«Перший чемпіонат світу виграв у шапочці збірної Білорусі»: інтерв’ю великого українського плавця Олега Лісогора

Український семиразовий чемпіон світу та двадцятиразовий чемпіон Європи з плавання Олег Лісогор нині виявився непотрібним на батьківщині, тому передає свій досвід у Європі, працюючи персональним тренером.

Легендарний спортсмен відгукнувся на пропозицію сайту Sport-express.ua та дав розгорнуте інтерв’ю, у якому розповів про своє сьогодення та пригадав власний яскравий шлях у плаванні.

Протягом глибокої та вдумливої розмови, зокрема, говорили про наступне:

• Чому Лісогор виїхав з України, де перебуває зараз та чим займається?
• Чи боявся води у дитинстві та скільки пропливав за одне тренування?
• Як легендарний тренер Віктор Турчин «зліпив» з нього чемпіона світу?
• Чому перший ЧС в кар’єрі виграв у шапочці збірної Білорусі?
• Що треба, аби поставити три світові рекорди?
• Чому не підкорилася Олімпіада та коли був найближчим до медалі?
• Як сприймав падіння своїх рекордів?
• Яку найбільшу фінансову нагороду отримав протягом кар’єри?
• Скільки приносив на рік власний гральний бізнес у Ліберії?
• Чому потрапив за ґрати та чи справді викрав людину?

«Після початку війни прийшов до ТЦК, а мені сказали: «Товаришу майоре, йдіть додому»

– Олеже, раді вітати! Як ваші справи?

– В мене все ок, дякую. Приблизно пів року тому я через ряд вагомих причин виїхав з України до Європи. Нині працюю тут персональним тренером.

В принципі, час дозволяє й на іншу роботу влаштуватися, але в країнах, де працює закон, не все так просто. Навіть знаючи усі мої регалії, тут мені кажуть, що треба спочатку отримати ліцензію тренера, аби працювати. Необхідно показати знання мови та пройти онлайн-курси, що тривають по чотири години на день.

Проте, чесно кажучи, я не шкодую про своє рішення. Мені тут подобається. При цьому сподіваюся, що скоро для України все завершиться цивілізовано та більш-менш прийнятно, і я зможу повернутися.

– Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення?

– Перші пару тижнів в мене були свої клопоти у Броварах. Потім пішов до ТЦК. Я ж іще за часів спортивної кар’єри був при армії та виступав за клуб ЦСКА. Встиг навіть звання майора отримати. Звичайно, я завжди розумів, що це не моє, але прийшов запитати, чим можу допомогти. Мені сказали: «Товаришу майоре, йдіть додому. У вас, мабуть, там є важливіші справи».

Олег Лісогор, фото: gullivercenter

Річ у тім, що розжалувати мене до рядового не могли, а старших офіцерів там і без мене вистачало. Воювати нема кому, а командувати купа охочих. Ну, як завжди в нас.

– І що ви далі робили?

– З літа поступово разом із друзями почав включатися у волонтерську діяльність. Займалися доставленням вантажів по України та з-за кордону.

Восени мені стало нездоровитися. Пройшов загальне обстеження, за підсумками якого мені сказали, що в мене жовчний «вмер» – увесь у каміннях і його необхідно видаляти. Довелося лягти під ніж. Ще й діагностували в мене невеличкі проблеми із серцем.

Після спорту я не закінчував плавати й плаваю по сьогодні. Звичайно, не в тих об’ємах, які були раніше. Чув, що не бажано різко кидати, бо можуть бути нюанси. Ось я на собі їх і відчув.

Коли зі мною усе це сталося, я приніс необхідні документи на ВЛК і мене списали з військового обліку.

– Після цього почали шукати варіанти закордоном?

– Я завжди тримав контакт із Європою. Приїздив туди на майстер-класи й тому подібне. Хотів себе спробувати у якомусь клубі чи ще десь, але для роботи у Франції, Німеччині чи Іспанії завжди перепоною було знання мови. В мене, окрім англійської, ні на що більше часу не знайшлося.

Однак вже навесні 2022-го мені самі люди з Європи почали писати. Спочатку просто питали, як я та яка ситуація, а потім стали кликати до себе. Річ у тім, що до західних країн емігрувало багато українців. Тому з’явилася потреба в наших тренерах.

Спочатку звернувся із цим питанням до Вадима Марковича Гутцайта. Сказав йому, що від мене там більше користі буде. Тим більше, є можливість допомогти українцям. Не домовилися. Відповів, що ніяк не може допомогти із виїздом, бо це буде порушення закону. Ну, а коли мене вже списали, я відгукнувся на запрошення від одного знайомого, із сином якого працював у Києві.

«За одне тренування я максимально пропливав 8200 м»

– Ви стали великим плавцем в історії України. А ось цікаво, чи боялися ви води у дитинстві?

– Перше знайомство із плаванням у мене сталося в другому класі. У радянські часи воно входило до шкільної програми. Так я отримав ази. Як і всіх дітей, мене вчили дихати, лежати на воді… Страху не було. Не можу сказати, що я чогось боявся.

Вже потім, коли я начебто навчився плавати та щось вмів, і почалися перші змагання, в мене був мандраж. Мабуть, усі через це проходили.

– Ви пам’ятаєте, яку норму виконували на тренуваннях, коли вже почали серйозно займатися плаванням?

– Так, ми навіть у ті часи вели обов’язкові щоденники. Моїм особистим рекордом було 8200 м за одне тренування. 

У середньому ми пропливали за тренування 4500-5500 м. В основному, в мене було десять занять на тиждень. Відповідно, у середньому за тиждень я пропливав 50 км, за місяць – 200 км.

Олег Лісогор, фото: Imago Images

– Головним тренером у вашій кар’єрі став Віктор Турчин, із яким ви виграли безліч нагород. В чому був секрет цього спеціаліста?

– З Віктором Анатолійовичем ми пройшли разом майже усю кар’єру. Ми одразу порозумілися. Якщо інші спортсмени приходили на тренування як на каторгу, то мені все було у радість. Тоді в нас зібралася класна група з хлопців та дівчат, і тренер надихав нас позитивним ставленням. Дійсно хотілося працювати.

Траплялися моменти, коли щось боліло чи наставала втома, і не було сил займатися. У такі моменти завжди можна було поговорити із Віктором Анатолійовичем, і він із розумінням ставився до ситуації. Робили тренування у два рази коротшим чи взагалі його скасовували. Взагалі не було проблем. Таке ставлення збереглося протягом усього життя.

– Цікаво. В основному, тренери, які досягають великих успіхів зі своїми спортсменами, славляться авторитаризмом.

– В інших так і було. Казали: «Переболить, тренування повинно відбутися». Спортсмени, звичайно, плювалися. Віктору Анатолійовичу про мене також казали: «Як так можна? Натисни на нього! Треба більше працювати». Він відповідав: «Ми самі розберемося, ви за своїми спортсменами слідкуйте».

– Як Турчин зумів «зліпити» із вас чемпіона?

– Мені подобався його тренувальний процес та ставлення. Я бачив, як із інших плавців у 14-15 років витискали усі соки. В мене такого не було. За свою кар’єру я не ставив юнацьких чи юніорських рекордів України. По дітлахах та юніорах програвав.

Віктор Анатолійович вважав, що дитина спочатку повинна сформуватися фізіологічно, а вже потім можна давати їй серйозніші навантаження. Він говорив: «Тут і зараз мені непотрібно. Ми все встигнемо». І ця формула спрацювала ідеально.

З часом я вийшов у топи та довго там тримався. А траплялися приклади, коли молоді спортсмени в один рік вистрілювали навіть на світовому рівні, а потім зникали. Вочевидь, вони згорали під надмірним напруженням та тиском на початку кар’єри.

«Перший чемпіонат світу виграв у шапочці збірної Білорусі»

– Протягом багатьох років змагань, напевне, ви проходили через різні курйозні моменти. Який запам’ятався найбільше?

– В мене перед стартом у фіналі чемпіонату світу 2001 року у Фукуоці порвалася шапочка. Ото було кіно! На початку кар’єри я без шапочки плавав, але потім почав одягати її. Взагалі це правильно, якщо, звичайно, ти не лисий. В майбутньому я завжди із собою у кишені носив ще одну шапочку. А тоді в мене не було запасної.

– Як ви викрутилися?

– Вже останні приготування відбувалися перед стартом, а в мене паніка. Тут бачу свого товариша по збірній, кажу: «Славко, допоможи. Є шапочка? Зроби щось!».

І він допоміг. Попросив шапочку в тоді ще дружньої команди Білорусі та приніс мені. Але були деякі проблеми. По перше, шапочка була із надписом країни, по друге, вона була від фірми, яку ми не носили, а по третє, вона виявилася жіночою, тому була білосніжною. Коротко кажучи, джекпот три в одному.

Я вийшов на старт, одягнув ту шапочку навиворіт і поплив. Так у білосніжній жіночій шапочці збірної Білорусі, одягнутій навиворіт, я й виграв свій перший чемпіонат світу (сміється, – прим. Д.В.).

– У січні 2002 року ви поставили рекорд, пройшовши брасом на етапі Кубка світу у Берліні дистанцію в 50 метрів на короткій воді за 26,20 с. Через чотири роки у тому ж Берліні ви покращили результат – 26,17 с. Як вдалося вийти на такі показники?

– Я не знаю. Чесно кажучи, вихід на світовий рекорд – це для мене й досі загадка. Я три рази протягом кар’єри бив світові рекорди, але жодного разу перед фіналом не відчував, що готовий до чогось такого.

Олег Лісогор із золотою медаллю ЧС-2007, фото: Getty Images

Я був у хорошій формі та попередній заплив подолав досить легко. У півфіналі вже хотілося спробувати свої сили майже на максимум. Припливав я, і тренер сказав: «По техніці класно. Треба буде ще додати, і все вийде». Кажу: «Як усе вийде? Це був мій максимум. Я більше нічого не можу із себе витиснути. Резервів немає». А він: «Не треба мені розповідати. Відпочивай. Завтра все зробиш».

Ось ця флегматичність та олімпійський спокій тренера, з одного боку, мене трохи заспокоювали, а з іншого, заводили. Думав: «Чого він такий спокійний, якщо я нервуюся?». У підсумку у фіналі все вийшло як треба.

– Цікаво, що у тому фіналі 2002 року ви обійшли чинного володаря рекорду – американця Еда Мозеса.

– Так, ми з Едом багато перетиналися. Класний спортсмен. Людина також цікава. Взагалі, американські спортсмени досить своєрідні. На етапах Кубка світу у Нью-Йорку, Стокгольмі, Берліні, Москві було 3-4 плавці, які постійно між собою конкурували.

Під час одного із запливів на 100 метрів я, Ед та Роман Слуднов усі втрьох плили вище рекорду світу. У підсумку в Еда – рекорд світу, в Слуднова – рекорд Європи, а в мене – рекорд України. На 50 метрах сталася інша ситуація. Усі начебто були вище, а рекорд світу залишився. 

Тоді був хороший Кубок світу. Було багато спортсменів, потужна боротьба. До останнього етапу трималося напруження.

«На Олімпіаді в Афінах я мав бути у топ-3 без жодних сумнівів»

– Ви тричі брали участь в Олімпійських іграх, однак ця висота вам не підкорилася. Коли ви все ж були найближче до омріяної медалі?

– Так, дійсно, Олімпіада мені не підкорилася. У Сіднеї я був 15-м, в Афінах – восьмим в індивідуальному запливі та шостим в естафеті, а у Пекіні – дев’ятим. Тож найближче я був в Афінах.

Перед тією Олімпіадою у 2004 році були результати та відчуття. Все говорило про те, що я готовий. Проте організм не витримав моєї фізичної готовності. Я собі зв’язку розірвав. Наче й був показником того, що все класно. Але внутрішньо організм не витримав моєї зовнішньої сили. 

Та Олімпіада трішки не зрослася. За всіма тестами та показниками я не можу сказати, що однозначно б виграв, але мав потрапити у топ-3 без жодних сумнівів.

– Починаючи із 2008 року ваші світові рекорди почав бити південноафриканський плавець Камерон ван дер Бург. Як ви це сприймали?

– Можливо, мене неправильно готували до усього цього. Вже зараз, із роками, приходить мудрість та розуміння, що немає нічого вічного.

З 2001 по 2008 роки я перебував на піку та вигравав конкуренцію в різних спортсменів. Однак потім якось увесь світ зробив крок вперед, а Україна залишилася на тому самому місці. На змагання приїхали ті самі плавці, в яких я вигравав не соті, а десяті секунди. А тут ми пливемо, і вони виграють в мене на десяті. І наздогнати було майже неможливо.

З Ван дер Бургом ми багато плавали разом. В мене був один з найкращих стартів та поворотів, і з мене брали приклад. А тут раптом він стрибає краще.

– З чим ви це пов’язуєте?

– Хтось розвивається й отримує, а хтось профукав чи не приділяв уваги… Можливо, просто сплинув час мого топу, який тривав сім років. Прийшов час заміни.

Аналізуючи усі Олімпіади, якщо мене у праймовій формі закинути у 1920-ті чи 1930-ті роки, то я був би там Майклом Фелпсом. Коли я зараз дивлюся змагання, то розумію, що ми так не плавали. В наші часи було п’ять-сім лідерів, а зараз їх 15 і кожен може виграти.

Все швиденько розвивається, але чомусь не в нашій країні (сміється, – прим. Д.В.). Був період, коли казали, що Україна – плавальна держава. Нас тоді по 25 спортсменів їздило на змагання. Майже усі виходили у фінали та вигравали медалі. Тоді ми були у топ-10 у світі. А в цьому році Владислав Бухов виграв перший ЧС із 2007-го, коли це ще робив я. Минуло 17 років…

Владислав Бухов, фото: Getty Images

– Ви сказали, що вас неправильно готували до зміни поколінь. Що саме ви мали на увазі?

– Та мені взагалі нічого не казали про це. В тому і справа. Я просто вигравав і все. В мене була зіркова хвороба, але вона швидко закінчилася. 

Бувало таке, що я знав усіх фіналістів запливу, а потім виходив на п’єдестал, і на цьому все. Я назад навіть не дивився та не аналізував, у кого які результати з конкурентів. Вважав, що раз я номер один, то нехай інші між собою ділять місця. Мені ніхто не казав: «До тебе скоро доберуться, чекай».

«На ЧС у Римі я подолав 50 метрів на довгій воді брасом за 27,3. Але увесь світ вже плив на секунду швидше»

– Яку найбільшу фінансову нагороду ви отримали за перемогу в якомусь змаганні?

– У 2002 році за перемогу на Кубку світу, свій рекорд та суму очок, набраних протягом сезону, я отримав майже 35 тисяч доларів чистими.

– На що витратили?

– Не можу сказати, що уся сума дісталася мені. Відсоток пішов тренеру, потім ще незрозумілий відсоток Федерації плавання… Начебто і сума немаленька, а там роздав, там віддав…

Хоча, чесно кажучи, у ті часи із фінансами було добре. Я віддав хорошу частину грошей за квартиру, яка будувалася, та придбав машину.

– У 2009 році розпався ваш тандем із Турчиним. Чому так сталося?

– Вийшло так, що я програв одну соту секунди на Олімпіаді у Пекіні, через що не потрапив до фіналу. Тренер трішки насупився і сказав: «Все пропало. Я очікував більшого». Його потім запросили до Туреччини, а я туди не захотів. Так ми розійшлися.

В мене ще й під час Ігор донька народилася, я тоді попросився раніше полетіти, аби з пологового будинку забрати їх. Почалося сімейне життя. Я навіть не знав, чи буду плавати у новому сезоні.

– Все ж ви повернулися і почали тренуватися під керівництвом нині вже покійної Ніни Кожух, але колишніх результатів вже не було. Якось не спрацювалися?

– Мені з Ніною Федорівною дуже подобалося. В нас був хороший контакт. За рік роботи із нею я майже вийшов на свої максимальні результати.

Ніна Кожух, фото: скріншот YouTube

Однак, знову ж таки, в мене був рекорд на дистанції 50 метрів на довгій воді брасом – 27,17. Я приїхав на чемпіонат світу у Рим і показав – 27,3. Але ж увесь світ вже плив на секунду швидше. Де вони ту секунду взяли? Я не знаю.

Увесь світ зі мною плив 27 секунд, і я був кращим. А тут п’ятеро плили за 26. Як так? Незрозуміло.

– Це стало сигналом, що пора завершувати?

– Можливо, ще було бажання довести до кінця цикл відбору на Ігри у Бразилії. Проте Ніна Федорівна на збори мало їздила, а мені потрібно було два рази на день кататися Бровари – Київ. Раніше я на місці працював, а тут треба було до неї їздити. Якось трішки технічні моменти збили той графік і настрій. І все.

Після цього я брав участь в чемпіонатах світу серед ветеранів та приїздив виступати в чемпіонаті України. Проте на високому рівні я вже не готовий був складати конкуренцію.

«Зал ігрових автоматів у Ліберії на піку приносив в рік 250-300 тисяч доларів»

– Цікавою сторінкою вашої біографії також є період життя у столиці Ліберії – Монровії. Там, наскільки відомо, у вас був свій гральний бізнес. Як прийшла така ідея?

– Ідея з’явилася в мого товариша. Він запропонував мені зробити це разом, аби веселіше було. Так я спробував себе в іншому житті після спорту. Усе зрослося, і п’ять років в нас працював свій зал ігрових автоматів.

– Багато часу було потрібно на реалізацію?

– Ми обговорили роль кожного з нас, скинулися й полетіли. Від першої розмови до запуску пройшло п’ять місяців.

– Який річний дохід на піку приносив бізнес?

– 250-300 тисяч доларів. Проте на 100% бізнес не окупився, адже ми не витягували з нього гроші, а вкладалися у наступний розвиток. Були хороші перспективи.

– Чому бізнес закрився?

– Все зламала Ебола. У 2014 році дійсно сталася біда. Усі, хто міг, втекли з країни. Потім документи на перебування закінчилися, а щоб їх відносити, потрібна була людина всередині країни. Її не виявилося. Через деякі розбіжності та неорганізованість усе зійшло нанівець.

– Усе майно там і залишилося?

– Так. Ніхто не очікував, що все складеться таким чином. Це було як і зараз з війною. Повномасштабне вторгнення, а з телевізора розповідають, що через два-три тижні усе завершиться. По факту війна триває вже третій рік.

Там залишилися машина, дім, автомати, генератори, речі… Ми виїхали за три дні. Думали, що пересидимо місяць епідемію і повернемося. Вийшло все інакше.

Олег Лісогор в Ліберії, фото: УНІАН

Звичайно, зараз мені цікаво було б поїхати та подивитися, що там і як. В Ліберії були свої нюанси: специфічні люди, своєрідні закони, особливий клімат, коли пів року йшли дощі, а ще пів року була суха погода… Однак там я провів дійсно класні роки. 

– На ваших очах хтось вмирав від лихоманки?

– Так. Ішла собі людина по вулиці – впала і вмерла. От вам і вся Ебола. Хто буде наступним – невідомо. Це як лотерея.

«Мій співробітник подав на мене в суд – я місяць просидів у тюрмі»

– В Ліберії ви потрапили в резонансну історію. ЗМІ писали, що вас заарештували за викрадення та незаконне утримування одного зі співробітників вашого підприємства – Івана Сліпченка. Що сталося?

– Все це накрутили. В мене досі через цю ситуацію виникають проблеми при перетинанні кордону, адже дана сторінка моєї біографії потрапила в базу Criminal Record Checks. Хоча нічого такого не було.

Просто людина працювала у нас, а потім вкрала 30 тисяч доларів. Мені ж треба було якось повернути гроші? Простими словами не доходило, а бити його не можна. Доводилося досягати цього непростими розмовами на підвищених тонах.

Цей Ваня подав на мене в суд. До мене одразу приїхала поліція та без розбору забрала ключі, телефони, особисті речі, надягла наручники та кинула до тюрми на тиждень.

Зі мною пропав зв’язок. Якраз у ті дні був день народження в моєї сестри та доньки, а я нікому не телефоную та не вітаю. В Україні ця інформація просочилася, і наші ЗМІ незрозуміло як перевели та роздули цей скандал до дурних масштабів.

– Як ви вийшли з тюрми?

– Довелося сплатити заставу у розмірі три тисячі доларів. В мене забрали паспорт та приставили охорону, хоча я нікуди тікати не збирався.

– Чим завершилися судові розгляди?

– Я три місяці відходив в суд на дев’яту ранку, як на роботу. Мене звинувачували в тому, що я його викрав, утримував та мучив. Однак доказів ніяких не було. Таким чином, кожен день ситуація повторювалася по колу, вони казали мені: «Ми знаємо, що ти винний, але на сьогодні в нас доказів немає. Приходь завтра».

– Як все завершилося?

– Через три місяці особисто окружний прокурор зателефонував та сказав: «Я зараз привезу тобі паспорт. Скажи, куди». Мені віддали паспорт і вирок суду про те, що я невинний, а я написав, що не маю до них претензій.

– Співробітник в підсумку повернув гроші?

– В підсумку він втік в джунглі, і його ніхто більше не бачив. В Україну він точно не повертався.

Олег Лісогор, фото: Ukrainian Foto

– Наостанок – про ваші плани.

– Ви знаєте, я розчарувався в людях. Я дуже товаришував із «Кварталом 95». Усіх особисто знав, спілкувався та їздив разом із ними на фестивалі, де разом із Василем Вірастюком організовував для людей активне дозвілля.

Після того, як Володимир Олександрович вирішив йти у президенти, я запитав: «А що далі?» Мені відповіли: «Далі усе буде супер. Ти з нами, ти в команді». Потім ніхто не відповів ні на одне повідомлення, і на жодній зустрічі не згадав, що я є.

Пізніше ще один мій знайомий з команди президента попросив допомогти зняти ролик перед виборами до Верховної Ради. Я допоміг – і все. Людина пропала.

– А по лінії спорту в Україні не пробували влаштуватися?

– Я готовий був поділитися знаннями та зробити щось корисне. Прийшов до міністерства і зрозумів, що в тих старперів, які там сидять по 20-30-50 років, немає бажання працювати із молоддю. Вони знають свої схеми та «дерибани». Місця не знайшлося.

Все ж таки є бажання подарувати свій досвід Україні, а не десь за кордоном, якщо для цього будуть умови. Бо дійсно, це моя країна, вона з мене зробила людину, багато подарувала та основне – це рідна земля, батьки, друзі та близьке оточення. Це саме те, чого немає і не буде, якщо живеш деінде – і за майже рік я це дуже відчув.