«Мій старт на Олімпіаді-2008 – провал. Після забігу валялася на землі»: легенда легкої атлетики України Петлюк

Прославлена українська бігунка на 800 метрів Тетяна Петлюк сама себе називає «спортивним маніяком». Це і не дивно, адже у свої 42 (!) роки, маючи сім’ю та трьох дітей, вона не просто не полишає спорт, а ставить перед собою амбітну мету – потрапити на Олімпійські ігри-2028.

Про це, а також багато іншого, Тетяна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю сайту Sport-express.ua, з якого ви дізнаєтеся про наступне:

• Хто словами: «Ти що, дурепа?!» повернув у легку атлетику?
• В кому з російських спортсменів найбільше розчарувалася після початку повномасштабного вторгнення?
• Як випадково виграла чемпіонат України в бігу на 800 метрів?
• Чому Павло Яковенко хотів вигнати зі зборів з Хімками?
• Що пропонували за зміну громадянства на паспорт Іспанії, США та Росії?
• Чому залишилася без медалей на ОІ у 2004 та 2008 роках?
• Що насправді сталося під час фатального падіння на командному чемпіонаті Європи-2006 у Малазі?
• Якою була найбільша премія в кар’єрі?
• За що отримала два роки дискваліфікації від WADA у 2013 році?
• Як вийшла з кризи та за скільки довелося продати власне авто?

«Я хочу відібратися на Олімпійські ігри-2028»

– Тетяно, поділіться, де і чим ви сьогодні живете?

– Ми із моїм чоловіком Олександром зараз більше часу проводимо в Ірпені та виховуємо трьох дітей. Допомагають нам бабусі.

Я не полишаю свій спортивний шлях. Дуже сподіваюся повернутися на олімпійську арену. Також займаюся з однією спортсменкою-професіоналом – це моя кума Діана Троянська. Вона не так давно почала бігати та займатися легкою атлетикою. Виступає на дистанції 800 та 1500 метрів. Ще треную спортсменів-аматорів. Вони бігають дистанції 10 км, півмарафон та марафон.

– Здивували ви олімпійськими амбіціями. Розкажіть детальніше про свої плани.

– Мрію потрапити на свої треті Олімпійські ігри. Колись дуже давно я та ще четверо українських представників різних видів спорту взяли учать у генетичних дослідженнях американців. Виявилося, що я входжу у 5% людей у світі, які мають такий склад м’язової структури, що дозволяє бігати усі дистанції від 800 метрів до марафону.

Раніше я своєму тренеру Фадєєву Олександру Євгеновичу казала, що ніколи в житті не побіжу марафон. Однак з часом в людини знижується швидкість та підвищується витривалість. Зараз відчуваю, що реально можу бігти марафон. Мої показники буквально шокують тренера. Вже бігала кроси по 10-12 км і робила це дуже швидко. Тренер сказав: «Ну, тобі сам Бог велів».

В мене є дуже велике бажання відібратися на Олімпійські ігри-2028 та бігти там марафон. Сподіваюся, що досягну цієї цілі.

– За який час ви долали півмарафон?

– Перший раз пробігла за 1 годину 32 хвилини, другий – за 1 годину 28 хвилин. Поки це невисокий результат, якщо ми говоримо за високі досягнення.

– А свої коронні 800 метрів ви зараз за скільки пробігаєте?

– Востаннє пробігала на змаганнях за 2 хвилини 14 секунд. Думаю, зараз мені під силу пробігти навіть за 2 хвилини 8 секунд.

– Як ви плануєте тримати себе у формі найближчі чотири роки?

– Не вважаю, що зараз перебуваю у топовій формі, тож мені ще потрібно її набрати. Зараз тренуюся між снами своїх маленьких донечок Емілі та Ніколь. Розумію, що це не ок. Щоб набрати форму для марафону потрібно багато часу. Це великі об’єми.

Також варто розуміти, що потрібні не лише тренування. Важливе правильне харчування, відпочинок та відновлення. Треба, аби мої дівчатка підросли.

Планую ці чотири роки регулярно бігати кроси, укріплюватися та робити профілактику травм.

«В мене були класні відносини з Борзаковським. Після початку війни побачила його в одязі із надписами «Putin», «Russia»…»

– Як це – у 42 роки народити двох дітей?

– Ми з чоловіком планували дітей ще до того, як розпочалося повномасштабне вторгнення, але не встигли. Можливо, воно і на краще, адже вагітність в мене проходила дуже складно. Плацента в мене була у такому стані, що лікарі самі дивувалися, як я доносила двох дітей. На сьомому тижні навіть швидка приїздила до мене, і ніхто ні в чому не мав впевненості.

В нас у родині є двійні й близнюки, і коли моя сестра народила близнюків, дівчатам зараз по десять років, то я думала, що на мені природа відпочила. Хоча, це була мрія всього мого життя.

Коли почалася війна, я зі старшим сином Іліаном на пів року виїхала до Польщі, а після повернення нас не покидала думка все ж народити ще діточок. Ми дуже хотіли, і через деякий час я дізналася, що вагітна. Мій чоловік також був дуже задоволений.

– Наскільки відомо, ви активно матеріально допомагаєте військовим. Чи могли б розповісти про цю частину своєї діяльності?

– Я допомагаю спортивному лікарю Сергію Валерійовичу Дереповському зі зборами донатів на обладнання для відновлення військових. Він був лікарем в штабі національної збірної України з футболу на Євро-2012, а у 2017 році повернув мене у спорт після народження сина.

Пам’ятаю наше перше із ним знайомство. Я на стадіоні займалася, і тут він до мене підходить: «А чого ти не бігаєш?». Кажу: «Я вже завершила спортивну кар’єру. В мене вже є учні, з якими я займаюся і все таке…». А він: «Ти що, дурепа?». Оце поворот! Я людину взагалі не знаю, а він так! Сказав, що мене відновить – і відновив. Я досі бігаю і він мені допомагає.

В нього є своя клініка, де раніше проходили реабілітацію спортсмени. Наразі в нього безплатно відновлюються усі військові.

– Наплив військових великий?

– Так, бо, на жаль, наша держава не задовольняє повною мірою потреб у психічній та фізичній реабілітації військових. Тому приватним клінікам доводиться брати на себе цю відповідальність. Звичайно, на це потрібні гроші.

Тетяна Петлюк із сином Іліаном та Сергієм Дерепрвським. Фото з особистого архіву героїні інтерв'ю

Коли я приїжджаю, то там 12-15 військових, і один-два цивільних, які відновлюються за гроші. Таким чином, постійно оголошуємо збори. До речі, Артем Мілевський також активну участь бере в цьому русі. Він великий товариш Дереповського.

Наша сім’я також донатить. В нас є традиція кожен понеділок донатити, аби усім краще жилося. Так ми максимально намагаємося наблизити нашу перемогу.

– Після початку великої війни у вас було найбільше розчарування в комусь із російських спортсменів?

– Взагалі мій наставник Фадєєв також працював тренером з фізичної підготовки у футболі, і вся його кар’єра склалася в Росії. Спочатку він із Павлом Яковенком працював у Динамо та допоміг знайти Мілевського та Олександра Алієва, а потім вони разом поїхали до Хімок та Кубані. Також він працював у Сатурні. Оскільки я була єдиною спортсменкою Фадєєва, то він всюди брав мене із собою. Тобто в мене знайомих в Росії, вже не можу сказати, що це мої друзі, бо світ змінився, дуже багато.

В мене були дуже класні відносини з олімпійським чемпіоном Юрою Борзаковським. Ця людина нас прихистила, ми орендували в нього квартиру у Жуковському. Я добре знаю його сім’ю, члени якої дуже класно зараз виступають на спортивній арені. У нас із його дружиною різниця у днях народження лише пару днів складає.

Проте буквально місці два тому в мене перед очима з’явився пост Юри у соцмережах, де він зі щасливим лицем рекламує якусь нову колекцію одягу, а там «Putin», «Russia» і все у такому стилі. Я одразу зрозуміла позицію людини.

– Якою була ваша реакція?

– Я навіть нічого не писала. Просто видалила цю людину зі списку своїх друзів. Розумію, що він живе там. Можливо, в нього немає іншого вибору. Однак якби кожна людина сказала «ні», то і війни б не було. А так усі бояться за себе та не дивляться наперед. Для мене не існує людей, які підтримують військову агресію проти України.

«О 4:00 лягла спати, а о 7:00 мене будять: «Таню, немає кого на 800 метрів поставити». Відповіла: «Де я і де 800 метрів?»

– Про кар’єру – як ви почали займатися легкою атлетикою?

– Я взагалі була дівчинкою-хлопчиком, яка лазила по заборах та бігала по підвалах. В мене, якщо чесно, була не дуже класна компанія. Це я вже зараз у своєму свідомому віці розумію. З 15 людей, із якими я проводила дитинство, в живих залишилися двоє. Більшість пішла шляхом алкоголю та наркотиків.

В мене було дуже-дуже багато енергії, яку потрібно було кудись дівати. Колись до нас на урок в школу прийшов мій майбутній перший тренер Василь Талемонович Каран, і вчитель фізкультури порадив йому мене переглянути.

Дітей з 5 по 11 клас зібрали на стадіоні. Я в 12 років у своїх сандалях з крокодилової шкіри виграла забіг на 60 метрів та стала другою на 1000 метрах. Після цього мене забрали займатися до ДЮСШ №17.

– Як далі ви розвивалися?

– Тато, царство небесне, чомусь мало мені довіряв та тримав мене вдома. Тобто мені, аби вийти погуляти з подружкою, треба було, щоб якось неймовірно склалися зірки. І тут мені сказали, що я ходитиму на спортивну секцію. Ага, зараз! Казала, що йду на тренування, а сама десь із подружками там гуляла.

Потім відбувся ключовий момент. До нас додому прийшов помічник мого тренера. Каже: «А коли ти почнеш тренуватися?». Мама в шоку була. Вона ж думала увесь цей час, що я ходжу на заняття. Тоді ми вирішили, що моєму суворому татові нічого казати не будемо, однак я пообіцяла тренуватися. Сказали мені: «На вихідних змагання. Треба пробігти 500 метрів. Якщо покажеш хороший результат, то нічого не розкажемо».

– Мотивація виявилася достатньою?

– Не те слово! Я, не тренуючись два місяці, виграла ті змагання. Після чого було прийнято рішення, що мені потрібно займатися серйозно, і мене віддали до спортивного училища.

– Коли ви вже особисто для себе зрозуміли, що дороги назад немає?

– В училищі я у 15 років вперше потрапила на Олімпійські європейські дні у Португалії 1997-го і виграла там не свою дисципліну.

На той момент я бігала 400 метрів з бар’єрами. Однак виявилося, що нікого було поставити на 400 метрів і мною просто закрили дірку. В підсумку я опинилася першою. З того моменту зрозуміла, що підвали та агресивні компанії – це не для мене. Мені сподобалося змагатися. Коли приїхала додому зі змагань, то мною усі пишалися. Казали: «Таню, ти олімпійська чемпіонка!».

В нас у сім’ї ще й напередодні стався негативний момент, який змінив усе. Моїх маму та тата, які переходили дорогу на пішохідному переході, збила машина. Мама два тижні у комі лежала. Казали, що вона не виживе. В неї був забій головного мозку. Також вона пережила багато операцій на нозі. Її збирали разів п’ять чи шість і вона деякий час не ходила. Батьки вижили після тієї аварії. 

Багато стартів у своїй кар’єрі я не пам’ятаю. А той забіг мені запам’ятався дуже сильно. За 150 метрів до фінішу я сказала собі: «Заради мами. Мені треба бігти швидко заради мами». Не знаю, звідки в мене з’явилися ті сили, але в підсумку я обійшла усіх своїх суперниць на метрів десять.

– Вас же після того тріумфу взяли до збірної України. Яка зарплата тоді була?

– На 1997 рік я отримувала в збірній зарплату у 600 гривень. Тоді це були дуже хороші кошти, за які я могла багато чого собі дозволити та ще й допомагати сім’ї.

– Як ви почали бігати саме 800 метрів?

– До цього я прийшла на чемпіонаті України 1999 року в Одесі. Там так вийшло, що я виступила на 400 метрах з бар’єрами, не виконала норматив, й пішла собі в морі плескалася до 4:00. О 7:00 приходить представник й каже: «Таню, ти знаєш, немає кого на 800 метрів поставити». Відповідаю: «Де я і де 800 метрів? Я лише три години поспала». В підсумку тренер сказав, що треба бігти. Ну, добре.

Я вийшла на ці 800 метрів. Думаю: «Боже, як їх бігти? Це ж у два рази довше моєї дистанції». Подружка порадила: «Біжи за усіма, не рвися вперед, а коли залишиться 200 метрів, максимально роби все, що можеш». Так і зробила – на останніх 100 метрах обійшла усіх та з горем навпіл фінішувала першою, відібравшись на чемпіонат світу у Бидгощі.

Через місяць тренувань на світовій першості я одразу виграла срібло на 800 метрах. Так остаточно стала зрозумілою моя дистанція.

«Яковенко закрив на зборах із 40 футболістами. Мене охороняв воротар!»

– Хотілося б повернутися до теми ваших тренувань у Хімках та Кубані Яковенка. Уваги багато було від хлопців?

– Я була єдиною дівчиною, яка їхала на збори до Туреччини з чоловічою футбольною командою. Уявіть собі, 40 хлопців закрили на базі і я одна серед них.

Мене завжди запрошували на побачення, були якісь квіти, подарунки. Тренер мені на це казав: «Чоловіка треба шукати серцем. Усі ці залицяння – дурниці. З чоловіком тобі потім бути усе життя». Та я і сама була повністю сконцентрована на спорті.

Було таке, що зранку дзвонить мобільний, я беру слухавку, а там пісня лунає: «Я люблю тебя до слез…». Боже, тільки поклала слухавку, тут стук у двері, відкриваю – букет квітів.

– Як вас там не розірвали?

– В команді був воротар Георгій Ломая, якому тренер поставив завдання слідкувати, аби мене ніхто не чіпав та не ображав. Коли на перегляд приїжджали нові футболісти, він їм це пояснював та вводив в курс справи.

Він, мабуть, сам поклав на мене око:) Думав, якщо буде мене охороняти, то я відповім йому взаємністю. Коли ми вже їхали зі зборів, він запрошував мене разом святкувати Новий рік. Він такий високий та кумедний. Смішно сказав: «Таня, я хочу праздновать Новый год с тебя». Я відповіла: «Добре, я тобі напишу». Так і не написала:)

– Як старомодний Яковенко на усе це взагалі погодився?

– Ой, це окрема тема. Для Паші Яковенка жінка в команді – це щур на кораблі! Це було дуже важко, однак під час першого збору він побачив, що я поводжуся чемно й не стрибаю на цих футболістів, як зазвичай це роблять жінки. Я приїхала тренуватися.

До того ж він побачив мої результати. Після того, як я декілька разів з’їздила з ними – здобула медалі. Він зрозумів, що це ок, і проблем немає.

– Наскільки жорсткою була дисципліна?

– Дуже. Помічник Яковенка ввечері навідувався у номери. Якщо він постукав у двері й нікого немає, то можна було навіть зі зборів вилетіти. Запізнення на тренування на одну хвилину – 100 доларів штраф. Якщо на гру – 500 доларів. Навіть на зборах.

– Була у вас якась пам’ятна розмова із Яковенком?

– Була в мого тренера. Начебто вони усе з Яковенком до моїх перших зборів з командою обговорили, і він увійшов у наше становище. В Яковенка ж у самого дружина колишня легкоатлетка, яка бігала 400 метрів із бар’єрами та була дуже швидкою.

В перший день я вийшла бігати крос по території готелю, а ввечері вже приходить мій тренер зелений та каже: «Таню, треба збиратися в другий готель». Питаю: «В сенсі? Я не хочу». А він: «Пал Санич сказав, що або ми переїжджаємо в інший готель, або він мене звільнить». Я вже як могла стояла на своєму і все ж вмовила тренера ще раз поговорити з Яковенком. Він пішов і вони поговорили.

На наступний ранок ми перетнулися з Пал Саничем в холі перед сніданком. Я підійшла до нього й сказала: «Я вас не підведу. Я приїхала сюди тренуватися». Це були єдині мої слова, і він усе зрозумів.

«Мені пропонували взяти російський паспорт. Казали, що в мене буде усе – я відмовилася»

– Про Фадєєва, як головного тренера у вашій кар’єрі. Що особливого він вам дав?

– Він мені дав усе: фінансове забезпечення, моральну підтримку... Дуже вдячна йому за співпрацю та успіхи, яких ми досягли. Це людина, яка в мене повірила, і я повірила в нього. Ми разом вже 23 роки й дуже близькі.

Тетяна Петлюк із Олександром Фадєєвим. Фото з особистого архіву героїні інтерв'ю

Я прийшла до нього, маючи результат 2.03 с на 800 метрах. У моєму віці це було дуже швидко. Він почав мене тестувати, і виявилося, що я просто була натаскана тренуваннями, а бази в мене не було. Він попередив, якщо ми почнемо разом працювати, то результату може не бути до двох років. Він робив для мене усе, що міг, і прогрес я відчула років через півтора.

– Чи можна сказати, що він вас фактично виховував?

– Звичайно. Батьки виховували мене до певного віку. Потім ми з тренером поїхали до Москви, і з батьками зв’язок був лише через телефон. Вихованням моїм займався тренер. Він мене направляв та підказував. Як другий батько.

Цікаво, що потім він став хрещеним мого сина. Коли я народила, то з сином їздила на збори на 40 днів, і тренер з моєю дитиною також проводив дуже багато часу. Він не хотів ставати хрещеним батьком, казав: «Я вже немолодий, куди мені?». Вмовили. Став.

– Наскільки Фадєєв фінансово вклався у вашу кар’єру?

– В мене не було можливостей поїхати із ним до Москви. Він взяв мене повністю на своє забезпечення. Усе, що він у мене вклав фінансово, я до кінця життя не поверну, мабуть.

Коли я виступала на професійному рівні, то віддавала йому 25% зі свого заробітку. Але він такий, що отримував гроші, а потім витрачав на мене у два рази більше. Постійно купляв якісь вітаміни, форму, на збори возив за свій кошт. В нього у крові допомагати.

Сьогодні він як член нашої родини. Ми максимально, наскільки можливо, підтримуємо його.

– Після перших значних досягнень в спорті вам пропонували змінити громадянство?

– Мені пропонували змінити громадянство на іспанське, американське та російське.

Щодо Іспанії, то у 1999 році місцевий тренер підходив до мене на змаганнях та пропонував перейти до нього, а потім змінити й громадянство. До США не лише мене, а й багатьох інших українських спортсменів запрошували у 1997-му. Вони пропонували вступати до своїх університетів та навчатися й жити там безплатно. Однак не можна було виступати на офіційних змаганнях, таких як чемпіонат Європи, чемпіонат світу та Олімпійські ігри.

– З чим це було пов’язане?

– Там вони представляли американські університети. Спортсмен міг брати участь у комерційних змаганнях, однак тоді повинен був сам оплачувати навчання. Тому такий вибір означав завершення професійної кар’єри. Я на це не пішла.

– А як щодо варіантів з Росії?

– Пропонували десь у 2006 чи 2007 році, коли там працював мій тренер. Казали, що в мене буде усе. Треба було пропустити один олімпійський цикл і вже потім виступати за Росію. Я відмовилася.

– Гроші пропонували за зміну громадянства?

– Та вже навіть коли мені було 37 років, ми поїхали до Киргизстану на збори, і представниця з Росії пропонувала взяти їхній паспорт та брати участь у ветеранських забігах за місцеві клуби. Казали, що за одні змагання платитимуть 10 тисяч доларів, при цьому змагання проходитимуть у декілька етапів. Обіцяли забезпечити житлом та усім на світі.

Це був вже 2019 рік, коли в Україні була війна. Я сказала: «Ваша країна вдерлася до нас. Як ви собі це уявляєте? Не все у світі міряється грошима».

Взагалі в мене ніколи не було мрії поїхати. Я – українка до мозку кісток. Я люблю свою країну. Гордилася, коли на мою честь підіймався наш прапор та лунав гімн.

«На командному чемпіонаті Європи-2006 у Малазі по мені табуном пронісся увесь забіг – винесли з доріжки без свідомості»

– Як для вас пройшли перші Олімпійські ігри-2004?

– Чесно? Якби ви мене бачили! Я ходила з усіма фотографувалася. В мене було стільки вражень! Мене тренер сварив: «Ти приїхала змагатися».

Тетяна Петлюк із чоловіком Олександром та експрезидентом НОК Сергієм Бубкою. Фото з особистого архіву героїні інтерв'ю

Мені не вистачило 0,03 с для того, аби вийти до фіналу. Я посіла дев’яте місце. Проте там були настільки досвідчені спортсмени, що обійти їх було нереально. Тому, мабуть, так тоді й мало статися.

– Чого все ж не вистачило, аби пробитися хоча б до фіналу?

– Досвіду. Тренер взагалі не зрозумів той мій забіг. Попередній я виконала нормально, а у півфіналі мене не вистачило психологічно. Тоді я перестрахувалася й більшу частину забігу йшла останньою, аби потім включитися на максимум, однак зробила це надто пізно.

– Не можна пройти повз ще одної, хоча й болючої для вас теми, – командного чемпіонату Європи-2006 у Малазі та вашого фатального падіння. Що тоді сталося?

– Там усе пішло шкереберть. Треба було одразу купляти білети й лети додому. Я пішла на допінговий контроль, і під час того, як брали аналіз крові, мені наскрізь пробили вену. Кров потрапила мені у ліктьовий суглоб, через що рука стала синьою від зап’ястя до самої шиї. Зігнути її я не могла.

Під час забігу, коли залишалося лише 300 метрів до фінішу, румунка хотіла перелаштуватися й зробила мені крок в крок та просто збила мене як кеглю. По мені табуном пронісся увесь забіг. Мені наступили на голову шипівками і я втратила свідомість. Пам’ятаю, як в очі посвітили ліхтариком, завантажили на ноші й винесли.

– Якими були наслідки цього інциденту?

– Мене довго приводили до тями. Злетіли шийні та поперекові хребці. Були зчесані лоб, брови, коліна. В мене досі в коліні є крапочки від доріжки – так глибоко вони потрапили. Не дуже добре обробили рану, тому залишилася пам’ять про той забіг:)

– Як ці травми позначилися на вашій кар’єрі?

– Те падіння я вигрібаю усю спортивну кар’єру. Пошкоджені хребці защемляють нервові закінчення, через що в будь-який момент щось може вистрілити. Можуть ахілли почати боліти, бо іннервація десь не проходить, або задня поверхня стегна, або сідничний нерв.

Ця серйозна травма заважала мені нормально готуватися до змагань й в мене випадали дуже великі шматки роботи.

Після того старту й усе своє спортивне життя я бігала тільки по другій доріжці, через що намотувала дуже багато зайвого. Я боялася бігти близько до канта. На чемпіонаті Європи 2007 року я стала четвертою, але пробігла три зайвих віражі по 3,5 метри. 

Цей страх залишився в мене і досі. Навіть сьогодні, коли беру участь у змаганнях, все одно біжу трішки на відстані від канта й набігаю зайві метри.

– Про вашу другу Олімпіаду-2008. Знову півфінал і знову дев’яте місце. Чого не вистачило тоді?

– Це, мабуть, найтрагічніші змагання у моєму житті. На той момент я готова була бігти 1.55-1.56 с. Я була настільки сильною, що коли тренер попросив мене на тренувальному майданчику для розминки декілька разів пробігти 200 метрів, подолала їх за 23.5 с. Я взагалі так швидко ніколи не бігала цю дистанцію. Тренер запитує: «Що ти робиш? Куди ти несешся?». А я відповіла: «Та тут, мабуть, стадіон коротший». Ми з цього досі сміємося:) Тренер каже: «А ви знаєте, що Тетяна сказала, що олімпійський стадіон коротший?».

Завадило мені дуже серйозне отруєння. З’їла я пекінської курочки, яка у спеку щось мені не пішла. В мене тиск був 110/115. Медперсонал рятував, як міг.

Через це отруєння та переживання напередодні старту я не спала п’ять днів. Ніколи в житті не пила снодійних, а тоді чомусь вирішила вжити Мелатонін. І це була моя помилка. Не можна спортсменам перед стартами робити нічого з того, що вони не робили раніше. Це стосується екіпіровки, взуття, препаратів… Через Мелатонін, який я не перетруїла, в мене просто вирубало тіло, а мозок все одно не спав. Так я зірвала собі Олімпійські ігри.

– Забіг зовсім не задався?

– Я не встигла відновитися. Пробігла за 1.59 с з копійками, і мені цього не вистачило. Якби я пролізла тоді до фіналу, який був через день, то, думаю, вже була б у порядку та показала свій найкращий результат.

Від того забігу я відходила години дві. Просто валялася на землі, бо мені було дуже погано. Це був провал.

«Дискваліфікація на два роки від WADA? Здається, хтось хотів на цьому заробити»

– На зорі своєї кар’єри ви полюбляли на змаганнях виділятися яскравою зовнішністю: різноколірне волосся, пірсинг… Це якісь спортивні забобони чи стан душі на той час?

– Скоріше друге. Не можу сказати, що це планувала. Так, в мене татуювання, пірсинг, бігала з розпущеними косами, довгими нігтями. На одному зі змагань мені навіть приз глядацьких симпатій вручили та нагородили 500 доларами.

– Ігри-2008 поки це ваша остання пікова точка кар’єри. В ті часи який найбільший гонорар ви отримували?

– 20 тисяч доларів за друге місце на зимовому чемпіонаті світу у Валенсії 2008 року. Уявіть собі, я поступилася першому місцю лише на 0.06 с і отримала замість 40 тисяч доларів – 20:). На тому турнірі я здійснила свою мрію та виграла в легендарної Марії Мутоли, однак програла відкриттю першості Томсон Льюїс.

Цікаво що це був єдиний її суперкласний старт. Ні до, ні після вона потім ніде не з’являлася. Там вона по другій доріжці нас обох обійшла й «клюнула» носом.

– У 2013 році ви отримали дворічну дискваліфікацію. Що сталося?

– В нас є паспорт крові, в якому мають бути зафіксовані п’ять проб на різних змаганнях. Якщо в трьох з п’яти пробах помічають якісь порушення норми, то до спортсмена висувають претензії.

В мене на той момент було зроблено лише три проби, але прийшов лист, у якому мені повідомили підозру у використанні заборонених методів.

За їхнім же законодавством вони не мали права взагалі такий лист мені надсилати, однак в ті роки відбувалися великі зміни в керівництві легкої атлетики. Мабуть, було не до мене та інших спортсменів, які опинилися в ідентичній ситуації. Впевнена, якби я була американкою, то мені ніколи б не дали цю дискваліфікацію.

– Оскаржувати пробували?

– Ми писали листи до WADA. В них не було ніяких доказів, адже усі мої проби були в межах норми. Треба розуміти, що тоді усі ці дослідження лише вводилися. Кров’яні проби почали брати з 2009 року. Я як раз дві у тому році зробила і ще одну у 2012-му.

Нам з тренером сказали: «Якщо ви визнаєте свою провину, то отримаєте два роки дискваліфікації замість чотирьох. А якщо почнете судитися, то витратите купу грошей і не факт, що щось доведете». У спорті, на жаль, немає презумпції невинності та можливості себе захищати.

– Довелося співпрацювати?

– Ні, я не це не пішла, бо знала, що жодних заборонених речовин не вживала. Я написала їм листа, тоді ще таке було теоретично можливо, де заявила, що не користувалася ніякими забороненими методами та попросила представити докази. Ніяких доказів мені не надали, але повідомили, що замість можливих чотирьох років дискваліфікації я отримаю два.

Складалося враження, що хтось тоді на цьому хотів заробити. Можливо пропонували відкупитися. Не уявляю яких нечуваних грошей це могло коштувати. Розмови ходили різні. Хоча, як можна відкупитися від WADA?

Ми з тренером прийняли рішення, що в нас немає ні впливових зв’язків, ні грошей на юристів, щоб судитися та добиватися правди. Я тоді навіть ще своєї квартири не мала. Це була боротьба із повітряними млинами.

Можливо й треба було тоді впрягтися та судитися до кінця. Чи я така безладна? Якби ми довели свою правоту, то могли б навіть розраховувати на матеріальну компенсацію. Однак вирішили просто перегорнути цю сторінку.

– Як пережили дискваліфікацію?

– Ви не уявляєте, що зі мною відбувалося. Це як втратити частину серця.

Ще й дискваліфікація – це пляма на кар’єрі. Мене деякий час не хотіли запрошувати на комерційні змагання. Просто тоді душили допінговими контролями. Навіть коли вагітною була. Я на восьмому місяці, в мене величезна пузяка, а вони приходять кожного тижня. Коли вже за рік в мене набралося понад 30 проб, то їх попустило.

Вдячна долі, звичайно, що я тоді народила сина. Якби не та дискваліфікація, то я б так і продовжувала гнатися за кожним новим чемпіонатом світу до 42 років. Мабуть, чимось потрібно було пожертвувати.

«У 2015 році не було чого їсти. Моя Mitsubishi Pajero Sport поїхала до Чернігова за 15 тисяч доларів»

– Як ви повернулися у спорт?

– Повертися із дискваліфікації – також непросте завдання. Це коштувало три тисячі євро. Треба було зробити п’ять проб за 600 євро. Довелося від сімейного бюджету відірвати ці гроші. Чоловік вірив у мене. Він казав: «Будеш ти бігати чи ні, але твоє ім’я буде чистим».

Я – спортивний маніяк в хорошому сенсі цього слова. Після дискваліфікації у 2015 році почала пробувати пробиватися на чемпіонати світу та Європи, однак мені це не вдавалося. У 2016 році я не відібралася на Олімпіаду й почала сипатися – ахілли, коліна, сина, стопи…

У 2017 році вже вирішила завершувати, аби пожити для сім’ї, однак саме тоді зустріла Дереповського. За місяць до чемпіонату України у Кропивницькому почала з ним працювати в плані реабілітації й у підсумку посіла третє місце та пробігла норматив майстра спорту. Тоді стало зрозуміло, що ще є сенс продовжувати.

– Наскільки скрутним тоді було ваше становище?

– Дереповський мені сильно допоміг. На той час я не виступала на високому рівні, а фірма чоловіка, на якій він працював, просто закрилася. Тоді ми були в ямі. В нас народився син і не було що поїсти. Продала своє авто, на яке заробила в часи спортивної кар’єри. Mitsubishi Pajero Sport поїхала до Чернігова за 15 тисяч доларів.

Дереповський сказав: «Треба тренуватися, відновлюватися, вперед!». В підсумку у 2019 році я виконала норматив на чемпіонат Європи у Глазго, де була самою дорослою учасницею у віці 37 років та 7 днів.

Чесно кажучи, в мене тоді навіть не було грошей на процедури. Дереповський це зрозумів. Ми придумали бартер. Я допомагала відновлюватися футболістам й тягала їх на тренування, а він мене безплатно відновлював.

– Попри це, на Ігри у 2021 році ви не потрапили…

– Перед тією Олімпіадою я сенсаційно виграла командний чемпіонат України й мала їхати на командний чемпіонат Європи. Однак не склалося.

Тоді декілька наших спортсменів захворіли на коронавірус, і керівництво прийняло рішення не везти команду, аби не дай Боже не захворіли усі. Тим паче це був вже олімпійський рік.

Для мене це було дуже прикро, адже я вже просто не мала стартів, де могла виконати норматив.

– Тоді вже думали, що точно пора завершувати?

– Про Олімпіаду-2024 я думала до повномасштабного вторгнення. В Польщі продовжувала тренуватися, однак все це було вже не те. Через війну та туманні перспективи в мене просто не було мотивації.

Коли повернулася, то взяла участь у чемпіонаті України, але зійшла через травму. Ще й один з поважних тренерів підійшов до мене та сказав: «Навіщо цей цирк? Навіщо виходити було на доріжку взагалі?». Я спитала: «А людина може отримати травму?». Він: «Може». Я повернулася й пішла. Соромно було за нього.

Від спорту мене вже тоді почало нудити. Мені було 40 років, я хотіла ще народити, тому вирішила сконцентруватися на сім’ї. Прийняла рішення зупинитися і певний час взагалі не думала про спорт. Проте після народження двійні через пару тижнів подумала: «Пора починати тренуватися!».

– Як вам стан справ у легкій атлетиці України сьогодні?

– Я бачу, що в Україні відбувається воскресіння легкої атлетики. Спорт починається із дитинства, і в нас запустили дитячі спортивні ліги. Також команда Ольги Саладухи, яка виконує обов’язки президента ФЛАУ, запустила кросові ліги як у Європі. У них можуть брати участь не лише професіонали, а й аматори.

Тетяна Петлюк з Ольгою Саладухою. Фото з особистого архіву героїні інтерв'ю

Чемпіонат України став набагато цікавішим. Він вийшов на міжнародний рівень за своєю організацією: два колруми, великий екран, сцена… Зовсім інша картинка. У мої часи такого не було. Першість Києва взагалі нагадувала якісь дворові змагання.

Зайшов спонсор PUMA. Цей бренд взагалі раніше з легкою атлетикою не співпрацював. Зараз команді України пощастило мати контакт із такою крутою фірмою. Дуже сподіваюся, що усе лише рухатиметься вперед та зростатиме.

– І останнє – ви щаслива людина?

– Я – щаслива людина. Я маю родину, суперкрутого чоловіка, та прекрасних діточок. Мої близькі та рідні люди – це моя підтримка та опора. Коли тебе оточують люди, які йдуть із тобою нога у ногу в горі та радощі, це дарує внутрішнє щастя.

І також в мене є улюблена справа всього життя. Сьогодні, ви будете сміятися, я зателефонувала тренеру та запитала: «А мені точно швидкість не повернеться?». На що він відповів: «Таню, це в процесі треба дивитися». Я сказала: «Тренере, я так ще хочу підготуватися на 800 метрів!». А він: «О! Ось це повернулася Петлюк! Добре, поговоримо».

Головні рекорди та досягнення Тетяни Петлюк

• Заслужений майстер спорту України з легкої атлетики;
• Багаторазова чемпіонка України;
• Учасниця 28-х та 29-х Олімпійських ігор.
• На своїй коронній дисципліні – бігу на 800 м – найкращий результат на відкритих майданчиках показала у 2006 році на турнірі «На призи олімпійських чемпіонів» у Києві (1.57.34 с – четвертий найкращий результат сезону у світі);
• У цій же дисципліні найкращий результат у манежі продемонструвала у 2007 році на SPARKASSEN-CUP у Штутгарті (1.58.68 с – найкращий результат сезону у світі та досі рекорд змагань);
• Ще один рекорд змагань в бігу на 800 м встановила у тому ж таки 2007 році на турнірі PSD Bank Meeting у Дюссельдорфі – 1.59.69 с;
• Срібна призерка зимового чемпіонату світу-2008 (Валенсія) – 800 м;
• Срібна призерка чемпіонату Європи-2007 (Гетеборг) – 800 м;
• Срібна призерка чемпіонату Європи-2008 (Бірмінгем) – 800 м;
• 2x бронзова призерка командного Кубку Європи-2004 (Лейпциг) – 800 м та шведська естафета (600 м – 400 м – 300 м – 200 м);