Різатдінова – про дебют в ефірі Класичного: «До футболу завжди погано ставилася, і ось чому»
Ганна Різатдінова – українська художня гімнастка. У своїй кар’єрі вона ставала чемпіонкою світу (2013), вигравала Всесвітні ігри (2013) та Універсіаду (2015). А кульмінацією її насиченої кар’єри стала бронзова медаль на Олімпійських Іграх у Ріо-Де-Жанейро.
Ганна стала однією із наймедійніших спортсменок України. В інтерв’ю сайту Sport-Express.ua Різатдінова розповіла про:
- Дебют у студії УПЛ ТБ перед Класичним
- Розвиток власної академії
- Психологію спортсменок та власний досвід подолання психологічних перешкод
- Любов до телебачення та амбіції у цій царині
- Роль Іриші Блохіної у своєму житті
- Кого Ганна вважає найкрасивішою українкою
«Я півдня тренувала пенальті перед матчем Динамо – Шахтар»
– Ви попрацювали на студії УПЛ ТБ перед матчем Динамо – Шахтар. Які враження залишилися у вас і чи немає амбіцій зачепитися десь в медіа на регулярній основі? Чи поточний графік це ускладнює?
– По-перше, все, що стосується телебачення, медіа, камери, кадру – це настільки моє і настільки мені подобається… Це моє хобі. Так, я не проходила якихось курсів, але у мене є досвід. Я вела Олімпійські ігри у прямому ефірі, це було важко, я дуже хвилювалася.
Треба ще розуміти, що я взагалі не розмовляла українською, бо в Криму її просто не було. Я неодноразово проходила тракти на кількох каналах, аби стати телеведучою. Але щоразу щось не зросталося. Або щось зірвалося, або пандемія, або війна, або ж спонсор вийшов з проєкту. Я в голові завжди це тримаю і знаю, що можу цим займатися. Для мене пріоритетно робити те, що мені подобається.
Водночас, ми розуміємо, що з війною зараз мало якихось проявів саме на телебаченні. Але я шукаю можливості, хочу пробувати щось нове. Тому я впевнена, що одного дня ви мене побачите або у ролі телеведучої на якомусь проєкті, або ж у ролі журі. Утім, зараз 90% мого таймінгу стосується моєї академії. Днями усвідомила, що мені потрібен ще асистент, бо я багато не встигаю. Від контенту академії до тренування дітей, все йде через мене. Я все узгоджую і розумію, що не встигаю.
– Що ще хотілося б робити?
– Академія – це моя найважливіша справа життя. Також я би хотіла робити більше соціальних проєктів. Мені дуже хочеться робити щось пов’язане з Кримом, тим паче, що в Національному Олімпійському комітеті я відповідаю за цей напрямок. Тобто, мені хочеться робити більше і мені це болить, бо я кримчанка. Я хотіла би, щоб у кримських спортсменів був вибір. Будемо об’єктивними: наразі у них єдиний шлях – це Москва, якщо вони хочуть у збірну. У нас уже була перша зустріч із Тамілою Ташевою (Постійна Представниця Президента України в Автономній Республіці Крим – прим. Д.В.), ми обговорювали проєкти та програми, які ми могли б створити саме по поверненню кримських спортсменів до України. Щоб вони розуміли, що їх тут чекають і вони можуть виступати саме за Україну.
Тобто, є медійність, є моя Академія, а є ще ось такий напрямок соціальних проєктів, які я хочу створювати. А ще ж у мене дитина є. Зараз ще змагання робимо, Rizatdinova Cup, 28 грудня. Це перші всеукраїнські змагання. Але я кайфую від такого ритму життя.
Афіша турніру Ганни Різатдінової, фото: особистий архів Г.Р.
– Повертаючись до студії перед матчем Динамо – Шахтар. Наскільки ви цікавитеся футболом?
– Скажу чесно, що я до футболу завжди погано ставилася. По-перше, я знаю, що хлопці дуже багато заробляють і у них немає тренувань з 9 ранку до 20:00. Якось я скептично відносилася до футболістів. Особливо, коли бачила їхню розминку. Думала: «Боже, у нас тільки розминка три години займає, а у них стільки триває все тренування!».
З точки зору маркетингу, ми у художній гімнастиці маємо дивитися на футбол, як на приклад.
– Чому?
– Якщо кажуть, легка атлетика – це королева спорту, то футбол якщо не король, то президент. Це настільки гнучкий вид спорту, він доступний абсолютно усім, діти можуть грати у кожному дворі. Він популярний, цікавий, а цього художній гімнастиці не вистачає. Десь немає моменту непередбачуваності, бо у футболі ти не знаєш, яким буде рахунок на табло після фінального свистку. В художній гімнастиці все більш-менш прогнозовано.
Ця медійність, популярність, залученість найкращих спонсорів – цього всього не вистачає художній гімнастиці. Хоча якщо поміркувати, то художня гімнастика – це ж красивий вид спорту, жіночний, гарні дівчата виступають на килимі. В плані маркетингу у нас мало б бути так, що першим йде футбол, а далі – художня гімнастика. Але ми просідаємо, і в переглядах, і в якості трансляцій подій. Не всім цікаво, а футбол цікавий всім. Тут я також аналізую, шукаю, що додати художній гімнастиці, щоб вона стала більш популярною.
Ганна Різатдінова, фото: особистий архів Г.Р.
– І які враження від роботи на матчі?
– Я дуже переживала, бо я з м’ячем можу робити перекати, перевороти, але бити пенальті… Я тренувалася півдня, не знала, як правильно бити. Але було дуже фаново. В цьому і є футбол. Якщо в гімнастиці якесь напруження, на змаганнях ніхто ні з ким не спілкується, то футбол – це про фан. Я вийшла і отримала купу задоволення. Трибуни, глядачі, якась розслаблена обстановка, це дуже круто. Водночас, я розумію, що це не моя сфера діяльності. Якось я була ведучою під час одного з матчів і зрозуміла, що мені набагато легше вести Олімпіаду, бо там я як риба у воді. У футболі ж треба все розуміти від «а» до «я». Це трішечки не моє.
«Не розумію, як на Олімпіаду пропустили Варфоломєєву»
– Кого ви вважаєте сучасним топом у художній гімнастиці? Як в українській, так і у світовій?
– Якщо говорити про останню Олімпіаду, то я скажу про Таю Онофрійчук. Навіть для мене це було десь неочікувано. Вона створила бум. Іноді можна залишитися без медалі на Олімпіаді, але зробити так, щоб весь світ гімнастики про тебе говорив. Їй це вдалося. Вона зробила амбітну заявку на наступну Олімпіаду. Скажу чесно, після першого дня я була впевнена, що вона буде з медаллю. Бо ця мала виходила просто нічого не боялася, руки трішки трусилися у її опонентів, у італійки, у болгарки, але вона була спокійною.
Я не люблю, коли за один день зі спортсмена роблять феномен. «Такого ще не було», «таку талановиту спортсменку ми ще не бачили», – я такого не люблю. Створюють німф якогось міні-таланту. Не треба знецінювати усі таланти, починаючи з Олександри Тимошенко, нашої першої олімпійської чемпіонки, і завершуючи мною. Усі талановиті. Талант – це праця. Таїсії головне зараз – протриматися ці чотири роки. Я маю на увазі працювати більше за всіх і робити це наполегливо. Якщо вона працюватиме, то у нас буде медаль.
– І як вам результат Олімпіади?
– Є питання по першому місцю. А взагалі мені подобається італійка Софія Раффаелі. Це той випадок, коли у дівчинки немає якихось параметрів, але вона своєю працею зробила неможливе, занесла італійську збірну до історії, бо у них жодного разу не було золотої медалі.
Знову ж так, вболівала за Боряну Калейн з Болгарії. Вона розуміла, що це її остання Олімпіада і я знаю цей стан, бо перебувала в ньому на Олімпіаді у Ріо. Вона дуже емоційна, це вже справжня гімнастика.
Ганна Різатдінова, фото: особистий архів Г.Р.
– А як вам фінт росіянок, які пролізли на Олімпіаду під іншими прапорами?
– Там ситуація така, що Дар’я Варфоломєєва переїхала до Німеччини доволі давно, ще до повномасштабного вторгнення. Чому вона змінила громадянство, я не знаю. Для мене з одного боку добре, що вона виступала не за росію. Але є питання, бо взагалі-то, коли спортсмена готувала одна країна, а він потім її змінює на користь іншої, це неправильно. Тоді вже цим питанням мала займатися Міжнародна федерація гімнастики, або інші органи олімпійського руху мали перевіряти всіх спортсменів і тоді вирішувати, кого допускати, а кого ні.
А що ми зараз можемо зробити? Вона ж виступає вже не перший рік. А всі чотири роки. І всі дивилися і раділи, що вона німкеня. Її допустили. А після Олімпіади всі згадали, що вона з росії.
– Вона ж мала фото в соцмережах на фоні мапи, де Крим позначено, як російський. Себто, невербально підтримувала його аннексію.
– Так, коли після Олімпіади почала розкручуватися з нею історія. І я побачила, що вона виступала в Криму. Тому це ще одне питання по цій людині. А де була FIG (Міжнародна федерація гімнастики), як виконувалася перевірка, про яку казав Томас Бах? Це все мало бути до Олімпіади! Вони ж казали, що ми будемо ретельно перевіряти кожного спортсмена. І де воно? Як її пропустили?
– Сам факт, що вона фотографувалася на фоні мапи, де Крим позначено як російську територію, зачепив вас як кримчанку?
– Авжеж! Водночас, ця історія схожа із сестрами Аверіними. Я розумію, що це діти, які не поглиблюються в такі питання. Типу, я поїхала на змагання, бо мене туди записали. А що там той Крим, чий він, не хвилює. Або вдягнули на неї одяг із літерою Z, а що вона там означає, не важливо. «Мені ж тренер сказав». Така порожнеча в голові приводить до ось таких от результатів.
Знову ж таки, їй повинні були поставити питання щодо Криму у Міжнародній федерації, бо це важливо. Це не просто політичний момент. Підтримує вона війну чи ні? Це дуже важливі питання. Мене це зачепило.
«Альбіна Дерюгіна ще під час вишикування бачила, хто і як провів вечір»
– У своїй книзі ви писали, що в часи, коли ви займалися у школі Дерюгіних, у вас зовсім не залишалося часу на особисте життя. Що б ти порадила робити з особистим життям молодим гімнасткам, які також живуть у схожому графіку?
– Дуже класне питання, ми його якраз розглядали на конференції по гендерній рівності. І от дівчата з фехтування, боксу, боротьби, греблі говорять: «Та я народила, малий в манежі, а я тренуюсь». Далі іде інша спортсменка: «Та я теж народила, потім повернулася і поїхала на Олімпіаду». І я сиджу і розумію, який у нас невдячний вид спорту. Він як балет: ззовні все красиво, але якщо глянути трошки вглибину, то там буде жах.
Ганна Різатдінова, фото: особистий архів Г.Р.
Тобто, дійсно, специфіка нашого виду спорту така, що там можна мати стосунки, але я бачила на прикладі дівчат, які були поруч зі мною, що вони їм заважали. Фокус був вже 50 на 50, тренування і хлопець. Це дійсно заважає. Є якісь фізіологічні моменти. Пригадую, що Альбіна Миколаївна Дерюгіна була точною, як сканер: одразу ж бачила на розминці, навіть на вишукуванні, хто і як провів вечір. Тому, мені здається, що стосунки заважають художній гімнастиці. Я не знаю жодного прикладу у нашому виді спорту, щоб дівчина народила і потім повернулася до змагань на найвищому рівні. І це погано.
– Чому так?
– Ми починаємо, як ненормальні, в 3-4 роки. У нас немає нормального життя, стосунків, друзів, батьків. Бо з 9:00 до 20:00 ми на тренуваннях, а тільки в такому режимі у нашому виді спорту можна здобувати медалі. Ми не можемо піти на паузу і повернутися, як у фехтуванні або греко-римській боротьбі. Я бачу, що вони можуть півроку провести час і знову стати до тренувань.
Я пригадую, як мама постійно відпрошувала у Альбіни Миколаївни на тиждень, щоб я поїхала до Криму на відпочинок. Не відпускала і правильно робила, бо у нас один пропущений день – це п’ять кроків назад. Один вихідний – змінюється розтяжка або ж ти набираєш вагу. Тому я не знаю що порадити, треба тримати баланс. Я розуміла, що у мене 100% фокус на спорт. Тому у мене, напевно, і вийшло. Бо окрім спорту у мене не було нічого. Водночас, я розумію, що якби я бодай 40% своєї концентрації віддавала б хлопцю, це був би не той результат. Можливо, когось навпаки, це окриляє, надихає і так далі. Але я бачу по дівчатах, у кого починалися стосунки, у них все пішло шкереберть.
– У тій же книзі ви згадували епізод, коли під час змагань у Лондоні, ви посварилися із Іриною Дерюгіною, пережили нервовий зрив, залишивши змагальну арену та навіть викинувши свої сценічні костюми. Це найгірша ситуація, яка сталася у вашій кар’єрі?
– Це був яскравий показник ситуації, коли немає балансу. На той момент у моєму житті, окрім спорту, не було нікого. Ні батьків, ні хлопця, ні друзів. І ось цей дисбаланс, коли щось не виходить у спорті, а компенсувати чимось позитивним неможливо, таке трапляється. Я була психована, у мене були зриви, я могла з зали піти. У мене не було розрядки. Коли у тебе художня гімнастика протягом багатьох років 24/7, в якийсь момент ти вже не витримуєш. Бо хочеш нормального життя.
Про Ірину Іванівну можу сказати наступне. Дійсно, між нами було чимало суперечок, я мала певні образи, але от коли я стала дорослішати, десь з психологом поспілкуюся, щось прочитаю, почую, то зрозуміла, що в моєму житті недарма була надана така людина як Ірина Іванівна. Це потужний мотиватор. Кожного дня я вставала з думкою: «Так, що я повинна зробити, щоб Ірина Іванівна на мене сьогодні звернула увагу?». Я постійно моделювала собі завдання, щоб Ірина Іванівна якось зі мною взаємодіяла. Якщо б її не було, я би розслабила булки і почувалася б у комфорті. А саме через те, що у мене була мета сподобатися Ірині Іванівні, я не могла зупинитися.
Ірина Дерюгіна, фото: FIG
– А як тепер ви це сприймаєте?
– Зараз я навіть вдячна їй, що вона для мене була таким драйвером, який змушував мене рухатися вперед. Я просто працювала без зупинки, щоб Ірина Іванівна сказала: «Подивіться, як працює Різатдінова!». Все, це для мене був пік абсолютного щастя. Хтось у 16 хоче Рейндж Ровер, хтось – хату на Липках, а я – щоб Ірина Іванівна мене похвалила.
Нині ж ми з нею можемо згадувати про це і посміятися. Але це зараз смішно, а тоді це була якась нескінченна боротьба під назвою «Завоювати Ірину Іванівну».
– Іриша Блохіна відіграла важливу роль у вашій кар’єрі. В якийсь момент вона стала близькою людиною. Це зберігається зараз?
– По-перше, з Іришею ми хрещені. Я хрещена мати у її дочки, а вона – в мого сина. То ми вже як родина. Це не просто про якесь кумовство, ні. Наша історія унікальна, я дуже віруюча людина і впевнена, що Боженька бачив, що я дуже хочу досягти результату і у мене йде перекос в бік спорту, а значить, потрібна людина, яка це вирівняє. І ось Іриша стала такою людиною. Вона як сестра для мене.
Зараз ми трішечки менше спілкуємося, бо у мене академія, а у неї своя школа, федерація, збірна. Усі ми зайняті люди, але я знаю завжди, що якщо що, то я зателефоную саме їй. Коли ти проходиш Олімпійські ігри і підготовку до них, то це як народження дитини, на якому присутні батьки. Це така ж історія. Із тренерами ми можемо сваритися, не розумітися, але коли люди проходять такий шлях разом, то це взаємини на все життя.
– Враховуючи те, що у Іриші Блохіної був досвід зйомок у художньому кіно, чи не хотіли б ви спробувати себе в амплуа акторки?
– В кіно не знаю, тут вже дійсно треба бути професіоналом. Там дуже багато нюансів. Якщо бути ведучою на телебаченні, то тут є змога спробувати себе і побачити, що можна покращити в собі. Це ближче мені, аніж кіно.
У мене, до речі, був досвід, я грала в фільмі «Продюсер» (2019). Але на це треба вчитися. Як відігравати роль, як в кадрі бути щирою. Це вже інше. Для мене ближче – бути телеведучою.
– Як фанат гурту Muse, я був приємно здивований, що Іриша витягнула вас на концерт цього гурту…
– Іриша взагалі розвивала нас. Бо ми – діти, які постійно сидять у залі. Це ненормально. Вона водила нас на такі заходи. Нік Вуйчич приїздив, вона повела нас, на фільм про Майкла Джексона ми ходили, на Red Hot Chili Peppers. Це було круто.
Іриша Блохіна, фото: Facebook
«Хочу, щоб дівчата виходили з занять з класним ментальним здоров’ям»
– Ганно, чотири роки тому ви відкрили власну академію. Як вона живе зараз? Якими досягненнями вже можна похизуватися?
– Дуже часто мене запитують: а скільки вже нагород у моїх учнів? Авжеж, нагороди є. Наприклад, з чемпіонату Києва, з міжнародних турнірів. Але найбільше досягнення – глибше. Тому що ми змінюємо систему, ми перші, хто взагалі став відкривати школи з художньої гімнастики і казати, що художня гімнастика може бути без ментальної шкоди для здоров’я. Щоб діти виходили з художньої гімнастики без комплексів. Тому що, наприклад, я все що роблю, це з власного досвіду. Це не просто моє уявлення. Все, що я зробила в академії, я робила, спираючись на власний досвід.
– І що ж ви, перш за все зробили?
– Я зробила класні умови дітям. Це нелегко, бо знайти приміщення з висотою стелі у 9 метрів – це серйозний виклик. Люди, які в цій галузі працюють, мене розуміють. Тому я відкрила Академію, спираючись на умови. Бо збірна України працювала в радянських умовах, це був Жовтневий палац. Від санвузлів до самої зали, це було жорстко. Нам пояснювали, що медалі здобуваються тільки в таких умовах. Ви стаєте сильнішими, якщо в залі холодно або ви відбиваєте руки. І це, мовляв, допоможе вам, коли ви виборюватиме медалі.
З такими думками ми і працювали. Але ми ж розуміємо, що світ змінюється, покоління змінюються. І діти просто не можуть тренуватися в тих умовах, в яких тренувалися ми. В залах має бути тепло, повинні бути класні роздягальні. Має бути психолог, тренери мають адекватно ставитися до дітей. Не має бути параметрів, за якими треба відбирати дітей на художню гімнастику. Хто взагалі це придумав? В моєму дитинстві, у Сімферополі, було саме так… Якісь ідеал існує, а якщо ти під нього трішечки не підходиш, то це все.
– Тобто, практика відбору «заготовок чемпіонів» не вирок для дітей, які хочуть займатися спортом?
– Останні дві Олімпіади нам показують, що неважлива довжина ніг чи походження. Це взагалі неважливо. Головне – професіоналізм і рівень спортсмена. Я хочу, щоб діти з нашої Академії виходили не з думками «О Боже, я ненавиджу спорт, своє тіло і себе», а навпаки, щоб дівчата виходили з класним ментальним здоров’ям і далі хотіли залишатися зі спортом в будь-якій галузі.
– Скільки дітей займаються у вашій академії? І на які вікові групи вони поділяються?
– У нас чотири групи лише в основній філії, це на бульварі Лесі Українки. Там дійсно класні умови. Далі у нас є філія на Подольському (вулиця Ярославська), там одна група, з чотирьох років. І зараз ми відкриваємо філію на Позняках, там також буде набір дітей з чотирьох років. Якщо ж говоримо про основну філію, де висока стеля, три килими лежать, там групи з 4 до 6, з 6 до 7 років, а також середня, проміжна група, яка потребує більше часу на тренування, але ще не може працювати зі старшою групою. І, відповідно, старша група.
Гімнастки академії Ганни Різатдінової, фото: особистий архів Г.Р.
Плюс Академії в тому, що у нас дуже багато тренерів. Не в кожній школі буде стільки багато тренерів. У нас чотири тренери, хореограф, плюс я. П’ять тренерів – це дійсно багато. І ще до мене приходять фахівці, зараз ведемо перемовини, будемо брати ще тренера. Бо вони на вагу золота, ми це усвідомили на початку війни. Це важко, коли тренер в один момент залишає дітей. Не буде тренерів, не буде нічого. Для нас важливо, щоб це були тренери з кваліфікацією, нормальним відношенням і фанати своєї справи. Я беру тренерів, а далі вже вирішую питання, як розширюватися.
– При тому, що ваша академія розростається, школа Дерюгіних нікуди не поділася. Як ви конкуруєте між собою? За рахунок чого діти роблять вибір на вашу користь?
– Я не можу сказати, що ми конкуруємо. Звісно, що на змаганнях це так. Але у глобальному сенсі, я вихованка саме школи Дерюгіних. Так, я починала у Сімферополі. Перша моя школа – кримська. Але друга моя школа – це саме Школа Дерюгіних. І хочу підкреслити, що я працювала безпосередньо із Іриною Іванівною та Альбіною Миколаївною. Відтак, школа, яку я передаю зараз у своїй академії, це саме школа Альбіни та Ірини Дерюгіних. Їх знають у всьому світі і люди з усієї планети хочуть вивчити наші розминки, аби зрозуміти, що з нами робила Альбіна Миколаївна, що у нас найкращі стрибки в Україні були, а що Ірина Іванівна робить, що у нас найкращі в світі композиції.
Я одна з вихованок, яка викладає історичну школу Дерюгіних. У неї дуже багато філій, а мене повезло, бо я тренувалася безпосередньо у Альбіни та Ірини Дерюгіних. Тому я з перших рук передаю ці знання. Але в інноваційному підході. Нас виховували жорстко: боляче булави ловити, значить це добре, ти станеш сильніше. Зараз вже інший підхід для дітей. Ми намагаємося створити європейські умови. Я дуже багато їздила закордоном на майстер-класи, знаю, як там відносяться і там немає такого, щоб тренер кричав на дітей. Бо батьки можуть подати до суду і це нормально, як в Європі, так і в тій самій Америці.
– В чому особливість вашого підходу?
– Для мене неважливо високий рівень у дитини, чи маленький. Ми намагаємося працювати з усіма. Бо зазвичай, якщо приходить дитина і має не дуже високий рівень, то з нею просто не працюють. Бо навіщо, якщо є більш талановиті і так далі. У нас же не відбір, а набір дітей. Для мене дуже важливо дивитися глибше, ніж просто можливість виграти медалі. Я вже знаю, яке життя з олімпійською медаллю, і яке без неї. Для мене важливо дати змоги усім дівчатам без ненормального відбору розвиватися, займатися художньої гімнастикою, тим паче, під час війни.
Наразі у нас займається 150 дітей, а якби не війна, було б більше. Бо 95% наших учнів виїхало за кордон. Практично всі діти, яких ми маємо зараз, прийшли до нас після початку війни. Ми розуміємо, що коли такі прильоти, як були днями, це мінус 20 дітей для нас. Бо батьки кудись вивозять або на захід країни, або закордон.
Даниіл Вереітін і Ганна Різатдінова, фото: Д.В.
І якщо з цих 150 дітей хтось буде готовий до збірної України, то звісно, ми передамо цю людину під крило Ірини Іванівни Дерюгіної.
«Якби я публікувала лише оголені ноги або шпагати, то мала би мільйон переглядів»
– Чи вдається вам монетизувати свій акаунт в Інстаграмі? Я пам'ятаю, що у вас була партнерська угода із Under Armour. Які ще колаборації є?
– Мені здається, що це найпростіша платформа для монетизації. Взагалі, соцмережі це загадкова історія для мене. Набагато складніше відкрити академію чи навіть створити свій YouTube-канал. Інстаграм – класна платформа, але я її не розумію. Іноді ніяка фотографія набирає більше переглядів та взаємодії, аніж фото з дітьми з академії чи щось дійсно важливе. Я не можу підхопити ось цю хвилю.
Якби я публікувала лише оголені ноги або шпагати, то у мене був би вже мільйон переглядів. Я пробувала різне. Якщо подивитися мій Інстаграм, то там можна побачити хвилю шпагатів, потім просто красивих фото, потім академії, потім більш соціальних проєктів. Я шукаю свою найкращу формулу. Але я розумію, що куди б ти не прийшов, до будь-якого бренду, важливі перегляди та підписники. Те, що ти Олімпійський призер – молодець, але всі звертають увагу на твою аудиторію. Це просто феномен! Мені цікаво, колись же ж настане день, коли Інстаграм впаде? І що робитимуть ті, хто заробляє виключно там?
– Як тоді розвивати власну сторінку?
– Робити більше робити контенту. Мені не треба створювати стратегію, я селф-мейд, просто треба робити більше контенту. На це не завжди вистачає часу. Якщо ми говоримо про партнерку, то я дійсно працюю з Under Armour, вже п’ять років. Також співпрацюємо з Vbet, вже рік. І авжеж є взаємини з водою, Бон Буассон. Ще була колаборація з Приватбанком та Nivea, але це точкові історії. І коли ти робиш про академію, про дітей, повернення Криму, то аудиторія падає. І у тебе ваги: створювати щось важливе, соціальне і жертвувати охопленням, чи ноги та шпагати?
– Якби вам треба було назвати найкрасивіших українця чи українку, хто б це був?
– Саша Паскаль. Це маленька дівчинка з Одеси, яка на жаль, вже на все життя з однією ножкою та з протезом. Що таке краса? Це самореалізація дівчини або жінки. Бо коли дівчинка ззовні красива і сідає за стіл, відкриває рота і просто не може зв’язати кілька слів, не може поговорити ні про що, окрім салонів, манікюру і так далі, то її краса для мене закінчується. І коли жінка з освітою, мовами, захоплена своєю справою, самореалізована, робить щось важливе, то для мене це топ краси.
Коли в мене буває такий настрій, що я нічого не хочу, не бачу сенсу в житті, втомилася, хочу закрити академію, а у мене таке дуже часто буває, то я згадую про Сашу Паскаль. Вона дійсно для мене є мотиватором. Я думаю: «Якщо у цієї дитини таке прагнення до життя, бажання займатися спортом, то як я можу нічого не робити?». Навіть своїм дітям в академії, коли вони починають лінуватися і нічого не робити, я кажу: «Не гнівіть Бога. Ви живі, здорові, тому працюйте». Вона для мене приклад такої жінки. І я лише можу уявити, якою вона буде красивою духом, коли їй буде 20-25 років, це дійсно таке покоління, з якого треба брати приклад.