Все, що Луческу зробив для Динамо, – диво. Насправді його мав чекати повний провал

Аватар Артур Валерко Артур Валерко
5991
0 голосів
Все, що Луческу зробив для Динамо, – диво. Насправді його мав чекати повний провал
Мірча Луческу. Фото: Динамо
Було багато причин, чому Луческу мав бути провальним у Динамо, і лише кілька можливостей щось досягти. Тому, оцінюючи підсумки роботи Мірчі в столичному клубі, ми, перш за все, повинні задаватися питанням – а чому він, власне, в ньому опинився?

Мірча Луческу подав у відставку з посади головного тренера Динамо (Київ), і прощання це було по-справжньому теплим: президент клубу Ігор Суркіс сказав, що рішення Мірчі стало несподіванкою, натякнувши, що готовий був допрацювати з ним до кінця контракту, новий головний тренер Олександр Шовковський віддав належне плідній роботі попередника. Навіть ті, хто був із Шовковським по іншу сторону барикад, хвалять тепер його за успіхи з клубом, який був його найпринциповішим суперником довгі роки. 

Але, якщо зізнатися відверто, три з половиною роки тому, коли Ігор Суркіс представляв Мірчу Луческу на стадіоні імені Валерія Лобановського, важко було б повірити, що він виграє для Динамо чемпіонат, Кубок України та Суперкубок. 

Ось чому Мірча повинен був провалитися в Києві 

Луческу – це найуспішніший тренер в історії клубу-конкурента. Це в радянські часи можна було зрозуміти Ошенкова, Лобановського чи Базилевича – зі зворотної сторони Конькова, Чанова, Реброва. Головним суперником, великим дербі був Спартак (Москва). Зараз, призначаючи екс-наставника Шахтаря, варто було готуватися до важкого протистояння з уболівальниками. 

І це ще «пощастило», до певної міри, що ковідна пандемія та війна закрили трибуни на всеукраїнському рівні. Інакше, безвідносно від результату, кожен домашній матч перетворювався б на жорсткий анти-луческівський перфоменс, як це кілька разів і бувало в максимум 25% можливостей від справжнього потенціалу протестного руху. 

І ще одне, що викликало спершу великий скепсис – а як колектив прийме Луческу? Він грамотно погасив частину несприйняття, взявши в штаб не тільки «своїх» людей, а й Вукоєвича з Гусєвим, але все одно ті, хто рубався із Шахтарем до штовханини та червоних карток, могли б жорстко не сприйняти тренера-творця свого конкурента. Сприйняли, і саме тому епізодична спроба перетворилася на три з половиною сезони. 

Луческу – це віковий фахівець, а таким притаманні усталені смаки та стилі. На чому він найбільше спеціалізується? Високоякісні бразильські легіонери з хорошою школою та перспективами. Від Роналдо в Інтері – до Фернандіньо в Шахтарі. Вітіньо, Сідіклей або ж Че-Че, дотягни він до приходу Містера, могли б зрівнятися за задатками із Дугласом Костою, Матузалемом, Алексом Тейшейрою? То в чому логіка запрошення такого фахівця в клуб із меншим бюджетом? Так, навіть на Феррарі можна проїхати певну відстань по сільських дорогах на пальному з найближчої бензоколонки, та чи буде задоволення в самого Феррарі та сідниць водія на розбитих путівцях? 

Саме Динамо теж не було готовим до витрат, які Луческу міг собі дозволити в Шахтарі. Не те, що лідерів клубів Ліги 1, Бундесліги чи Серії А ‒ як Велозу, Раффаеля чи Тремулінаса з Бельханда, цього разу в Києві не могло бути й Дерліса, Мораеса чи Де Пени. Вербич і Кенджора – адаптовані слов’яни з родинними зв’язками з Україною – і ті пішли по ходу минулого сезону. Це був би виклик навіть для молодого, спраглого для визнання тренера – а віковий спеціаліст із великими регаліями взагалі рідко погодиться понизити свої побажання щодо комплектуючих, із яких йому належить будувати команду під завдання. 

При цьому Динамо при Луческу вкрай неохоче йшло на кадрові пошуки. За всю свою динамівську кар’єру він практично не експериментував (якщо, звичайно, не вважати експериментом Гармаша в атаці), весь час працював у рамках формації 4-5-1 – із нюансами в вигляді 4-2-3-1 або ж 4-1-4-1. На чолі команди він провів 118 матчів – основна обойма (будемо такою вважати тих, хто провів більше 50% матчів – 59 і більше) складала всього лише 12 гравців. Навіть якщо зробити поправку на війну та відхід більшості легіонерів, це 15-18 гравців. 

Нечисленні новачки, які були, заходили в склад невдало. Гляньте на Кабаєва в Динамо та Зорі – дві великі різниці. Подивіться на цифри Раміреса в інших закордонних клубах і в Динамо. Порівняйте показники інших придбань. Навіть ті, які були, не виправдовували свого придбання. І якщо відносно деяких нема питань – прийшли економ-варіанти, то інші залишають сумнів – а чому вони грають в інших місцях?

У складі були молоді гравці, так. Але, скоріше, не завдяки бажанню тренера, а через можливості клубу та вимушений вектор пошуку всередині країни. Була б можливість пачками закуповувати легіонерів, як до повномасштабного вторгнення – подивилися б ми, де були б деякі з хлопців, хто зараз грає в основі. Ось є Ванат, так? А кого спершу пробували в атаці? Кравець, Кулач, Рамірес, Шкурін, навіть Гармаш. Ванат пробився сам, як пробивається травинка через асфальт. 

Мантра про молодий середній вік Динамо при Луческу також не витримує суду фактів. Ось вам табличка середнього віку Динамо останніх сезонів: 

Сезон Вік Динамо Вік його суперників
2020/21 24,9 26,0
2021/22 26,0 26,2
2022/23 25,3 26,4
2023/24 25,5 26,6

Динамо не виглядає так, як приміром, Рух (Львів) із 19-20-річними воротарями та захисниками, найстарший із яких – 2000 р.н. Більше того, суперники киян при Луческу не набагато старші. А середній вік Шахтаря ван Леувена, Срни та Маріно – менший! Цього сезону в «гірників» це 24 роки. 

Ще один вимір міфу про «молодих-недосвідчених»: крім, власне, віку, в гравця є ще одне мірило досвіду – стаж матчів на всеукраїнському та міжнародному рівні. Миколенко та Забарний на момент прощання з Динамо були молодими, але який стаж матчів за збірну та в єврокубках вони мали! Умовний недавній першолігівець із Минаю чи Кривбасу в свої 25-30 років може вважатися більш досвідченим за хлопців, які грали проти збірних Іспанії, Німеччини чи Франції? Або по кілька десятків матчів провели в єврокубках?

Так чому ж Луческу все-таки опинився в Динамо?

Призначення Мірчі парадоксальним чином вписувалося в світоглядні принципи власників Динамо – як більшість його попередників, він має одну або кілька спільних рис: 

  • віковий тренер, плюс/мінус ровесник Сьоміна, наприклад
  • адаптований на пострадянському просторі, як той же Газзаєв або Сьомін
  • носій східноєвропейського менталітету, який пережив часи «холодної війни» по цей бік «залізної завіси»

Якщо спрощено, топ-менеджмент Динамо хотів змін, але не був готовий впустити в свій дім зовсім чужу людину зі сторони. Так, Луческу на футбольному полі був ворогом київського клубу – але саме через це багаторічне протистояння його встигли вивчити, призвичаїтися до його вимог і побажань, зрозуміти його можливості та перспективи. 

Це як карго-культ – успіх найближчого конкурента викликає бажання відтворити його в найменших подробицях, в іменах і деталях. 

Чи був Луческу найкращим вибором для Динамо в 2020 році? Та, звісно ж, ні!

Найбільш раціональним виходом була довгострокова інвестиція в молодого тренера – або свого, хто добре знає покоління, що становить основу першої клубної команди, або зарубіжного – на той час їх запрошення ще не було ускладненим через прямі та безпосередні широкомасштабні бойові дії. Умовно, Петраков – Костюк – Папшун. Але ні. 

При всіх цих суттєвих мінусах Луческу повернув у Київ трофеї 

Якби його історія в Динамо завершилася саме десь у 2021 році, чемпіонство, Кубок України та Суперкубок були б неймовірно красивою прикрасою його кар’єри. Наступні сезони похитнули сприйняття Луческу, Динамо знову почало поступатися трофеями на внутрішній арені. Регрес, якого досягнули з вильотом із першої трійки, продовжується – є всі шанси, що антирекорд Блохіна буде «побитий» у поточному сезоні. 

Проте знаєте, що?

Луческу, при всій невдалості останніх сезонів, вчинив дуже благородно, коли залишився з командою після початку повномасштабної фази війни. В ситуації, коли неясно було, чи відновиться чемпіонат і Кубок України. Навіть чи зіграють українські команди в єврокубках – чи футбол весь стане на паузу. 

Саме в ці дні Луческу став одним із символів українського футболу, в який входив тренером-легіонером, послідовно посідаючи свої місця в пантеоні Шахтаря, УПЛ, Динамо. Тренер-ветеран, який залишається в охопленій полум’ям війни країні, а також не втомлюється на кожній прес-конференції знайомити громадськість із винятково тяжкою логістикою Динамо. Іноземні журналісти, готуючи статті та сюжети про футбол воєнного часу, захоплювалися від символізму та краси цього моменту. 

В футбольному плані Динамо останніх року-двох захоплення не викликало давно. Проте при наборі гравців, однозначно гіршому, ніж у Реброва, Сьоміна, Блохіна, Луческу повернув у столицю трофеї – та ще й посприяв у розвитку тих же Миколенка, Забарного та Циганкова, яких вдалося продати на захід за живі гроші (когось вигідніше, когось – вимушено недорого, та це вже інше питання). 

Звісно, це був пізній етап кар’єри тренера. Багато що Мірча робив на автоматі за враженнями минулих років, багато що Динамо робило на звичці попередників. Але навіть тут треба визнати, що Луческу залишив слід в історії. З України він їде з почуттям виконаного обов’язку – своїми ліктями, своїми артистичними перфоменсами, своїм злим спортивним максималізмом він поставив власний пам’ятник поряд із Лобановським і Ошенковим, погравши на нервах хейтерів і досягнувши, здавалось би, неможливого – перейти після Шахтаря в Динамо й заслужити такі теплі прощальні слова від гравців, тренерів і керівництва обох антагоністів.

Неможливий, ірраціональний, нестерпний Луческу. Він – наче кітчевий пам’ятник собі, поставлений в історичному центрі великого чужого міста. Як Ейфелева вежа, на яку, кажуть, сходив Мопассан, бо це було єдине місце в Парижі, звідки її було не видно. Постаті подібної суперечливості та полярності в оцінках у нашому футболі нема й не передбачається в найближчі роки, десятиліття.