Історія другого українського чемпіона НБА – від батька: як Михайлюк здобув перстень і відмовив Реалу та Кріштіану
Цього літа Бостон Селтікс взяли гору над командою Даллас Маверікс (106:88). Ця перемога завершила фінальну серію НБА з рахунком 4:1 на користь бостонців та принесла їм чемпіонський титул.
Володарем трофею став й 27-річний черкащанин Святослав Михайлюк, який є лише другим баскетболістом в історії Незалежної України, якому підкорився чемпіонат Національної баскетбольної асоціації (першим був Станіслав Медведенко у 2001 та 2002 рр.). Батько гравця, Юрій Миколайович, дав ексклюзивне інтерв’ю сайту Sport-express.ua. У ході розмови він розповів про те:
- як Святослав зростав із м’ячем;
- чому не любив спортивну гімнастику;
- за кого син вболівав у дитинстві;
- чому Святослав добре кидає з дальньої відстані;
- як здивував усіх в дебюті за Черкаські Мавпи;
- як Святослав відмовив Реалу та Кріштіану Роналду;
- з ким син дружив у Черкаських Мавпах;
- чому стипендія у США була 700 доларів, а не 400 тисяч;
- що заважає обійняти ключові ролі у Бостоні.
«Гімнастику не любив, а от між баскетболом та футболом йшла «війна»
– Юрію Миколайовичу, розкажіть, будь-ласка у якій родині зростав майбутній чемпіон НБА.
– Тут можна говорити дуже багато. Треба почати з того, що я працюю в Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького, є кандидатом наук, доцентом кафедри Історії України. Моя дружина – вчитель біології, нещодавно була депутатом Черкаської міської ради. Ми родом із села, але навчались у тодішньому педінституті у Черкасах. Одружились, розпочали тут у місті свою історію, одним з проміжних результатів стало народження Святослава в 1997 році.
– А яким було його дитинство?
– Уже з перших місяців після того, як Святослав почав ходити, його іграшкою був м’яч. Окрім якого він нічого не хотів тримати у руках, йому нічого не подобалося. Ми думали, що буде футболістом.
Про баскетбол тоді навіть не задумувались. Хоч дружина й займалась ним, та навіть була в студентській баскетбольній команді. Великої популярності в ті часи (кінець 90-х – початок 2000-х) баскетбол не мав, і коли Святославу було чотири роки – дружина відвела сина на спортивну гімнастику, яка йшла для Святослава важко. Він не любив, коли його розтягували. А баскетбол розпочався лише у школі.
Святослав Михайлюк (ліворуч) у дитинстві, фото: особистий архів Ю.М.
– Як це сталося?
– Свят навчався у Першій міській гімназії Черкас. Там, у другому класі, вчитель фізкультури Олександр Молчан дуже здивувався технікою ведення м’яча, яка була у сина.
Я якось прийшов його забирати його з гімназії, а вчитель запитує: «він у вас десь баскетболом займався?». З того часу Олександр Миколайович примітив Святослава, а потім почав набирати команду. Там і почався шкільний баскетбол. Згодом у нас усе якось дуже швидко стало пов'язаним зі спортом.
– За кого Святослав вболівав, коли був малим?
– Не пам’ятаю, у якому класі, але десь у школі, ми купили йому комп’ютер. Він сидів на спортивних сайтах і дуже полюбив американський університетський баскетбол. Уже тоді говорив: «Я хочу бути в Америці». Дивився й матчі НБА. Тоді для нього кумирами були молодий Кайрі Ірвінг та Деррік Роуз.
– Баскетбол не заважав навчанню у школі?
– Ні, Святослав навчався добре, але все одно було таке враження, що ми навчались у спортивній школі. Був час, коли «йшла війна» між баскетболом та футболом. Тренер шкільної футбольної команди міста просив: «Дайте Михайлюка». Тренер з баскетболу відпустив на два виїзди і хлопці виграли чемпіонат області. Син – «ігровик», добре грає у всі ігрові види спорту.
– А як вчителі ставились до постійних роз’їздів на змагання?
– Хтось – менш поблажливо, хтось більше. Але загалом – із розумінням. Тому ми зі Святославом дуже вдячні колективу Першої міської гімназії Черкас. Пам’ятаю знаковий сюжет. Випускний клас. Державний іспит з англійської мови. Він склав екзамен і комісія обговорює на який бал оцінити.
Там була учителька, яка хотіла поставити Святославу трішки нижчу оцінку. Але виступає завуч, теж вчителька англійської, й заявляє: «А ви бачили інтерв’ю Святослава на американському телебаченні?». Ніхто не дивився й вона увімкнула це відео.
– А що за історія з інтерв'ю?
– У Портленді проходив табір світових зірок, що сходять «Nike Hoop Summit», де взяли десь близько 30 людей зі всього світу. Потрапив туди й Святослав. Там він вільно, без підготовки, давав інтерв'ю Джонатану Гевоні, який зараз працює на ESPN.
Святослав Михайлюк у дитинстві, фото: особистий архів Ю.М.
«У 12 років травмував коліно, але тренувався із сьомої ранку. В 17 поїхав у збірну»
– Першою командою у кар’єрі вашого сина стали Черкаські Мавпи. Як він туди потрапив?
– Коли Святославу було десять років, у місті почала зароджуватись академія клубу Черкаські Мавпи, меценатами були Михайло Бродський та Сергій Одарич. Тоді до Черкас було запрошено кілька тренерів. Зокрема, Максима Міхельсона із Кривого Рогу. Саме він набирав команду хлопчаків 1996 року народження, старших за Святослава на рік.
Сина запросили на перегляд у цю команду. В першому наборі Міхельсон взяв дев’ятьох дітей з 1996-го, а потім почав когось шукати по залу. Це був Святослав, у якому Максиму Сергійовичу сподобались показники фізичних даних.
До речі, тоді син був обраний десятим, 10 червня у нього день народження, десятий номер отримав від Міхельсона. Так ця десятка потім і вела його аж до НБА: в Черкаських Мавпах, збірній України, у Канзасі.
– Хто навчив Святослава так добре кидати з дальньої відстані? Це праця Міхельсона, чи ось цей вроджений талант до ігрових видів спорту?
– Гадаю, це комплексна річ. Міхельсон, вчитель Олександр Молчан, а також і вроджені дані. Якщо їх немає, то й витренувати це неможливо.
– Ще трохи про фізичні дані. Зріст Святослава – 203 см. Чи є у родині ще хтось настільки високий?
– У мене зріст 190 см, у дружини – 170. Дідусі невисокого росту, а ось бабусі – вище середнього. Однак у родині немає когось, про кого можна було б сказати, що тут Святослав вдався у нього.
Святослав Михайлюк з батьками, фото: особистий архів Ю.М.
– А коли ви зрозуміли, що ваш син буде професійним спортсменом?
– Ще з років 8-10 він говорив, що хоче стати баскетболістом. Думаю, що це було видно уже десь років у 12. Він мав чудові показники у дитячих змаганнях. Коли Бродський та Одарич організували академію, фінансували участь команди 1996 року народження у Євролізі. Вони їздили в Польщу, Балтійські країни, інші європейські та навіть у росію (це було до 2014 року).
Святослав був одним з лідерів на майданчику, тож та уже тоді було видно, що ймовірно професійний спорт – його майбутнє.
– А був план Б?
– Ви знаєте, навіть ми, батьки, були настільки впевнені у баскетболі, що ніякого іншого плану не мали. Можливо, думали, що не вийде у спорті, то піде навчатись на фізкультурний факультет, стане вчителем фізичного виховання. Ну а що інше могло припасти на думку двом вчителям?:) За увесь час занять спортом була лише одна критична точка.
– Яка саме?
– У 12 років у Святослава були проблеми із меніском і йому робили операцію. Тоді лікарі сказали: «Ми не рекомендуємо займатись спортом». Після операції треба було пройти реабілітацію. Оскільки це було ще до анексії Криму, нам вдалось дістати путівку у табір Артек.
Потроху він відновився, а далі усе пішло як треба. Добре, що все обійшлось. Коли він травмувався, у нас була біда-трагедія. Тоді вже уся родина підлаштувала життя під зайняття баскетболом.
– У чому проявлялось це підлаштовування?
– Коли стало видно, що у Святослава є перспектива, зрозуміли, що потрібно посилити графік тренувань. Нам запропонували додаткове зайняття, яке розпочиналося о сьомій годині ранку.
Школа у Свята розпочинається о пів на дев’яту, мені на роботу в університет на восьму. Перш за все, я змушений був ставити свій робочий розклад так, аби в мене пари починались після дев'ятої ранку. Але уявіть: о 06.00 маємо приготувати сніданок, потім їдемо на тренування, далі завожу Святослава в школу. Десь о третій забирав його зі школи. Треба було встигнути десь нагодувати, потім знову тренувався і додому. Це майже щоденно. В нас дідусі й бабусі практично забули як він виглядає. Добре, що мама дружини сама у душі спортсменка, то вона приїздила на його ігри за 60 км.
Святослав Михайлюк у дитинстві, фото: особистий архів Ю.М.
«У дебюті «поклав» Політехніку-Галичину, дружив з афроамериканцями, конкурував з Коркмазом»
– Свою кар’єру Святослав розпочав у Черкаських Мавпах. Ви пам'ятаєте його дебют?
– Так, можливо не у всіх деталях, але пам'ятаю. Йому було 16 років. Здається, вони тоді грали проти Політехніки-Галичини в якій було чимало американських гравців.
Але Черкаські Мавпи тоді виграли, а Святослав здійснив кілька ключових кидків. Пригадую, що тоді Михайло Юрійович Бродський сказав президенту львівської команди: «Ти бачиш, що твою команду 16-річний хлопець поклав?».
– З ким Святослав товаришував в українській команді?
– Він спілкується з усіма, але особливо любив контактувати з американцями: Рональдом Муром та Ешлі Хемілтоном.
– У 2014 році, в неповні 17 років, Святослава викликають у табір національної збірної для участі у чемпіонаті світу. Ви очікували на це?
– Це не було надто очікувано, але й не було «як холодна вода на голову». Перед тим Святослав уже грав за юнацьку збірну на чемпіонаті Європи, де увійшов до символічної збірної турніру. Пригадую, що тоді біля Палацу Спорту у Києві був білборд, де Святослав був зображений з доволі грізним виразом обличчя і напис: «Моє ім’я прогримить на весь світ».
Ми вже відчували, що він от уже десь має заграти. Тоді разом із Фуадом Коркмазом (нині – гравець клубу Філадельфія Севенті Сікерс, – прим. О.Щ.) син посідав одну з перших позицій у рейтингу найкращих молодих гравців Європи. Ми розуміли, що перспектива у національній команді є, тому очікували на дебют. Але не той момент, не в тому році.
«Про Фрателло чудові відгуки. Хочеться, щоб Святослав став лідером збірної»
– Святослава у збірну викликав американський тренер Майк Фрателло. Яким він вам запам’ятався?
– Ми особисто не знайомі, сказати щось у деталях про цього спеціаліста – не можу, але відгуки – найкращі. А те, що Фрателло запросив тоді Святослава, свідчить про нього як про людину, яка дивиться на результат не прямо зараз, як це часто робиться, а й на перспективу.
– Настільки ранній виклик у збірну вплинув на розвиток Святослава як гравця?
– Однозначно. Це дало йому певне самоствердження. Коли ти виходиш грати проти збірної США (у груповому раунді ЧС-2024. Україна поступилась з рахунком 71:95 та вилетіла з турніру, – прим. О.Щ.) з молодими Клеєм Томпсоном, Стефом Каррі, Кайрі Ірвінгом та купою інших зірок – у тебе щось тьохкає, змушує мобілізувати власні сили та дає впевненість, що ти мусиш грати з ними або проти них.
Це важливо, бо шлях хлопця з центрально-східної Європи у НБА – дуже непростий. Усе ж ми ментально інші. Там гравці зазвичай по спортивному більш нахабні й фізично сильніші.
– Саме в тому 2014-му для України почались дуже важкі часи. Попри тодішній оптимізм щодо українського баскетболу, ми так і не можемо потрапити на Олімпійські ігри. А що б ви хотіли побачити від збірної та Святослава у ній?
– Мені хотілось би кращої взаємодії між гравцями у збірній. У глобальному сенсі нам, мабуть, не вистачає трохи тренувань і часу, аби десь відпрацювати різні зв’язки.
Святослав Михайлюк у збірній України, фото: Укрінформ
Від Святослава бажав би бачити, що він продовжує відчувати себе лідером на паркеті. Також – щоб це підсилилось ще ігровими навичками та досвідом, який він зараз здобуває. Може, наразі він має не багато ігрової практики у клубі, але ж досвід усе одно набирається. Хотілось, щоб Свят втілював цей досвід і – уже як «молодий ветеран» – допомагав юним гравцям збірної.
Відмовив Реалу та Кріштіану Роналду, отримував 700 доларів замість 400 тисяч
– У 2014 ваш син закінчив гімназію та потрапив в університетську команду Канзас Джейхоукс. Як склався переїзд у США?
– Ми отримували пропозиції з різних навчальних закладів, але спочатку він міг опинитись у мадридському Реалі.
– Розкажіть про це більш детально…
– Десь у лютому-березні 2014-го до нас у Черкаси почали приїздити представники різних спортивних агенцій. Серед них і представник «BeoBasket», який приїхав і сказав: «Є пропозиція від Реала. Ми, як агенція, можемо допомогти вам підписати контракт. Поїдьмо туди, поспілкуємось».
Ми полетіли, хоч Святослав й хотів навчатись в університеті в США. Зустрічались з керівниками, тренером Ренато Паскуале. Нам показали тренування, бази футбольного та баскетбольного Реала. Коли приїхали у футбольний клуб був такий момент, що з відновлювальних процедур виходив Кріштіану Роналду. Свята познайомили з ним, вони сфотографувались. Тоді робили усе, аби він залишився, але Святослав усе одно сказав, що хоче грати в американському університеті.
– Тоді у вас уже були варіанти з навчанням за океаном?
– Так. Було багато пропозицій приїхати на перегляд. Але не у сенсі, що нас будуть переглядати, а що ми подивимось на умови. Це і Вірджинія Кавальєрс, і Університет Канзасу, Айова, Орегон і навіть Гарвард. Хоча в останнього не надто славна баскетбольна історія.
Ми поїхали в турне по кількох університетах. Коли після Канзасу приїхали у Вірджинію, їхній тренер спитав: «Ви уже десь були?» Й коли почув, що у Канзасі, то сказав: «Не знаю, чим вас тепер здивувати». Проте через кілька місяців Святослав полетів на навчання саме у Канзас.
– Тоді ваш син уже був професійним гравцем. А Черкаські Мавпи заробили щось на цьому «трансфері»?
– Якщо говорити про buy out, то університети нічого не можуть платити, бо це навчальні заклади. Ба більше, тоді було навіть багато судових процесів проти університетських тренерів, які допомагали майбутнім студентам або членам їхніх родин.
Це зараз студентам платять гроші за гру в баскетбол, але тоді – 700 доларів стипендії та не дай, Боже, десь помітять сторонню фінансову допомогу. Можна було отримати бан на кілька років. Якось нещодавно Свят їздив у гості до свого університету, то тренер казав: «Якби ти грав зараз, то отримував би десь 400 тисяч доларів на рік заробітної плати».
– А яким чином тоді доводилось жити та ще й розвиватись як спортсмен?
– Канзас, як і багато інших навчальних закладів, забезпечує своїх студентів. У них прекрасний гуртожиток з власним спортзалом. Хлопці жили в окремих кімнатах. Туалет і душ – на дві кімнати. Так, кухня розрахована на чотири особи, але вони там не готували, а лише піцу розкидали:)
Одяг, взуття – видають, бери скільки потрібно. Була також і їдальня для гравців, тому грошей треба було небагато. Хіба що на якісь розваги. Основна складність полягала у тому, що тобі 17 років і ти поїхав на іншу частину світу. Так, ми приїздили раз на пів року, але до нового життя усе одно потрібно було призвичаїтись.
«НБА – це бізнес. Важливо опинитись у правильному місці у правильний час та отримати довіру»
– Далі був драфт НБА 2018 року, де Михайлюк став 47-м номером вибору. Для родини цей момент був спокійним та очікуваним чи стресовою ситуацією?
– Ну, не однозначно. Він виходив на драфт ще у 2017-му, але підвернув ногу й знявся з перегляду. Роком пізніше Святослав навчався: закінчив четвертий курс й знову подав свою кандидатуру.
Свят був у різноманітних рейтингах і це нас підбадьорювало, але драфт же дуже непередбачуваний. Ось, наприклад, Юссуф Санон з Прометея того ж року був обраний клубом Вашингтон Візардс під вищим номером (44), ніж Святослав, але у НБА так і не закріпився. Віримо, що йому вдасться.
Джабарі Паркер у 2014-му був обраний під другим номером, але кілька років пограв у НБА і змушений був їхати у Європу (зараз грає у Барселоні, – прим. О.Щ.). Тут важливо, як складеться доля, бо це бізнес, який нам часто важко зрозуміти.
– Зараз Святослав – чемпіон. Чого б вам хотілось побачити від нього далі?
– Того, що буде гріти його душу – більше грати в баскетбол, заявляти про себе й отримувати нові емоції, які будуть підштовхувати до нових викликів. Я впевнений, що в міру різних обставин він ще не до кінця розкритий гравець.
Святослав Михайлюк у Бостоні, фото: AP Photos
– Що заважає Святославу повністю реалізувати свій потенціал?
– Потрібно опинитись у потрібному місці у потрібний час. Є гравці, які мають шикарні дані, але десь тренер трохи не повірив у тебе. У нас було так, що Міхельсон вірив у Святослава і залишав його на паркеті навіть тоді, коли ставались провали. У НБА ж поки не вистачає довіри.
Але вже навіть той шлях, який він пройшов – вартий багато чого! Це і його особиста заслуга, і тих людей, які оточували та допомагали йому. Передусім: тренери Олександр Молчан і Максим Міхельсон, меценати Михайло Бродський і Сергій Одарич, тренери та співробітники клубу Черкаські мавпи і ряд інших. Певну роль у цьому зіграли й ми – батьки…