирішила взятися за цю ініціативу.
Звернулася в головний офіс організації одразу ж після інтерв’ю. З цим було трохи легше, адже мене знали в якості спортсменки та журналістки. Тоді я виконала всі зобов’язання та купила франшизу за свої кошти. Це зовсім не дешеве задоволення. Восени ми купили права, а вже влітку були готові проводити змагання в Одесі.
Власта та Олег Лісогор. Фото з архіву Власти Шовковської
– Хто допоміг з реалізацією Вашої ініціативи з самого початку? Якими видались перші змагання в межах України?
– Спочатку зі мною була Таня Ящук – спортивний журналіст. Вона тоді працювала у Федерації футболу, у неї горіли очі, ми були з нею на одній хвилі. Мені дуже потрібна була її допомога. Вдячна, що вона повірила в те, що я хочу започаткувати, тож погодилась доєднатися та працювати вдвох. Технічним директором стала Ольга Береснева – багаторазова чемпіонка та рекордсменка світу з плавання на відкритій воді. Тож починали суто дівочим колективом. Останні три роки організацією запливів я займаюся разом з командою чоловіків. Я одна дівчинка, всі інші – мужчини, і у них більш бізнесовий підхід, логічний, направлений. Мені легше, надважкі питання вирішують вони, я – зірка:)
Перший турнір видався дуже знаковим як для мене, так і нашої країни. Першим місцем проведення змагань було обрано Одесу. Я там майже нікого не знала. Та ж таки Іра Медушевська познайомила мене з Оленою Павловою – віце-мером з культурних питань і вже Олена познайомила з мером міста – Геннадієм Трухановим. Я зайшла до нього в кабінет зі своєю презентацією. Зізнатися, для мене немає авторитетів чи кумирів. Тому одразу сказала: «Вітаю! Я Власта Шовковська, грошей мені не потрібно, мені треба Ваш адмінресурс». Труханов був трішки в шоці від моїх запитів. Головне прохання – зробити все, щоб ці змагання відбулися на найвищому рівні, і – закрити море, адже без цього ніяк не можна було організувати турнір.
Нам вдалося! Я знову знайшла команду однодумців, об’єднаних мрією. Відповідальність та безпека учасників – ми разом робили це вперше, і тому поєднані назавжди.
– Як вплинула війна на проведення «Oceanman» в Україні? Чи проводитимете його цьогоріч?
– Якщо підрахувати, то вже сьомий рік проводяться змагання. Лише один рік ми пропустили – 2022-й. П’ять років поспіль до початку війни турнір проходив в Одесі. Він збирав неймовірну кількість учасників. Крім українців – гості з 18 країн світу. Згодом я купила етап для Києва. У 2022-му мав бути п’ятий в Одесі та перший в столиці, але війна зламала плани. Минулого року ми вирішили ризикнути та провести змагання в Києві. Про Одесу мова зараз не йде. На щастя, тогоріч в столиці всі пішли нам назустріч – міська адміністрація та мер міста. З усіма необхідними службами ми також все узгодили. Цьогоріч плануємо проводити у такий самий спосіб. Старт заплановано на останні вихідні червня.
Відкрию завісу: я також хочу стартувати в Києві цьогоріч і відкрити для себе нову вікову категорію – 50+, адже у лютому мені виповнилося 50! Впевнена, що на мій улюблений спринт сил мені вистачить, мрію ще раз піднятися на найвищу сходинку, бо відчуваю, що вона моя назавжди. Така вже я.