«Дроздов і Забірченко задавали для мене планку»: Павло Буренко – про Київ-Баскет, Будівельник, БК Донецьк та НБА
Павло Буренко – лідер Київ-Баскет. За набраними очками 35-річний захисник у 22 матчах поточного сезону Суперліги має показник 17.73 очка в середньому за матч, більше набирають лише Михайло Бублик з Кривбасу та Абдулрахман Бах з Запоріжжя.
В ексклюзивному інтерв’ю сайту Sport-Express.ua Павло Буренко розповів про:
- Свою роль у нинішньому Київ-Баскет
- Як хлопець із Донбасу розпочав кар’єру у БК Київ
- БК Донецьк на піку своєї популярності: що це за команда
- Найкращі легіонери, з якими грав Павло
- Роботу із Дмитром Забірченком
- Хто виграє НБА
- Скільки років Павло планує грати на профі рівні
«За рік-півтора Максим Зайцев гратиме за збірну України»
– Павле, поточний сезон Київ-Баскет проводить без легіонерів і молодими гравцями. Лише ви, Максим Сандул та Денис Клевзуник є баскетболістами з великим досвідом. Як ви почуваєтеся в такому молодому колективі?
– Тренер постійно називає нас ветеранами, десь так себе й почуваю. Ментор – гучне слово, але я капітан. Свого роду, довірена особа між тренером та командою. Намагаюся допомагати молодим гравцям, бо сам таким був свого часу. І мені старші допомагали. Я ж зараз передаю певний досвід, десь підказую. Звісно, незвично себе так почувати, але такі реалії.
З одного боку добре, що грають переважно молодими: вони заряджені, у них горять очі, вони хочуть розвиватися. Є свої плюси у цьому. Ще багатьом треба набиратися досвіду, але дефіцит цього досвіду компенсується їхнім бажанням та самовіддачею. Тому у мене дивні відчуття, але мені в цілому подобається. Є чого прагнути і не можна зупинятися у своєму розвитку, бо молоді вже підтискають. Завжди хочеться тримати марку та не розслаблятися, а вони і не дають цього зробити.
– До речі, про тих, хто не дає розслабитися. Єгор Сушкін, який дебютував цього сезону, нахапався від вас навичок кидати триочкові. Це ви його навчили?
– Та ні, він вже приїхав таким зарядженим та підготовленим. У нього всі завдатки є, просто треба це постійно розвивати і ніколи не зупинятися на досягнутому. Йому ще треба набиратися досвіду та звикати до дорослого баскетболу. Єгор грав у молодіжних Лігах, у Литві та чемпіонаті Європи 3х3. Там були хлопці його віку. У Суперлізі ж суперники старші і дають багато боротьби. Та й легіонерам досить складно протистояти.
Водночас, перший сезон для нього достатньо хороший. Єгору є куди рости та розвиватися в усіх аспектах гри.
– В матчах, де цього сезону не грали ви, Київ-Баскет виглядав зовсім іншою командою. Наприклад, у грі з Дніпром, яку ви пропускали через травму. Але у цьому матчі класно проявив себе Максим Зайцев, який набрав понад 20 очок і вів за собою команду. Для вас стало сюрпризом, що саме Максим взяв на себе лідерські якості?
– Ні, взагалі не стало. Він має так грати постійно. Просто десь йому бракує досвіду, десь має місце дефіцит впевненості в собі. Максим Зайцев – один із моїх найулюбленіших гравців, якщо бути відвертим. В плані захисту та нападу він дуже хороший. Максиму треба попрацювати над вірою в себе, впевненістю у своїх силах. У нього також хороші задатки грати на високому рівні.
Максим Зайцев, фото: БК Київ-Баскет
Я навіть більше скажу: гадаю, що за рік-півтора цей гравець може грати за національну збірну. Я щиро це скажу, бо дивлячись на гравців у збірній, Зайцев нічим не поступається цим гравцям. У них більше досвіду, але Максим має хороші шанси поборотися за місце у національній збірній України.
– Згадуючи той матч із Дніпром, Дмитро Забірченко на післяматчевій пресконференції тоді сказав, що ви пропустили його через травму, якої зазнали в Черкасах. Як це трапилося?
– Взагалі, я тільки-но вийшов з цього стану. Сталося так, що травми я зазнав на останньому тренуванні перед Дніпром (не тим матчем, про який ви згадали), потягнув пах на лівій нозі. Але зіграв із Дніпром та Запоріжжям, не тренувався кілька днів. І перед самім виїздом до Черкас, провів одне-два тренування в більш-менш робочому режимі. Поїхали до Черкас, зіграли матч із Кривбасом, а за хвилину до кінця гри я послизнувся на наліпці і дещо пішло коліно…
Дві травми поспіль вимкнули мене з тренувального процесу на тиждень. Тільки зараз я прийшов до нормальних кондицій, навіть не до хороших. Я знаю, як я можу грати. Слава Богу, що все це позаду. Головне – набрати хорошу форму під плей-оф і там зіграти у хороший баскетбол.
«Якби не війна, Тернопіль був би топом українського баскетболу вже зараз»
– У 35 років ви один із найрезультативніших гравців у Суперлізі. У чому секрет?
– Та немає секрету. Команда довіряє, тренер довіряє мені. Я відчуваю в собі сили допомагати команді вигравати матчі. Якщо чесно, то й Суперліга зараз не такого сильного рівня, як до війни. Не кажу до 2014 року, тоді взагалі Суперліга була космічною. Але до 2022 був хороший рівень. Ліга приблизно поверталася до тих часів 13-14 річної давнини.
Я відчуваю цю гру, знаю, як грати. Знаходжу шпарини в командах противника, де я можу реалізувати те, що вмію.
– У вас чудовий триочковий кидок. У січневому матчі проти БК Рівне ви накидали 8 з 12 триочкових. Скільки часу на тренуваннях ви приділяєте відпрацюванню кидків з дальньої дистанції?
– Іноді я роблю це до тренування. До травми взагалі я більше кидав триочкових, зараз приділяю час іншим елементам. Нема такого, щоб я зафіксувався лише на дальніх кидках. Взагалі ж, кожен суперник застосовує різні системи захисту. Десь це дійсно триочкові, десь кидки з середньої дистанції, а проти когось краще працюють проходи під кошик.
Буває таке, що на мені деякі суперники грають у здвоювання, відповідно, доводиться розставатися із м’ячем і шукати партнерів, щоб вони вже завершували атаки. А взагалі, «трьохами» я користуюся з дитинства. Радо закидаю з дальньої дистанції, коли мені дозволяють це робити.
Павло Буренко, фото: ФБУ
– Із Дмитром Забірченком це ваш вже третій клуб, де ви взаємодієте у конфігурації тренер-гравець. Спочатку це був Тернопіль, потім Будівельник, тепер Київ-Баскет. Якщо згадати Тернопіль, які у вас спогади у цей період кар’єри?
– З Тернополем взагалі пов’язані лише теплі спогади. Це молодий клуб, який прагнув високого рівня. Якби не війна, гадаю, що Тернопіль зараз би був одним з топів українського баскетболу. Починаючи від умов, як там все було, приємний зал, класний президент клубу, який цим жив. Він навіть на тренування приходив, за всіх переживав. І Дмитро Забірченко починав свій шлях у Суперлізі. До того він працював у Першій та Вищій лізі.
Усі хотіли рости: клуб, тренер, команда… З Тернополем у мене лише найтепліші спогади пов’язані, як і ще з кількома командами, у яких мені пощастило пограти. Це одне з найкращих місць, де я виступав.
– Після Тернополя ви перейшли до Будівельника, виграли чемпіонство у 2023 році, а далі клуб… припинив існування. Як ви це пережили?
– Це було важко для всіх. По-перше, у тому сезоні ми ж хотіли захистити свій титул. На початку сезону 2023/2024 у нас пішла серія травм. То один вибув, то інший. І ми свої ігри, які мали вигравати, просто віддавали суперникам. Ми програвали Черкаським Мавпам, Київ-Баскету, першу гру Дніпру… І перед останнім виїздом ми їхали грати із Дніпром. Усі прийшли до своїх кондицій, відійшли від травм і ми тоді виграли на виїзді. Сіли у роздягальні, поговорили одне з одним і пообіцяли, що більше помилок не припускатимемось. Вже відчули свою гру і всі були налаштовані захистити титул. Я впевнений, що так і було би, нам би ніхто не завадив цього зробити.
Але… вийшло так, як вийшло. Я ще в останній грі зазнав травми. Приїхали до Києва, я пройшов обстеження і мені сказали, що я найближчий місяць проведу без баскетболу. Потім ми прийшли на тренування і нам сказали, мовляв, так і так, клуб припиняє своє існування. Болючий удар для команди, адміністрації… Бо Будівельник – це ім’я. Було приємно захищати кольори та емблему цього клубу. Добре, що потім Дмитро Забірченко покликав до себе у Київ-Баскет, знаючи, що у мене травма. Але мені дали час відновитися і я допоміг команді виграти бронзу.
– А борги перед вами у Будівельника залишилися?
– Невеликий борг є, але вже про них ніхто не згадує. Є ще борги і від інших клубів. Такі вже реалії. Тут нічого не вдієш. Качати права якісь ніхто не став. Добре, що усі знайшли собі команди та влаштувалися.
– А реально українському професіональному баскетболісту, який постійно грає у Суперлізі, накопичити якусь фінансову подушку? Якщо раптом залишився без клубу, то 3-4 місяці можна було б прожити?
– Дивлячись, які зарплати, у всіх же по-різному. Але скажу так, що у воєнний час зарплати у баскетболі зовсім невеликі. Хто як рахує для себе фінансову подушку. Хтось може прожити на мінімальні гроші, а комусь потрібно багато грошей. У когось сім’ї, діти. Тут теж такий момент, монета з двох боків. Якщо ти живеш один, то тобі багато і не треба. А коли у тебе двоє дітей, батьки, бабусі та дідусі, яких треба підтримувати, то це вже інша історія.
– У вашій трудовій біографії є шість матчів за такий клуб, як Underground Київ. Що це було?
– Хех, так, було таке. Це аматорський клуб. Якщо чесно, я більше такого повторювати не хочу.
– Чому?
– Ну це аматорський баскетбол. Люди там… як би так сказати…
Павло Буренко, фото: БК Київ-Баскет
– Не шарять.
– Типу того. Я не хочу когось ображати. Є такі моменти, коли ти можеш отримати травму на рівному місці чисто через відсутність досвіду та розуміння гри у інших гравців. Якщо в Суперлізі ти розумієш, що не треба йти в якийсь стик, або ногу виставляти, аби не завдати шкоди супернику, то тут такого немає. Люди там в такому не розбираються. Плюс, грати під відкритим небом, під сонцем, мені було некомфортно. Бо коли ти в залі, у тебе є всі умови, щоб показувати класний баскетбол, це чудово. А під сонцем – взагалі не моє. Грати в 30-градусну спеку – взагалі не моє.
Якщо чесно, приходив на ті ігри та думав: як би не зазнати травми. Це були єдині думки, щоб гра закінчилася без нанесених збитків. Так, це досвід, але в такій лізі я більше грати не хочу. Може після 40 років, коли я захочу пограти у баскетбол, то може бути. Але зараз, коли я професійно займаюся баскетболом, ці ворота для мене зачинені.
«Керівництво БК Київ відслідкувало мене за матчами у дублі БК Донецьк»
– Я рився у гуглі, але так і не знайшов достеменної інформації: ви родом з Донецької області?
– Так, з Краматорська.
– А як так вийшло, що ігрову кар’єру на професіональному рівні ви розпочали у БК Київ?
– Я перейшов туди з дублюючого складу БК Донецьк. Ми тоді грали по дублях і у нас була хороша команда. Тоді було чотири кола, ми грали настільки добре, що мали 13 в графі перемог і 0 в графі поразок. Словом, йшли бездоганно. Я був лідером команди і досить добре почувався. В середньому за гру я набирав тоді близько 20 очок.
– Тобто, зараз нічого в цьому сенсі особливо не змінилося…
– Так, це точно😊. Так от ми грали з БК Київ та Будівельником. Тоді БК Київ йшов без поразок. Ми у них виграли той матч, а на трибунах було присутнє вище керівництво столичного клубу. Я, до речі, тоді цього не зрозумів: ніби ж просто матч дублюючого складу. Як потім виявилося, на матчі проти Будівельника теж спостерігали за мною.
Після тих матчів тренер мені сказав, що президенти БК Київ та БК Донецьк провели перемовини і у мене є можливість продовжити кар’єру у столичній команді. Але, мовляв, все залежить від тебе, яке рішення ти ухвалиш, так і буде. Якщо хочеш – залишайся, а якщо хочеш спробувати свої сили у Суперлізі, то вперед. Так і вийшло, я перейшов до БК Київ, бо хотів спробувати свої сили в Суперлізі. З того моменту так і почалася моя кар’єра.
– Це був сезон 2009/10?
– Ні, 2010/11. Я починав у БК Южне, потім збірна, потім дубль БК Донецьк та БК Київ.
Павло Буренко, фото: БК Київ-Баскет
– Мені розповідали, що ви досить болісно переживали історію з окупацією Донецька у 2014 році. Що ви там втратили?
– У 2014 ми були в Донецьку… Була зібрана класна команда. Ми дуже добре йшли у чемпіонаті, грали ще в Лізі ВТБ. Мені Донецьк дав дорогу у великий баскетбол, зокрема, Валерій Миколайович Плеханов. Якби була така можливість і клуб цього хотів би, і якби не сталося тієї війни, яка тоді почалася, то я би підписав із ним пожиттєвий контракт і більше б нікуди не переходив. Уявіть, це було максимально близько до мого дому, 90 км. Я під час кожних вихідних їздив додому, бачився із рідними, з бабусею. Завжди міг приїхати додому і комфортно почувався, як в місті, так і в команді.
Усі втратили тоді щось… Клуб і Донецьк, як місто. Це було дуже болісно. Певне, найнеприємніше відчуття, яке могло бути для мене в плані баскетболу. Ти граєш на рідній землі, де починалася твоя кар’єра. Плюс, Донбас для мене – не порожні слова. Я дитя свого регіону…
– З вугіллям в крові.
– Так, всі ми там зі своїм характером. На своїй землі приємно грати, битися за свій регіон. Це дорого вартує. Дай Бог, аби була колись можливість навіть не пограти, а просто жити в своєму регіоні, можливо, розвивати спорт. Мені б того дуже хотілося. Будемо сподіватися та молимося, щоб все було добре. Рідна земля завжди допомагає.
– У сезоні 2014/15 ви грали в МБК Миколаїв. Як ви виїздили з Донецька? Поїздом чи авто?
– Та якраз на автівці… Ми їхали через блок-пости, було страшнувато. Я їхав додому, до Краматорська. Подумки я розумів, що команди вже не буде і треба щось думати далі по кар’єрі. Але в той момент була лише одна думка: доїхати додому. Так, зупиняли кілька разів, питання різні ставили, але обійшлося. У всіх, хто тоді поїхав з Донецька, в голові була невідомість стосовно того, що буде далі.
– Так, а до Миколаєва ви як потрапили?
– Зателефонувало керівництво клубу, головний тренер. Сказали, що цікавляться мною. І я з Краматорська поїхав до Миколаєва. З цим клубом теж хороші, теплі спогади пов’язані. Я багато разів грав там під тиском вболівальників, але коли ти граєш за Миколаїв, це просто космос. Я ніколи не думав, що це викликає такі емоції, що аж тіло мурашить. Зал набивався людьми і вони гнали команду вперед. Це неймовірні відчуття.
«Другий тренер їздив на таксі до готелю, забирати мою пов’язку для голови»
– У вас в інстаграмі нікнейм stormcatharsis. Що він означає?
– Ну, Шторм – це я, як Буря. Буря – похідне від прізвища, та й взагалі такий мій характер, поштормити. Це більше на паркеті, під час матчів. У житті я більш-менш спокійна людина. Катарсис – це очищення. Сталися певні події в моєму житті, я ніби обнулився та почав своє життя з чистого листа. Після того, як почалася війна, я пережив чимало подій і тепер, очистивши себе, рухаюсь в тому напрямку, який я ухвалив для себе. Хочу йти своїм шляхом.
– Ви граєте у чорній пов’язці з логотипом НБА. Це афірмація, розраховуєте все ж потрапити до найсильнішої ліги світу? 😉
– Та я вже не прагну, але… Словом, історія така: ми приїхали в Будівельник вже після початку повномасштабної війни 2022 року. Дмитро Забірченко запросив мене до команди, сезон 2022/23. Ми заходимо до роздягальні, а там речі від минулого складу. Залишилися дві пов’язки. Ніхто з молодих гравців їх не брав. А я сказав: «О, пов’язки. Прикольно!». Одягнув, підійшов до дзеркала, дивлюсь, а мені так круто! Я кажу: «Буду грати у пов’язці». Усі посміялися: хі-хі, ха-ха. І все, з того моменту я без пов’язки взагалі не можу.
Павло Буренко, фото: БК Київ-Баскет
Нещодавно була історія, ми поїхали до Черкас. І я забув пов’язку. Брав речі на дві гри, і у формі, в який ми не грали (у жовтій), залишилася пов’язка лежати. Я приїжджаю на гру і усвідомлюю, що пов’язки в речах немає. Я дуже засмутився. Напевно, я так не засмутився б, навіть якби забув кросівки. Я жартома кажу: «Без пов’язки не гратиму». Всі посміялися з цього, але асистент головного тренера виручив мене: поїхав до готелю на таксі, взяв мою пов’язку та привіз мені її на гру.
– Здавалося б, дрібна штука, але…
– Але тепер не уявляю себе без неї на матчах. Настільки зрісся з цим аксесуаром.
– З всі ці 14-15 років у професіональному баскетболі ви встигли пограти із різними легіонерами. Хто з них був найтоповішим за своїм рівнем? Можливо, Пі Джей Такер?
– Я не з ним, до речі, не грав, лише на тренуваннях бачив, як він працює. А з тих, з ким грав, Дайнюс Шаленга, дуже мені подобався цей гравець. Для мене він був як за майданчиком, так і у тренувальному процесі особливим гравцем. Ми грали разом за Будівельник, Дайнюс приїхав вже досвідченим баскетболістом. Він грав дуже сильно, без зайвих рухів, все по ділу.
З українців же мій улюблений гравець – Артур Дроздов. А ще Дмитро Забірченко, це найсильніші гравці з нашого регіону, з Донбасу. Це приклад, на який я дивився і на якому я зростав. Нам ще в Краматорську тренер розповідав, як Артур починав свій шлях, як тренувався. Так само і Дмитро Забірченко, він пильно працював. Я бачив їхні історії і теж прагнув бути таким, як вони. Це люди, які в баскетбольному сенсі задавали для мене планку.
«Шей Гілджес-Александер перебуває на космічному рівні баскетболу»
– Хто виграє НБА цього сезону?
– Багато факторів на це впливає. Є хороші команди, які реально виділяються. Але от Даллас розсипався. Плюс, цей обмін Дончича не пішов на руку.
– Ще й Девіс, який прийшов в обмін на Дончича, випав через травму…
– Так, теж вагомий фактор. Мені подобається Оклахома. Класно заряджені хлопці, цей Шей – скажений хлопець. Гадаю, до останнього битиметься Денвер. Та навіть Лейкерс ладні зробити сюрприз. Мені подобається ще Голден Стейт, як організація. Зараз Томпсон пішов, але загалом, якщо проаналізувати роботу менеджменту, то це фантастика. Взяли з драфту пацанів, Каррі, Томпсона, Дреймонда Гріна, додали зірку і розвинули шалену команду, за вісім років шість фіналів та чотири перемоги.
Мені б хотілося б побачити чемпіоном цього сезону Оклахому. Мені дуже подобається ця команда та її лідер, Шей Гілджес-Александер. Він геть на іншому рівні баскетболу. Так все легко у нього виходить, я кайфую від його гри.
– Як і Леброн Джеймс, який скасував старість.
– Я ж кажу, Лейкерс можуть, звісно, поборотися за титул. Якщо Дончич набере свою форму, то вони з «дідом» можуть там роздати нормально.
– У вересні ви продовжили контракт із Київ-Баскет. Скільки ще пороху у вашій порохівні?
– Все буде залежати від певних факторів. Яка ситуація буде в нашій країні… Хотілося б, щоб весь цей жах якомога швидше закінчився та настав мирний час, спорт би вийшов на інший рівень. Якщо ж про мої кондиції, то я планую відіграти ще цей сезон та наступний. Два роки планую пограти. Може ще один сезон потягну. А як воно буде – не знаю.
Ще хочу за збірну України зі стрітболу пограти, хоча мене туди не беруть, хоч я і прошуся вже третій рік. Хотілося б представити свій регіон, місто, країну. Тим паче, 3х3 для мене дуже комфортний формат. Поливаєш трьошками, швидко обігруєш, розвалювати людей. Це просто мій вид спорту. Але там свої нюанси… Це моя мрія: представити мою країну та допомогти нашій збірній 3х3 вийти на чемпіонат Європи. Два останніх відбори ми не пройшли, на жаль. А хочеться представляти Україну на таких змаганнях.
